Авторка: айна
Професійна кваліфікація краси – термін, сформований Наомі Вульф, американською авторкою-феміністкою у її книзі "Міт про красу". Забігаючи наперед, скажу, що канони, описані в книзі, досі впливають на наше життя та сприйняття своєї привабливості.
Вимоги до жіночої зовнішності не формуються випадково, а насправді створюються кимось із цілком певною метою.
Основною концепцією міту про красу, є ідея того, що вимоги до жіночої зовнішності не формуються випадково, а насправді створюються кимось із цілком певною метою. Такою метою Наомі називає зростання прибутку рекламодавців, які платять гроші засобам масової інформації, а ті, у свою чергу, створюють вигідні канони. Також вона стверджує, що ідеал краси слугує й політичним цілям. Відповідно до позицій, що почали займали жінки в політичному житті, на них зростав тиск ідеалів краси, головно для того, щоби відвернути жіночу увагу та перенаправити їхню енергію в інше русло, переключити фокус.
Після недовгого занурення в контекст, пояснюємо термін "професійної кваліфікації краси". До масового виходу жінок на роботу, серед них були ті, чия праця оплачувалася за "красу": моделі, акторки, танцівниці, деякі працівниці секс-індустрії і т.п. До епохи жіночої емансипації "професійні красуні" не користувалися повагою, навіть радше суспільним осудом, а їхня праця була низькооплачуваною. Але що більших висот досягали жінки в інших професійних сферах, то більше престижу, слави та грошей отримували ті з них, хто мали роботу "напоказ", як стверджує Наомі. У результаті в наші дні у всіх професіях, у яких жінки досягли успіху, до їх зовнішності пред’являються ті ж вимоги, що й у подібних професіях, причому що більшої жінки досягли, то ці вимоги вищі.
У законі про сексуальну дискримінацію в США є поняття ППК (підтвердження професійної кваліфікації), а у Великій Британії існує поняття "справжність професійної кваліфікації", і вони допускають винятки у випадках, пов’язаних із такими чисто жіночими професіями, як молочна годувальниця, або чисто чоловічими – як донор сперми. Але часто відбувається, скоріше, пародія на ППК. Замість нього повсюдно поширюється те, що авторка називає ПКК – "професійна кваліфікація краси", яка все частіше виступає як умова прийому на роботу та просування по службі.
Беручи на озброєння мову ППК, роботодавці, які використовують характеристики краси, можуть захищатися, стверджуючи, що вона необхідна для того, щоби робота була виконана належним чином.
Ідеологія "краси" породжує три основні помилкові тези, щоби приховати той факт, що насправді ППК допомагає роботодавцям утискати права жінок і уникати при цьому судових позовів. Ці три тези полягають у наступному:
1) "краса" має бути узаконена як необхідна умова зростання та розвитку жінок на керуючих структурах;
2) "краса" може бути досягнута кожною жінкою, варто їй захотіти та докласти зусиль, – ця формальна відповідність "американській мрії" маскує дискримінуючу суть "брехні № 1" (що особливо важливо для Сполучених Штатів із їхньою бурхливою реакцією на питання про рівні права). Водночас ці дві брехні дозволили наймачам цілком "обґрунтовано" оцінювати жінок при прийомі на роботу з погляду ПКК на додачу до їх професійних якостей.
І нарешті,
3) працюючих жінок переконали в тому, що вони повинні дбати про "красу" в такому її аспекті, що це поступово, крок за кроком, підриває їхній світогляд, сформований у результаті успіхів жіночого руху.
На початку 1990-х, коли міт про красу був уперше осмислений та проаналізований, ідеал краси був досить жорстким. Старші жінки на обкладинках журналів просто не з’являлися, у крайньому випадку – після довготривалої обробки фотографії, щоби вони виглядали значно молодшими. Темношкірі жінки виступали в ролі моделей вкрай рідко, виняток становили такі, як Беверлі Джонсон, – ті, що мають риси обличчя білої жінки.
Сьогодні ж міт, як і багато інших уявлень про жіночність, трансформується й адаптується до нових умов, прагнучи звести нанівець усі спроби жінок зміцнити свій вплив у суспільстві.
