Холод прийшов першим.
Він був усюди: у камінні під моєю спиною, у повітрі, що пахло озоном і мокрою землею, у тиші, яка дзвеніла так, ніби хтось щойно крикнув — і не докричав. Я розплющив очі й побачив зорі. Це було перше, що я побачив у цьому світі: чужі зорі, густі, як сіль, розсипана по чорному оксамиту. Вони не підказували мені нічого.
Я підвівся повільно, обмацуючи себе руками, мов сліпий, що вчиться читати власне тіло. Синці, подряпини, біль у ребрах — усе це було моє. Усе інше — ні. Пам'ять була порожня, як кімната, з якої винесли всі меблі: стіни є, а жити в ній нікому. Я спробував згадати своє ім'я — і в порожнечі відгукнулося інше.
Когі.
Я прокрутив його в голові, як монету в пальцях. Воно було теплим. Напевно, моїм.
— Когі, — сказав я уголос. Слово лягло в тишу, як камінь у воду, і тиша стала глибшою. Я не знав, звідки воно взялося. Але знав, що воно правильне. Єдине правильне слово цієї ночі.
Навколо — уламки. Розбитий корабель, чий — невідомо, але метал я впізнавав: гладкий, теплий на дотик, із ребрами, що стирчали в ніч, як кістки. Я пройшов між ними, торкаючись пальцями, і кожен дотик нічого не повертав. Біля розірваного люка я підняв ґудзик — маленький, металевий, прим'ятий. Покрутив у пальцях і поклав у кишеню. На пам'ять. Про що — я ще не знав.
А тоді побачив порожнє місце.
Поруч із моїм власним заглибленням у попелі лежало друге. Форма тіла, яке лежало тут так само довго, як і я. Я опустив руку на край — земля там ще зберігала тепло. Небагато. Як слід долоні на склянці, з якої щойно пили.
Я сів поруч. Не знав, навіщо. Просто сів — і почав говорити.
— Я не пам'ятаю, — сказав я тихо. — Зовсім нічого. Тільки тебе... тільки твоє ім'я.
Порожнє місце мовчало. Але мовчало воно якось по-своєму — не як порожнеча, а як людина, яка слухає і не перебиває.
Над горами, між зорями, ковзали тіні. Величезні, повільні, вони перетинали небо, як риби перетинають воду, — без зусиль, без поспіху. Вітер від їхніх крил доходив сюди, до уламків, і ворушив волосся на моїй потилиці. Я задер голову й дивився, поки не заболіла шия.
— Гарно, — сказав я, і сам здивувався власному голосу. Я не знав, що вмію таке слово. Не знав, що вмію помічати гарне. У світі, де прокидаєшся серед уламків без жодного спогаду, це було, мабуть, найважливіше відкриття ночі.
Потім прийшли світлячки.
Маленькі, теплі, вони випливли з темряви, мов зітхання, і закружляли над уламками. Один сів мені на руку. Я відчув тепло — крихітне, рівне, як дихання. Я завмер, боячись дихати.
— Не лети, — прошепотів я.
Світлячок посидів, погойдався, ніби зважуючи, чи варто лишатися, — і злетів. Полетів туди, де щось блимало.
Вдалині, на схилі, блимало щось маленьке. Воно не дихало, як світлячки. Воно стукало. Рівно, терпляче, ніби весь цей час було там і чекало, поки я прокинyся, підведуся, знайду порожнє місце — і почую.
Я пішов.
Каміння обдирало пальці, холод залазив під одяг, ребра відповідали болем на кожен крок. Я йшов на світло, як ідуть на голос, який упізнали, але не можуть згадати. Двічі я падав. Другого разу не став підводитися одразу — сів на хвилину, притиснув долоню до ребер і сказав сам до себе, тихо, як заповіт:
— Тримайся.
Світлячки летіли попереду, розчиняючись у темряві й з'являючись знову, ніби показували дорогу. Я йшов за ними, і десь між другим і третім перевалом перестав помічати біль. Залишилося тільки світло попереду. Тільки стукіт у грудях, який вів мене так само рівно й терпляче, як те блимання на схилі.
Коли я підійшов до схилу, блимання згасло.
Не сховалося. Просто перестало бути потрібним.
Я стояв на межі, де починався слід. Маленькі відбитки в пилу — рівні, розмірені, однакові, як літери одного слова. Вони не були схожі на сліди жодної істоти, яку я міг би уявити. Вони належали тому, хто вмів ходити прямо, акуратно — і знав, куди йде. Слід вів угору. У гори, де ніч ще не закінчилася.
Я опустив долоню в найближчий відбиток. Вона не влучила: слід був маленький. Рівний. Терплячий.
— Це ти, — прошепотів я. — Ти був тут. До мене.
Я пішов за слідом.
Ніч тяглася довго, як нитка, що не хоче рватися. Гори дихали: десь осипалося каміння, десь стікала вода, десь у темряві хтось зітхав так само, як я. Я не зупинявся. Я навчився читати слід, як читають останню сторінку книги, яку не хочеться відкладати: я мусив знати, чим усе закінчиться. Слід не підказував. Він просто вів — рівно, розмірено, терпляче. Десь на третьому кілометрі я почав говорити з ним уголос, бо тиша була надто великою, щоб нести її одному.
— Куди ти ведеш мене? — питав я. Слід мовчав. Але мовчав так, як мовчить усе, що веде: не відповідає — і не зникає.
Світанок прийшов несподівано. Спершу просто стало трохи менш темно, потім гори проявилися з темряви, як фотографія у проявнику, — сірі, потім рожеві, потім золоті. Я зупинився на гребені й уперше за ніч побачив, куди йшов.
Долина. Річка, що блищала вранішнім сріблом. Ліс на тому боці — незнайомий, з деревами, яких я ніколи не бачив. І слід — він вів униз, через долину, через річку, в ліс. Він не обривався. Він ішов далі.
А на краю далекого гребеня, там, де слід зникав за перевалом, стояло щось маленьке.
Темне. Нерухоме. Воно, здавалося, дивилося в мій бік.
Я завмер. Серце калатало так, що я чув його в скронях. Я хотів крикнути — і не зміг: голос застряг десь у грудях, там, де боліло. Я зробив крок уперед.
Постать не рушила — і це було страшніше, ніж якби вона тікала. Вона чекала. Усю ніч вона вела мене сюди — і тепер чекала, поки я зроблю останній крок сам.
Я набрав повітря. І крикнув — на весь світанок, на всю долину, на всі гори, які не знали мого імені:
— Когі!
Крик упав у тишу і розсипався по долині. Постать нахилила голову. Трохи. Мов людина, яка почула своє ім'я.
І тоді я зрозумів, чого боюся насправді. Не того, що це не він. А того, що це він — а я не знаю, як він виглядає.
Постать — повільно, ніби даючи мені час згадати, хто вона така, — почала повертатися до мене.
