Передсмертна записка

Колись я вела Tumblr. Складно це пояснити словами, але там часто зустрічаються фотографії, що мають певний власний vibe, дуже нюансний, але впізнаваний. Типу як фотографії з Instagram теж часто легко впізнати, особливо зразка 2011-2015, коли на них усі активно натягали рожево-мрійливі фільтри.

Я не знала, що саме робить ті фотографії з Tumblr. У сенсі, можливо це сам сервіс так жме фотки при завантаженні, що вони набувають оцього Tumblr-стилю.

Я не впевнена, але мені здається, я знайшла розгадку.

Сьогодні я вийшла з хати, а коли повернулась, то дізналась, що мені відключили електроенергію за заборгованість. Я не думала, що це дійсно трапляється. Відсутність електрики не сильно мене хвилює, особливо допоки існують…

Що не працює у домі, коли немає електроенергії? Холодильник, пральна машина, праска, бойлер. Феном не посушити волосся, не зарядити ноутбук, фотоапарат. Не працює дверний дзвінок – слава богу, нарешті! Я не могла самостійно його позбутись. Я не зможу посушити нафарбовані нігті UF-LED-лампою. Мені більше не підходить електроплитка на 1 конфорку та кавомолка. Раніше у мене був похідний налобний ліхтарик. Там дохла батарейка і він блимав, а не світив. Я не пам’ятаю коли це було: цією зимою чи минулою. Але я чітко пам’ятаю, що начебто нещодавно бачила його і тримала в руках. А тепер я не пам’ятаю де він.

У мене це трапилося із багатьма речима, інколи не найпершої необхідності.

Наприклад у мене був дріт, який зараз мені вже теж не допоможе, бо немає електроенергії, з двома пиптиками на 3,5мм. Я доволі впорядкована людина і зазвичай корисні речі тримаю по визначених для них місцях. Але я, очевидно, була зла абощо, бо усе поперекладала і забула як і навіщо.

У мене був раритетний «мушкет». Я не знаю, що це за зброя, вона точно стріляє кулями, але  це важелезний шмат заліза. Наскільки я розумію років 20-х минулого сторіччя. Я тримала його на столі, бо мені подобалось як він лежить. Потім я заховала його, щоб не надрочувати його очима. За Фрейдом ствол – це уособлення члена. Тепер, коли він знадобився мені в якості театрального ….(вставити правильне слово)(реквізиту), його немає. Де він? Викинути раритетну пушку – я ж не безглузда.

Зізнатися чесно, я боюсь за своє життя. З 16 років.

Зі мною трапилась дивна знахідка.

Можна сказати, що протягом життя зі мною трапляються різні напівмістичні збіги, обставини, удачі і навпаки. Я ніколи не переживала самого відчуття «містичного». Тобто я ніколи не чула, не бачила, не уявляла привидів, домовиків, фей, відьом, водяного або лісовика, чортів, господа бога. У мене ніколи не було відчуття власного всесилля або надприродніх можливостей, окрім як в дитинстві.

Я чітко пам’ятаю себе, як мріяла про уміння літати. Вночі, над містом, як пташка, невидима для очей. Як машина родини Візлі з епопеї про Гарі Потера.

Одного разу я прокинулась вночі, погано спала. Моя кімната знаходилась на другому поверсі будинку, а внизу – вітальня. Світло з вітальні потрапляло мені в кімнату. Я прокинулась і хотіла спуститись. У мене траплялись такі ночі, коли я спала у своїй кімнаті на підлозі, носом на порозі дверей, як собака. Тоді мені здалось, і я це наче чітко відчула: я пролетіла зі своєї кімнати до сходів через коридор, не торкаючись підлоги. Я знайшла себе притомну(людиною без надможливостей) вже на східцях, але я так і не спустилась.

Я знайшла відеокамеру. Її хтось залишив або загубив біля дороги. Вона висіла на заборчику.

– Крошка, ну ето Узі? – питається в мене мій красунчик.

– ДУша, – кажу, – ми не вагітні.

Ще як ми познайомились він гучно заявляв, що в нього багато дітей і йому недостатньо, він хоче додати.

У мого красунчика є друг-порнограф. Владурак замість того, щоб домовитись із ним зняти порнографію за нашої участі, вчить його варити каву. Навіщо?

Якось їхала в метро – назбирала копійки, розкидані по асфальті – і читала разом з якимось мужиком новини в Телеграмі в його телефоні. Просто люблю підглядати в чужі екрани. Не пам’ятаю, які ще важливі новини я тоді дізналась, але найбільше мене зачепила новина про те, що в Україні дозволять легально знімати порнографію.

Я відчуваю огиду навіть до жінок, які неспроможні вдягнути ліфчика і трясуть до всіх в очі своїми цицьками, навіть якщо їх так само, як і в мене, небагато. Це ознака інвалідності, ні? Неспроможність самостійно вдягнутись. Що вже казати про порно_….(?) Хто вони?

Навіщо домовлятись із кимось зняти для себе порнографію за своєї участі? Особа не може знайти собі партнера? Це інвалідність! Усі, хто їбеться, може знайти собі партнера. Одне з найпростіших і найдоступніших благ у сучасному світі – це пошук партнера для соітій. Їбатись готові абсолютно усі: товсті, худі, бідні, багаті, розумні, дурні, одружені, вільні, старі,  неповнолітні…І у цьому різноманітті, у цьому буйстві бажаючих є порнозірка, яка НЕ МОЖЕ? Знайти собі ПАРИ? Ну хіба це не ознака інвалідності?

Жодної пари? Ні своєї статі, ні протилежної? Ні незвичайної типу тентакля? Ну невже не це не інвалід_ка?

Напевно треба, щоб заплатили.

Я б не платила за акторську «гру» в кінострічках порнографічного змісту. Це ж насолода, а не робота. Навіщо платити за задоволення? Порнозірка просто показує дірочки, інша справа – порноактор. Я впевнена чоловіки сумлінно відпрацьовують. От хоча б: як змусити член встати і стояти стільки, скільки треба для зйомок? Охати-ахати, розсувати ноги поширше, кривити розмальованим і надутим їбальником – це просто цирк, дешева клоунада. Особливо якщо жінка вже народжувала. З тієї пизди вже виходило 4 кілограми. Пеніс – це у найгіршому випадку 25см (грам 250).

Мій колишній розповідав мені, що дєвочькам за викликом часто вибивають зуби і змушують їх ходити по битому склу, але вони продовжують «працювати», «за власним бажанням». Я припускаю, що є ті, хто справді за власним бажанням. Чи варто нормалізовувати поведінку цих індивідок? Все-таки колись людство досліджувало властивості здорової та нездорової психіки, психіки розвиненої та патологічної, дитячої і відповідально-дорослої.

Моя знайома якось поділилась зі мною враженням від відвідування стриптиз-бару, де танцювали жінки. Враження було негативне: дєвочькі – непрофесіоналкі, дуже топорно рухаються, жодної пластики.

Мені, на жаль чи на щастя, немає із чим порівнювати.

Роздягатись за гроші – ментальна проблема. Людина вчиться цінувати своє тіло, адже вилізти з нього неможливо. У ньому доводиться прожити усе життя, чи коротке, чи довге. Неможливо обмінятись тілами або купити нове. Знецінення свого тіла, неповага до нього – це або ментальний злам, або патологія розумового розвитку. Either way (one way or another), це не про добробут.

Подружнє життя одноманітне. Найгірше, напевно без пральної машинки. Чи права я буду, якщо за відсутності води какатиму на одноразові тарілки або у целофанові пакетики?

Мене часто питають: «І що, це зручно у тапках?»

Я не знаю, які у вас тапки. У ваших тапках, можливо, незручно. Мої підходять.

Я купила ці черевики перед походом на Шафі. Вони ношені, але я читала, що так і треба, бо нові жорсткі і їх треба розношувати. Вони непотрібні влітку в умовах Карпат. Причини: в них жарко, якщо дощ, вони швидко промокають наскрізь і довго сохнуть, важчають. Я вже вдома після походу розгледіла, що в них немає стельок.

Не знаю, чи станимуть вони мені ще у нагоді.

Я слухала радіо, зайшовши в магазин. Я не слухаю радіо, бо воно тупа Грузіт. Але в магазині довелось. Грає сучУКРпоп, співає ВІН, перші слова: «Уяви, що ти продаєш наркотики». Наче це якась екзотика. Кожен другий мешканець країни Україна продає або продавав наркотики. Барижити – це основа економічної піраміди країни Україна. Другий щабель – це проституція, третій – освоєння бюджетних коштів і так далі. Я маю на увазі: навіщо це уявляти? Це типу круто?

Відкриття, від якого я в захваті – це палки. Якщо призвичаїтись ними працювати, вони дуже-дуже полегшують прогулянку. Тільки не розумію навіщо вони в місті на асфальті, особливо коли в особи немає зайвої ваги і дві прямі нижні кінцівки. Зайняти руки?

Люди, яким треба постійно щось тримати у руках, мають невротичний розлад. Іншими словами – вони постійно дрочать або хочуть дрочити. Непомірний сексуальний потяг (дрочка, онанізм – це розлад статтевої поведінки) може сигналізувати про останні стадії розкладення мозку. Мозок розжижений і перенасичений киснем. Або в голові сильно жме, тоді це шизофренія.

Кольрабі воно чи колібрі, а я наврядчи в майбутньому матиму такі гарні нігті. Я 25 років до них йшла і тепер у мене намагаються відібрати навіть задоволення від стану свого тіла. Ще й так наполегливо. Ти не будеш гарною, ти не будеш чистою, ти не будеш жіночною, ти – хвора, ти – помреш. Чого я бажаю навзаєм.

– А на взяткі ви іграть умєєтє?

Умію. От наприклад, заявлено: беру 5. То я і беру 5, не більше, не менше.

Владислав думає, що він mathematitian. Математіціан. Тиціан (художник) від світу нумеричних розрахунків. Усе це добре, але що я робитиму без газу? Як грітиму воду? Як готуватиму їжу?

Владислав (чоловік, за яким я замужом), часто наполягає, що або він – БОГ, або ми не разом. Хто я, щоб суперечити красунчику? Він завжди точно передбачає мені погоду, вміє малюнком хмар на тарілці викликати дощ. Він може зникнути, а потім з’явитись. Він може вкрасти в мене години, 6 годин, 18, 144…Сказати: «не приходь до мене 6 днів», і я не прийду.

Колись я працювала в Бакотеку, це ІТ-дистрибутор, що працює(працював) з такими вендорами як McAfee, F5, PaloAlto, Cloudflare, Dynatrace, WatchGuard, Ixia, OneIdentity, Riverbed, GFI, AT&T та подібне, і Graphisoft. Клієнти – дуже специфічна аудиторія, ІТ-гіки, інколи або часто напаранойєні. Доброю традицією було дарувати клієнтам та партнерам всякі брендовані прикольчики і нагороджувати маркетинговою роздаткою від вендорів. Серед таких подарунків були шильдіки для вебкамер на ноутбук. Наклейка-шторка, яка клеїться на вебку, щоб вона, якщо вмикається без дозволу, не записувала як любий юзер колупає носа, наприклад.

Мене там одразу посадили за Мак(я-дизайнер), тому мені шильдік був непотрібний.

Я до того ніколи не працювала на Маку, взагалі не користувалась. У мене в універські часи був доволі специфічний ноут на віндовсі. Я не пам’ятаю який, Dell чи не Dell. У нього були цікаво скошені кути і він клацав як чемоданчик. Він мені подобався, у нього був екран, в який можна було довго дивитись, але з Маком не порівнюваний. Я щиро молюсь на монітор Макбука, бо він до очей добрий. Я перестала крапати в очі зволожувальні краплі, коли сіла за Мак. До того у мене часто випадали від втоми очі. Саме від моніторів.

Я сумую іноді за віндовсом. Він точно не для роботи, але там було багато розваг, якими можна було займатись без інтернету. Мак дуже легкий. МакAir, МакPro – це шиплячий відстій.

Я до того, що я і після того, як дізналась про шильдіки, не наклеїла собі такий на домашній ноут: навіщо? Хто я, щоб перейматись про те, що за мною підглядатимуть у мою ж вебку? Я зазвичай працюю за ноутом, а не дрочу. Я не користувач порносайтів (крім вже згаданого Tumblr, де оминути порнографічні зображення та відео-вирізки з порнофільмів неможливо).

За усе життя я дивилась лише декілька фільмів – художніх типу – схожих на легалізовану порнографію. Найбільше мене вразило кіно, де, якщо не помиляюсь, Леа Сейду грає лесбійку і в неї там синє волосся. Можливо це не вона, а дуже схожа на неї обличчям акторка, я вже не пам’ятаю. Там є дуже довга та доволі детальна сцена лесбійського сексу. Вони там труться, наклавшись одна на одну валетиком.

Я не знаю, чи справді це приємно, у сенсі мені складно повірити, що ЩОСЬ можна відчути, але нехай. Я не зрозуміла навіщо ця сцена потрібна. В художній типу кінокартині. Жодна історія, жоден сюжет не вимагає такої деталізації сцен злягання.

Я не люблю дивитись секс, я зазвичай надаю перевагу робленню сексу.

Одного разу у Вконтакті році у 2015 я дивилась гей-порно. Типу хоум-відео. Там були два мальчика-зайчика субкультури емо-скейтери. Обоє з довгим начісаним волоссям, криво-косо підстриженим. Обличч майже не було видно, але вони обоє виглядали підлітками (скоріше до 21 року, ніж після). Я не впевнена, що вони хотіли знімати це відео, або я недосвідчений глядач і просто не зрозуміла сіль видовища. Вони обоє не знімали до кінця трусів, обоє були у шкарпетках впродовж всього відео. Там відбувалось злягання, але не сказати, що там щось дуже сильно показували або було видно. Я не пам’ятаю чи були там якісь попередні сцени любощів-пестощів, у мене в пам’яті відбилось те, що вони не зняли з себе обоє своїх сімейок і брудних шкарпеток. Це не секс, це вонюча огида.

Тому я і кажу: можливо я просто не зрозуміла стилістику, направленість…Можливо це порно було розраховане на поціновувачів саме такого жанру.

Хлопчики-зайчики були європеоїдної зовнішності, не вузькоокі, не темношкірі.

Я дивилась багато саме повнометражного кіно про геїв. Все-таки два члени мені сприйняти простіше, ніж дві пизди. Член – це ж омаж на дуло пістолета. Люблю комедію «Голий пістолет», справді сміялась підчас перегляду. Улюблена репліка:  «Nice beaver».

Ще я читала гейську мангу. Не комікс Tom of Finland, а саме гейську мангу. Справжня манга у книжці читається ззаду наперед. Не пам’ятаю як я про це дізналась.

У Tumblr я бачила відео-вирізку з якогось дуже смішного порно. Смішне воно тим, що дійсно схоже на екранізацію чиєїсь фантазії або, може, це чиясь звичайна буденна дійсність. Мені складно уявити себе свідком подібного.

Події відбуваються в нічному клубі. Дві падрушкі сидять одна навпроти одної на барних стільцях. До однієї ззаду підходить хлопець і, типу мило долучившись до бесіди, засовує свій член тій, що сидить перед ним на барному, повторюсь, стільці, очевидно в анальний отвір.

Я не дуже зрозуміла це прикол, чи це реально можливо. Я сиділа на барних стільцях, мені важко уявити, щоб це відбулось зі мною.

Ще я бачила доволі приємні (я можу повірити, що це навчальне відео, а не збочене) короткі гіфи типу як член голівкою катає по зволоженій пизді ззовні. Це навіть мило і, мені здається, сподобалось би або подобається усім жінкам, які можуть збудитись природньо і обтекти природньою, данною власним тілом, змазкою.

Завжди дивуюсь: навіщо потрібні спеціалізовані порносайти? Типу звалища порнографії. Ще й платні. Інтернет itself – це порносайт. Будь-яке місце інтернету містить контент заборонено-відвертого характеру.

Будь-яка соцмережа – це дозвіл на надсилання зображень та відео будь-якого змісту (в сенсі, що мені добра людина з сайту знайомств в інстаграм надіслала ВІДЕО як він надрочує свій доволі таки довгий та великий пеніс). Тобто одінокому самцу треба було лише прохання, лише натяк на те, що я дивитимусь на нього, і він вже летить абсолютно безоплатно надсилати мені своє голе, непристойне відео. У нього був член дійсно вартий того, щоб на нього подивитись.

Важливо як сфоткати або зняти свій член, ерегований, в трусах або без трусів.

Інший хлопець надсилав себе з твердим членом у сірих трусах перед дзеркалом. Мені не сподобались його сірі труси, хоч це і не були тряпкуваті шорти а-ля-Шрек, і не сподобалось, що член був в них запхнутий. Цнотливе фото, член здавався невеликим.

Мене смішить «возбуждєніє по фото і відєо». Це зображення, блять! В інтернеті! Ну чому воно має збуджувати або закохувати, крім того, що будь-яке здорове людське тіло однаково реагує на вигляд оголених статевих органів іншого. Тобто поза фізіологічною реакцією, чому це має якось вражати? Вражати уяву.

Нєт ну давай вмєстє перекрьостно подрочім. Ви перед монітором і я.

Який в цьому сеКс? Аутоеротичне задоволення + ескгібіціонізм-вуайеризм?Я можу подрочити вдома без нагляду і сходити в музей ексгібіціоністично-вуайеристські подивитись на картини та інші експонати.

Секс – це ж типу стосунки, спілкування. Тіло важливе.

Бівіс і Баттхед (Бивень і Дупоголовий – чому не перекладено, не локалізовано під UA?): гггггг гля їбуться члєн з пиздой ггггггггг гааааа прикол.

Пан Роман з села під Тернополем, який навіть молиться лишаючи в церкві ЦИФРОВУ ІНТЕРНЕТ-МОЛИТВУ: еті грязниє жалкіє раби з чорними душами займаються прєлюбодєянієм, но я виЩє етого, поетому я на ніх просто дивлюсь!

І чеше своє лобкове волосся, відрощене над верхньою губою рота.

Не мені у моєму життєвому становищі сміятись, але іноді я досі сміюсь.

Багатьох національних українських літературних метрів я не розумію ні як персоналій, ні як авторів. Колись я спробувала прочитати «Вій» Гоголя і мені не сподобалось. Це нарис, щось дуже нашвидкоручне. Крім того, він же писав російською?

Я не розумію і Лесі Петрівни Косач. Помирати від сухот – це типу причина возвестись в національні герої? Чи це тому, що її мати теж була відомий літератор? Типу ми пам’ятатимемо і вашу померлу дитину, довго помираючу, не хвилюйтесь.

Кохання по переписці (на словах) – це ж яку треба мати уяву і бажання розбурхувати в собі ураган почуттів, отримуючи раз на півроку листа зі словами «Спасібо, ми тоже хорошо. Как у вас?».

У мене була подруга дитинства, ми разом їздили на Петрівку, на книжковий ринок, в палатку з мангою та аніме-значками. Вона була анімешниця, а мені все одно, я просто за будь-який двіж. Я не пам’ятаю, чи заздрила їй, що вона наліплювала на свою сумку мільйон триста тисяч пластикових значків із зображеннями персонажів аніме Soul Eater чі ні.

Одного разу я заплакала при мамі. Я підіймалась сходами вдома на другий поверх до своєї кімнати. Мама спитала чому я реву. Я сказала: «Я заздрю Поліні». Я заплакала, бо відчула заздрість.

Мені було неприємно, що я можу відчувати таку погану необґрунтовану емоцію. У мене було все те саме, що і в Поліни, подекуди і кількісно більше, і якісно краще. Але щось в її житті мене уїло.

Ми обидві сиділи на DeviantArt, це був рік 2009, найпізніше 2011. Нам обом подобався один автор, автор_ка. Дівчинка з іменем Фобс. Сильно згодом Поліна поїхала в Росію і там вступила у ВШЕ, навчалась за спеціальністю мультиплікатор (мріяла малювати аніме та комікси). Тоді вона розповіла мені, що Фобс – це випускниця того самого курсу, і що там зберігаються у великій пошані курсові та випускна дипломна робота тієї Фобс.

Але заздрила я Поліні не через це, значно раніше. Можливо у школі.

Ми навчались в одному класі, і ми обидві з дитинства малювали, і нас це поєднувало у дружбі. Ми разом навчались і в художці, обидві однаково успішно. Але в школі до неї звертались завжди по малюнки, а до мене ні.

Можливо я людина іншого складу, або вчителі звикли бачити мене в іншому аплуа, бо я навчалась з першого класу і вони вже знали мого старшого брата і моїх батьків. А Поліну перевели до нас на 2-й чи 3-й клас, вже після того, як я сильно з нею роздружилась (ми були сусідками по вулиці, жили поруч і так познайомились і потоваришували).

Я ніколи не намагалась конкурувати з нею в школі за увагу до художнього таланту. Я не знаю чому, але конкуренція як така мене сильно втомлює. Можливо я була занадто впевнена у тому, що малюю краще.

В універі я ходила в басейн і мене все влаштовувало.

В архітектурному корпусі стояв автомат з кавою. Кава була щось 8грн. Це дорога, типу айріш. Навпроти була Улітка (пересувна каварня), але у мене не було дєнюжек купляти в ній. Каву з автомату я називаю «тарганячі лапки». Я твердо впевнена, що ті автомати не чистять і автомат виварює разом з кип’ятком тарганів.

Владислав закохався у каву живучи в гуртожитку. Він дуже полюбляв налити собі чашечку елегантного капучино. Ще він любив МакКофе (не кава з Макдональдсу, а типу розчинна кава у стіках) і жлобився купити дєвочьці кофе у ларьку в гарному парку на Відрадному. Бо дорого, а будь-яка дєвочька хоче з сіропчиком.

Владислав натурал, тому він не соромлячись носив – і носить – білий пухан та п’є лише чорну каву. Сиропи, він це знає достеменно, по-перше містять від 60% цукру, а по-друге зроблені з порошків.

Як можна каву, цю чорну жижу, що псує зубну емаль, розбавляти цукром? Цукровим си-ро-пом!

Я кохаю свого чоловіка, хоч би яким снобом він не здавався.