Попасна. Сорок п’ять днів, яких не забере час
Місто зустріло нас не вибухами — тишею.
Тією дивною, мертвою тишею, яка буває лише там, де війна вже вкорінилася надовго. Попасна не чекала. Вона просто була — зруйнована, вицвіла, наповнена запахами старого страху й пороху.
Оборонні позиції тут існували задовго до повномасштабної війни. Ще з часів ООС земля знала окопи, укриття, простріляні напрямки. Але те, що прийшло з кінця лютого, не мало нічого спільного з попереднім досвідом.
Коли ми прибули 21 березня, ці позиції ще тримали форму — недовго. Уже за перший тиждень вони стали схожі на вспахане поле, де земля більше не захищала нікого.
Ворог мав перевагу — у п’ять разів, а іноді й більше.
Місто щодня накривали тисячі снарядів різних калібрів. Міномети працювали так щільно, що іноді здавалося: повітря рветься раніше, ніж земля. Запах пороху постійно дер горло — не метафорично, а фізично, так, що хотілося кашляти, але не можна було.
Вночі війна змінювала обличчя.
Фосфорні боєприпаси повільно падали з неба, красиво й страшно водночас. Вони летіли, мов феєрверки — тихо, плавно, майже заворожливо. І лише знаючи, що буде далі, ти не міг дивитися на це довше кількох секунд. Світло від них виривало з темряви руїни, тіла, провалені дахи й наші тіні, притиснуті до стін.
Запахи війни не мають нічого спільного з романтикою.
Тут смерділо всім: трупами — своїми й чужими, сечею в укриттях, гниллю, потом, старим димом. Вони не зникали. До них звикали, як до болю в суглобах — просто перестаєш звертати увагу, бо інакше не виживеш.
Ми не наступали.
Ми стояли.
Коли противник тиснув — ми відходили на кількадесят метрів, перегруповувалися і знову тримали лінію. Позиції змінювалися, але оборона не падала. І навіть за такої переваги ворога, щодня він втрачав людей — багато. Піхота лізла знову і знову, і земля Попасної вбирала це мовчки.
Чорний гумор був нашим бронежилетом.
Жартували, що якщо відірве руку чи ногу — поїдеш “відпочивати”, і це вже буде позаду. Сміялися коротко, різко, іноді без посмішок. Цей сміх тримав нас на ногах краще за будь-які промови.
Останній місяць був найважчим.
Логістика зникла. Єдина дорога, якою ще можна було заїхати, прострілювалася мінометами та іншими засобами ураження. Ніхто не хотів їхати — і ми це розуміли.
Тому ми виживали самі.
Ми ходили по приватному сектору, нишпорили в порожніх будинках, забирали все, що могло стати в пригоді:
їжу, воду, батарейки, акумулятори.
Щоб запалити світло в погребі.
Щоб зарядити радіостанцію.
Щоб завести машину і вивезти поранених чи загиблих своїх — бо евакуації не було.
Ми також лутали ворога.
Зброю. Набої. Екіпірування.
Не з азарту — з потреби. Часто їхнє спорядження було кращим за наше, і ми брали його без докорів сумління. Війна не залишає місця сентиментам.
До кінця квітня місто перестало бути містом.
Будівлі або лежали до фундаменту, або стояли порожні, як обгорілі кістяки. Вулиці втратили назви. Орієнтирами стали вирви, проломи в стінах, залишки сходів.
5 травня ми вийшли.
Не втекли — вийшли. Організовано. Спокійно. Виснажені, але цілі.
І навіть після цього Попасну ще два дні розбивали обстрілами. Ворог не заходив одразу — боявся. Пам’ятав, скільки крові йому коштувало це місто.
Пізніше один із побратимів, уже після всього, сказав мені:
«Ти єдиний, кого я знаю, хто пробув там сорок п’ять днів і вийшов живий».
Я не сприйняв це як комплімент.
Це було радше нагадування: ми витримали там, де не повинні були витримати.
Попасна залишилася в мені запахом пороху, світлом фосфору в нічному небі й чорним гумором серед руїн.
Вона не сниться щодня.
Але вона ніколи не зникає.
Бізон.
