«Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації...», - такими словами починається передсмертна записка Миколи Хвильового. У ній він згадує свого найближчого однодумця, друга, товариша та колегу по цеху – Юліана Шпола(справжнє ім’я – Михайло Яловий). Його вважають найпершою жертвою Розстріляного Відродження, оскільки його арешт спровокував самогубство Хвильового, а згодом – і подальше нищення тодішньої письменницької еліти. Проте це не так. Ще у 1920-му році чекісти вбили графіка Георгія Нарбута, а у 1921-му Миколу Леонтовича. У 1929-му році, коли вже повністю згорнули рух українізації, Андрій Хвиля знищив добру частку «старої гвардії», а разом із ними – декількох представників Червоного Ренесансу(для прикладу – друга Павла Тичини Аркадія Казку). А у 1932-му році арештують Івана Багряного.
Хай Михайло Яловий і не був найпершою жертвою сталінського терору проти письменників та культурних діячів, але він став їхнім символом, синонімом до приреченості перед безглуздою та руйнівною репресивною машиною каральних органів. Настільки, що і зараз його твори залишаються у тіні, їх важко роздобути, а якщо говорити про збірку віршів «Верхи», то вцілів лиш її один екземпляр.
«Михайло Яловий — загадкова людина. Широколиций, привітний, з постійними перескоками в громадському житті. Ось що я про нього писав у 1927 році в «Подорожі до Червонограда»: «Михайло Яловий — екс-голова Конградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор «Бідноти», екс-редактор «Червоного шляху», екс-президент ВАПЛІТЕ, поет, драматург і романіст, симпатична людина й товариш. В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, малеча, школярі, з повагою і тремтінням дивились на нього, перешіптуючись між собою: «Он пішов Миша Яловий»», - так згадує про письменника інша жертва репресій Іван Сенченко.
Народився Юліан Шпол 5-го червня 1895-того року в селі Дар-Надежда у Полтавській губернії. Спочатку він навчався у Миргородській гімназії, а після її закінчення вступив на медичний факультет Київського університету Володимира, який через рік закрили. Але саме там Михайло знайомиться із революційними ідеями та пробирається ними із голови до ніг. Настільки, що свої перші твори він підписував псевдонімом Михайло Красний(себто – від кольору революції).
Коли ж розпочались події Жовтня, то він довго не думав – зразу долучився до партії соціалістів. Він зразу повернувся у рідні краї, де очолив революційний комітет. Проте, через рік партія розкололась і він долучився до есерів-боротьбистів. Як і більшість письменників того часу, Яловий хотів здобуття всесвітнього «пожару рєвалюції», але щоб при цьому Україна зберегла свою самоідентичність. Знову ж таки – бачимо тенденцію у «новій генерації» - це розривання між утопічними обіцянками більшовиків та любов’ю до рідного краю. У партії есерів-боротьбистів Михайло стає одним із її відомих «обличь»(а йому на той час було всього лиш 23). Тоді він живе під вигаданим ім’ям, а сам він зазначав, що йому «плив у груди той бадьорий студенистий струмінець, що щастя знати його дано лишень завзятим конспіраторам, професіональним революціонерам»(як згодом він напише у своєму найвизначнішому творі).
«Я не піду на похорони старого світу,
Я не буду співати йому marche funebre, -
Скривавлений прапор встромлю собі в груди
І знову кинуся в бій,
І знов піду я вперед.
В світовому етері розтану
І атомом душі відчую глибину міріад. -
Ах, нидіти я не стану, не стану я,
Я сплету життя своє з червоних гірлянд».
Події громадянської війни та те, як їх пережив Юліан Шпол знайдуть свій прихисток у його романі, завдяки якому він став один із найвідоміших письменників Червоного Ренесансу – «Золоті лисенята». По суті – це альманах, збірка кількох окремих розповідей, що у кінці все ж перев’яжуться між собою за допомогою дій руху пера автора, такий собі роман-квест(сьогодні схожу задумку має книга письменника Володимир Кузнєцова «Заколот. Невимовні культи). І як зазначає ще на початку твору один із персонажів «Та кожен про себе думав: “Це тому, що ми справжні революціонери, незламні борці”. Так! Ми таки, справді, були великі мрійники»(Тут навіть можна провести паралель із Миколою Хвильовим чи Юрієм Яновським, які також залишили свої спогади про війну у творах, оскільки самі брали участь). Сам твір просякнутий різними пригодницькими елементами(арешти, полони, втечі з-під розстрілу, підготовка та здійснення теракту), є у ньому місце навіть для любовного трикутника «Мавка любила Мема, але жила з Озоном, а Кірка любила Озона, але жила з товаришем Мандибулою», а також деякий детективний елемент – деякі персонажі задля власної безпеки та конспірації мусили використовувати псевдоніми й автор обкручує навколо цього деякі нахили сюжету. Але у першу чергу «Золоті лисенята» – це була романтизація боротьби соціалістів із старою системою. Це підкреслюють останні слова твору:«Розуміється, нараду було зірвано і всі невдоволено почали розходитися. Тоді я, піймавши нагоду, нишком, ніби ненавмисне, присунувся до столу і непомітно зиркнув на заголовок цієї сакраментальної книги. Там я прочитав тільки дві слові: “Карл Маркс”». Але при цьому відбувається зміна у головному герої, він стає сміливим, приймає ті всі виклики, через які пройшов. «Золоті лисенята» починались зі слів «Ясно: треба тікати», а закінчились «Власне ж мені не треба було тоді: нікуди тікати, ніде блукати і нічого шукати». Звичайно, що такий пригодницький роман із елементами романтики, детективу, оспівування боротьби проти буржуазного імперіалізму(бо у творі вороги були денікінці) не був не помічений радянською владою(спочатку у хорошу значенні, а вже потім і в поганому). Але про це поговоримо пізніше, а зараз знову повертаємось до постаті Михайла Ялового.
Крім агітаційної діяльності він також вів і підпільну боротьбу, готував заколоти проти військ німців і гетьманців(може цей факт і зіграв свою роль, оскільки подібним займався і Микола Хвильовий у той час, але на Полтавщині, а Михайло – на Одещині). Також, паралельно із цим він став редактором газет «Боротьба» та «Селянська біднота», там і вперше з’явився спочатку Михайло Красний, а згодом – і Яловий-Шпол. Там він публікує спочатку агітаційні поезії, а згодом – казку для дорослих «Треба жити»(твір був усього на 12 сторінок, а розійшовся окремим тиражом на 10000 примірників!).
Взагалі – варто сказати те, що попри свої приналежності до певних літературних угрупувань, він у першу чергу був другом, а вже потім митцем і любив довго аналізувати різні злободенні теми, через що актуальність його творів часто-густо спізнювалась. Для прикладу – вищезгаданий маґнум опус «Золоті лисенята» був написаний у 1929-му році і його здобуток – декілька задовільних оцінок від редакторів(хоча тираж вражав(за два наклади було надруковано близько 7000 примірників).
Підпільна діяльність Ялового виходить на новий рівень – у 1919-му році він навіть встигає побувати у Галичині, де він разом із поплічниками спробували організувати місцевий революційний центр(щоправда – невдало), а через рік – вступив у партію. Потім він знайомиться із Михайлем Семенком(який часто любив подискутувати із тим же Хвильовим) та Василем Олешком і вони разом створюють організацію «Ударну групу поетів-футуристів». Там він, разом із іншими представниками жанру пишуть разом альманах «Семафор у майбутнє» - такий собі маніфест до народу, щоб заявити про себе(у той же час Хвильовий, разом із Сосюрою та Йогансеном пишуть свій). Юліан Шпол навіть себе пробує у ролі поета-панфутуриста і пише збірку віршів «Верхи» із нахилом на все той же жанр. Як зазвичай – він намагається поєднувати свій життєвий досвід із фантазію.
«Не чіпайте,
Не чіпайте мене сьогодні.
В моїй душі вогонь,
В моїй душі –
Відблиски
Тисячолітніх змагань,
Загадані
Міліонними поколіннями…
Коли червонокрилі натовпи
Захльобують виямки вулиць, –
Плачуть розколисані, наелектрені струни,
Кудляться розбуджені омайданені звірі.
Рвуться заклялкі болі.
З аговним посвистом
Змітаються віки космічною мітлою, –
Висмикнутий з нетрів минулого,
Я – засліплено голий.
Не чіпайте мене,
Оголеного».
Проте критики оцінили збірку неоднозначно і через те Яловий віддаляється від напрямів як панфутуризму, так і поезії, надавши перевагу прозовим творам. Через це, він разом із ще декількома письменниками – Олексою Слісаренком та Миколою Бажаном переходять до «Гарту», де були той найяскравіші постаті тогочасного Червоного Ренесансу. Серед них – і Фітільов. Між ними зав’язується міцна дружба, про що свідчать багато сучасників, і сам Хвильовий не раз про це згадував у своїх творах:«Юліян Шпол, автор комедії "Катіна любов або будівельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?
— Очевидно, зустрінемо професора Канашкіна,— серйозно відповідає мій приятель. «…»...Юліян Шпол, автор комедії, "Катіна любов або будівельна пропаганда", мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно! — з його капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юліяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра піду на могилу комунара, автора "Ударів молота і серпні". Я понесу йому пучок синьооких фіалок і там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я — вірю!».
Ну і повертаючись на початок нарису – передсмертна записка Хвильового починалась його прізвищем.
Коли помер очільник «Гарту» - Василь Еллан-Блакитний, то вже відбувалась літературна дискусія, де Хвильовий виступав за творення довершеної літератури і орієнтацію на європейські аналоги. Звичайно, що Яловий підтримав свого друга. Фітільов створив на руїнах попередньої організації свій гурток «Урбіно», який згодом переріс у відоме всім ВАПЛІТЕ, що стало гідним надбанням «Гарту», а Юліан Шпол стає її першим очільником(оскільки його друг-романтик загірної комуни вже із головою поринув у боротьбу із плужанином Пилипенком та київськими критиками, що стали до Фітільова в опозицію). Проте у слушний момент нагрянула «червона рука партії», тому піклуючись про своїх товаришів, Хвильовий, Яловий та Досвітній вирішили вийти із організації. Тоді він пише статті у підтримку свого однодумця, створює нариси про інших письменників, особливо тих, які загинули під час громадянської війни(Михайличенко, Заливчий, Чумак). Про це він, наприклад, пише в одній із своїх статей «Перші хоробрі»:«Восени минуло чотирі роки з дня загибелі у Київі в тортурах денікинської охранки Михайличенка й Чумака і – п’ять років відважної смерти на барикадах проти гетьманщини в Чернигові – Андрія Заливчого. «…» «Брат», – така була запільна кличка Михайличенка. І він справді був самим рідним, самим дорогим братом для кожного, хто з ним здибався. «…»Заливчого звали в запіллю «Отело». Це справді був ревнивий коханець революції. Його рухлива, темпераментна, гаряча вдача робила його нервом всього запільного життя. «…»Третій з них Василь Чумак: – ніжна зажурена постать співця працюючих, хлопчик з квітами революції в тремтячих руках(оскільки поету на момент смерті було всього лиш 18 років)».
Михайло Яловий як літератор був різногранною особою – він спробував себе ще й у драматургії. Так, наприклад, він пише «Голомозий гевал», «Веселий швець Сябро», а в 1928-му році(коли літературна дискусія разом із українізацією непомітно згорнулась) він пише комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда», яку можна із чимось порівняти «Мина-Мазайло» Миколи Куліша. Головна героїня – це комсомолка Катя, зразкова дівчина, поетеса і та, що щиро вірить у прогрес сьогодення та виступає проти міщанських звичок своїх батьків(це і стає основним конфліктом у п’єсі).
Також Юліан Шпол спробував себе у ролі сценариста фільмів. У 1927-му році почались роботи над кінокартиною «Василина» за мотивами Івана Нечуя-Левицького і саме Яловий писав сценарій до роботи, режисером був учень Леся Курбаса, а художником-постановником – відомий художник Василь Кричевський. Через рік відбулась прем’єра і зразу же посипались незадовільні рецензії від московських критиків, зокрема: «Технічні досягнення української кінематографії достатньо значні. Але, чим краща техніка, тим різкіше та яскравіше виступають внутрішні недоліки фільму. «…» Режисер Лопатинський дивиться на життя, як естет. Його село – надзвичайно живописне, трудовий побут села – живописний, умови роботи на ткацькій фабриці минулого століття – живописні і навіть загибель дитини у річці – теж живописна. Ця суцільна живописність зрештою вкінець вбиває соціальний смисл драми».
Не залишився осторонь він і питань української мови – брав участь разом із Хвильовим у створені «скрипниківки».
Ближче до кінця 20-тих років письменництво вже свідомо чи несвідомо відчувало, що хмари згущуються, особливо, коли до літературної дискусії підключились партійці і заходились нищити ідеї Хвильового та Зерова із організаційної точки. Дісталось й Яловому – його починають звинувачувати у «хвильовізмі», цькують, що навіть його соратники вирішують зняти того із посади президента ВАПЛІТЕ(замість нього новим главою став Микола Куліш), а згодом сама організація була змушена «самоліквідуватись». Яловий долучився до її куцих уламків – спочатку до «Літературного ярмарку», а згодом – до «Пролітфронту», продовжуючи відстоювати свої ідеали проти іншого літгуртка – ВУСП, яку несвідомо підтримувала радянська верхівка(не так як у симпатії до її представників, як через бажання остаточно розгромити колишніх ваплітян). Незважаючи на це, Яловий продовжував творити, займатись літературою. Але у 1929-му році почався процес СВУ, який мав стати сигналом для «нової генерації» - полювання почалось, «старих» остаточно добили, ви – наступні.
«Вимученими стежками
Прийшов я з степу,
Щоб запалити
Загаслу ватру
Ваших душ.
…
Прийшов я -
Хто стане
На шляху мені,
Той візьме на голову
Камінь.
Вогненне слово
Прийдешніх днів
Розкрило замкнені уста -
Ручайом джерелових вод
Над безоднею мінус
Стоїть потобічности
Хрест».
І Михайло Яловий виявився одним із перших нещасливців. У квітні Юліана Шпола арештують за нібито «контрреволюційну діяльність», звинувачують його у «шумкізмі». Якщо ж точніше – то у «за завданням організації, брав участь у групуванні контрреволюційних кадрів серед літераторів. Після розгрому шумськізму і переходу боротьбистської організації до нової тактики підготовки збройного повстання Яловий брав активну участь у контрреволюційній повстанській роботі, особисто проводячи вербування в Красноградському районі. Вів також шпигунську роботу, передаючи у польське консульство матеріали шпигунського характеру, мав доручення підготувати замах на товариша Постишева».
««Миша» був невисокий, кремезний з поголеною головою, з чорними незвичайно розумними очима. Довголітній і незрадний приятель Хвильового, Досвітнього, Вишні, Куліша. Його першого і заарештовано в ніч з 12 на 13 травня 1931 р. Ходили чутки, що Ялового обвинувачували в організації й керівництві терористичною групою, до якої мали належати згадані вище письменники…», - згадує ті події син Миколи Куліша Володимир.
На арешт Ялового болісно відгукнувся Хвильовий – його близький друг. Дізнавшись про арешт товариша, Микола Григорович поривався зателефонувати навіть заступнику ОГПУ. Але нічого не змінювалось, і це стало останньою краплею для Фітільова і в травні того ж року він застрелився.
Щодо Михайла Ялового – то його засудили на 10 років таборів. Утім, свого друга він пережив лише на чотири року – у 1937-му році його справу переглянула «трійка» і через те, що обвинувачений відмовлявся визнавати свою провину, засудила його до розстрілу. Письменнику на той час було 42 роки.
Так і виходить – Михайло Красний, що боровся за світову революцією був же нею і розстріляний, загірна комуна, до якої так поривався Хвильовий упала і роздавила її палкого мрійника.
Хоча, на відміну від Хвильового, у часи хрущовської відлиги військовий трибунал Ленінграду реабілітував Юліана Шпола через «відсутність складу злочину». А в 2003-тього року його реабілітувала Харківська прокуратура, хоча його ім’я і спадок були знищені сильніше Хвильового, та і зараз видається мало творів, хоча талант письменника рухався у різних літературних формах і напрямках.
«Запальний голос мій почуй...
Мов атоми землі, –
Всіяно всесвіт планетами.
І де кінець?
І де початок?
Загубилась душа у нетрях
безвісті.
Загубилась людська душа
Безвісно…»
