Встав з попелу, всі залатавши рани,
Вже не болить ! До долю звик давно .
Поглянувши на старе попелище,
Яке колись фортецею було.
У ту фортецю він вкладав всю душу,
Беріг від різних хитрих ворогів.
Та не помітив що в самій фортеці,
Найближчий на його ножа точив.
Він ніс туди достаток і кохання,
Щоб процвітав, отой маленький світ.
А хмари все згущалися й згущались,
Від зради, колотнечі і брехні.
Та все таки розгледів він нечисте,
Зумів біду від себе відвести.
Покинув все, усі мости спаливши,
Та не зганьбив він серця чистоти.
Він довго йшов поранений коханням,
На місяць вив, від болю пустоти .
І в один день побачив він промінчик,
Який його теплом своїм зігрів.
Почав він знову вірити на осліп,
Став будувати свій прекрасний дім.
З довіри стіни, а любов фундамент,
І ніжністю високий дах накрив.
Старався він все встигнути найшвидше,
Щоб щастя швидше в домі поселить.
Та знову сталось так, що не помітив,
Лози брехні по стінам поплелись.
А тут як грім відкрились таємниці,
Фундамент тріснув, стіни розійшлись.
І знову він сидить на купі сміття,
Земля пішла із під натертих ніг.
Мораль така не треба довіряти,
Будь щирим, та усім не відкривай.
Твої зусилля може зруйнувати,
Хвилина часу, про яку не знав.
Верещако Сергій.
