Первомайськ, Українська РСР — 17 березня 1991 року
Хтось із молодших довго тримав олівець над другим рядком бюлетеня, ніби чекав, що там сама собою з'явиться підказка. Підказки не було.
На бюлетені було два питання, і в цьому й полягала вся хитрість.
Перше — союзне: чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності. Друге — наше, українське, дописане окремим рядком нижче: чи згодні ви, що Україна має бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України.
Можна було відповісти «так» на обидва — і на папері це виглядало логічно. У житті це означало голосувати одночасно за те, щоб лишитись, і за те, щоб піти. Ніхто на плацу цього вголос не сказав.
Ще раніше того ранку замполіт зачитав нам директиву — не свою, спущену згори, підписану полковником Дорошенком, командиром частини, якого я на той час бачив хіба на нарадах, і то здалеку. У директиві значилось: забезпечити стовідсоткову явку особового складу, роз'яснити важливість волевиявлення, голосування провести організовано, за списком.
Дорошенка я того дня так і не побачив. Тільки підпис. Ім'я, яке я чомусь запам'ятав того ранку — хоч і не знав ще навіщо.
«Організовано» означало: строєм до урни, під поглядом старших за званням, без кабінки, яку хтось забув привезти чи забув поставити — тепер уже не важливо, з якої саме причини, бо результат той самий. Ніхто не питав, за кого я збираюсь голосувати. Ніхто не мусив питати.
У курилці того ранку хтось сказав, що в Прибалтиці бюлетенів узагалі не роздавали — три республіки просто відмовились проводити в себе це голосування. Грузія, Вірменія, Молдова — так само. Хтось присвиснув: «То виходить, не такий уже й Союз, якщо половина навіть питати не дає».
— А чого наші не відмовились так само? — спитав хтось інший, стишивши голос ще більше, ніж до того.
— Бо наші розумніші, — відповів перший, не дуже впевнено. — Своє питання дописали, Москві «ні» не сказали, і собі лазівку лишили. Хоч так, хоч так поверни — вийде, що Київ вгадав.
— Чи просто нікому не хочуть заважати, — буркнув хтось третій. — Ні туди, ні сюди. Так безпечніше для тих, хто нагорі.
Хтось запитав, а хто взагалі рахуватиме ці голоси — і чи дізнається хтось із них, скільки насправді було «ні». Ніхто не відповів напевно. Розвивати такі думки вголос на плацу було не заведено.
Увечері, вдома, я знову дістав блокнот і поруч із березневою датою поставив ще одну коротку рису. Я досі не міг би сказати, навіщо я це роблю.
Ввечері Аня була тихіша, ніж вісім місяців тому за тим самим столом. Не мовчазна — просто без того запалу, з яким рахувала республіки минулого літа. Віка вже спала в сусідній кімнаті, і Аня раз у раз позирала на двері, ніби прислухалась, чи не прокинеться.
— Я проголосувала «так» на обидва, — сказала вона, знизавши плечима, коли я спитав. — А що було робити? Не голосувати — то якось привертати зайву увагу. — Вона потерла очі, втомлено, тим жестом, яким тре очі людина, що не висипається вже давно. — Не знаю, Андрію. Мені тепер ніколи розбиратись, хто там кому яке питання дописав. Мені б Віку виростити, а не бюлетені рахувати.
Батько на дільницю не пішов — сили вже не ті, щоб стояти в черзі на весняному холоді. Замість цього годині о шостій до нас додому прийшли двоє з переносною урною, тихо, буденно, ніби це була звична річ. Батько розписався, не піднявши очей від столу, і одразу потягнувся по цигарку — так само, не дивлячись, звичним рухом руки, яка знає дорогу без очей. Мене це вразило більше, ніж якби він узагалі не голосував: тепер навіть не піти було неможливо.
Я дивився на нього і думав про той липневий вечір, коли ми вперше цокались усі разом і пили за вільне життя — за суверенітет, який тоді здавався початком, а не питанням із двома гачками на одному бюлетені. Вісім місяців тому. Здавалось, довше.
Того вечора олівець над сторінкою блокнота затримався в моїй руці довше, ніж завжди. Так само, як уранці над бюлетенем тримали свій ті молодші хлопці на плацу. Підказки не було й тут.
Я закрив блокнот і подумав про підпис на директиві. Дорошенко. Цікаво, яка особистість за цим ім'ям.
