Аліна лежала не рухаючись. Настя посиділа ще кілька хвилин і, так і не дочекавшись реакції доньки, рушила до виходу. Але щойно вона наблизилася до дверей, як відчула, що її ззаду обійняли тендітні руки Аліни.
Дівчина сказала, впираючись лобом у мамину спину:
— Я думала, ви забули про мене... Думала, ви шкодуєте, що я у вас є... Думала... — і вона розревілася.
Настя обернулася, міцно обійняла доньку і відповіла:
— Бідна моя дитино. Це не так. Мені дуже жаль, що наші з татом непорозуміння змусили тебе так почуватися. Я... ми з татом дуже раді, що ти в нас є. Ти наша гордість, наша втіха. Вибач нас за те, що ти почувалася покинутою.
Анастасія запитала доньку, чи та хоче повернутися з татом. Дівчина вирішила залишитися тут. Їй тут подобалося, і Настя розуміла чому.
Це місце давало спокій, ясність і надію на завтра. «Це наче "притулок душ" — місце, де зупиняється час, щоб понівечені долі змогли знову почати дихати», — зловила себе на думці жінка.
Настя та Аліна пробули в будинку до кінця тижня і повернулися додому. Анастасія лишила чималу суму грошей для Лани. Та, звісно, відмовлялася, але Соля взяла ініціативу в свої руки.
— Це на благо інших жінок! — сказала вона, забираючи кошти. — Ти потребуєш спонсорів! Чи ти, можливо, маєш безлімітну золоту картку? — запитала жінка.
Лана посміхнулася і погодилася. Вони попрощалися. За дівчатами приїхав чоловік Насті.
Так день ішов за днем.
Якось увечері, коли жінки залишилися лише вдвох, Лана спостерігала за Соломією. Соля сиділа на порозі, вдивляючись у темряву, і в руці тримала ту саму свічку, яку зробила в перший день. Вона не виглядала веселою. Навпаки — виглядала як людина, що нарешті дозволила собі зняти маску, коли ніхто не бачить. Це була інша Соля: тендітна, втомлена і чомусь... самотня.
— Ти збираєшся додому, Соль? — запитала я тихо, сідаючи поруч.
Вона здригнулася, ніби її застали зненацька, але швидко натягнула на обличчя свою фірмову усмішку:
— Та куди мені поспішати, Лано? Вдома тиша стіни гризе. А тут... Простір і тиша без метушні.
Я зрозуміла: вона не просто тут гостює. Вона тут ховається. Від чого — поки що загадка,але в цій тиші було стільки болю, що я мимоволі накрила її долоню своєю.
— Перший крок до допомоги — попросити про неї, — сказала я, дивлячись Солі прямо в очі.
Соля була для всіх «скелею», але хто підтримував її саму? Вона розчиняла власні проблеми в турботі про чужі — про Оксану, Марину, про Настю з Аліною. Вона вміла слухати так, що іншим ставало легше, проте сама за весь час не вимовила жодного слова про свій біль. Соля нікуди не збиралася, навіть коли кімнати порожніли. Значить, у ній було щось більше, ніж просто біль чи страх. Вона втікала. Але від кого?
— Ти ж мене не просиш поїхати геть? — натягнувши маску безтурботності, запитала жінка.
— Ні… звісно, ні, — заперечила я. — Лишайся, скільки вважаєш за потрібне.
— Можна назавжди? — із серйозним виразом обличчя сказала Соля.
Я подивилася на неї пильно і помітила панічний страх в очах. Що це з нею? Чому така зміна? Що її так лякає? Думки потоком атакували мою голову, але я не озвучувала їх. З досвіду знаю: всьому свій час.
— Можеш і назавжди… якщо це тебе врятує, — спокійно відповіла я.
А сама перекинула думки на сусіда, якого не бачила вже тиждень. Ні руху на подвір’ї, ні світла у вікні. Нічого. Думала набрати його, але передумала. Ну що я йому скажу: «Де ти?» І? Що це дасть? І навіщо це мені? Через цікавість? Він дорослий хлопець… я йому не мама… — хаотичними стрічками перепліталися думки в голові Лани. Їх перебило запитання Солі:
— Слухай, Лано, а ти бачила Дена? Помітила, що він десь пропав?
«Ще б пак», — подумала я, адже саме про це й думала. Але вголос сказала:
— Так, давненько його не видно.
— Де той малий гімнюк дівся? — сказала Соля, дістаючи телефон із кишені. — Зараз я його наберу. Може, що трапилося?
Від останніх слів Солі Лану чомусь охопила паніка.
— Алло, Ден?! — вигукнула Соля в слухавку. — Ти де пропав, гімнюку ти малий! Тьотя тут місця собі не знаходить! Як яка? А Я! Чим тобі не тьотя?! Лана? Теж переживає. Ти б хоч попередив! З тобою все гаразд? Ти де? — питання сипалися в слухавку, наче пшениця на поле.
Виявилося, Ден поїхав до побратимів, які отримали поранення, і лишився з ними на тиждень. Та ще й мав якісь справи — які саме, він не уточнював.
Отримавши відповідь, Лані стало легше. Але з іншого боку… що це за дивне відчуття? Чому воно з'явилося? Тривога за хлопця. Дивна тривога, якої, здавалося б, не мало бути.
«Але ж це нормально, — заспокоювала себе жінка. — Адже Соля теж відчула те саме. Це просто людська турбота. Більш нічого». Лана відпустила ці думки. Зрештою, вона хвилювалася так за кожного, кого знала, кому допомогла, з ким її звела доля. Звісно, це не була постійна тривога, а така собі людська цікавість на рівні: «Як ти там?».
Соля спала тривожно, метушливо крутячи головою по подушці. Щось невиразно вигукувала крізь сон, а потім різко підхопилася і сіла.
Знову кошмари. Усвідомила жінка. «Якого біса!..» — вилаялася вона. Чому вони знову повернулися?
Соля сиділа на ліжку, обхопивши руками коліна. В кімнаті було темно, лише смужка місячного світла прорізала підлогу, мов шрам. Вона важко дихала, намагаючись прогнати запах диму і крик, що досі стояв у вухах.
Кожен раз — одне й те саме. Вона знову бачила ту дорогу під обстрілом. Знову чула власний голос, що кричав: «Рухайся швидше!», і той інший — молодий, сповнений страху голос, який обірвався занадто рано.
Соля зіскочила з ліжка і підійшла до вікна, вдивляючись у темряву в бік будинку Дена. Її руки тремтіли. Вона не могла спати, бо сон був єдиним місцем, де вона щоразу програвала ту битву.
Минув рік, а в пам'яті все ще стояв той самий свист повітря.
— Забирай малого! — крикнув він, і я встигла підхопити п’ятирічного хлопчика, який тремтів, мов осиковий листок.
Я закинула дитину в кузов, але коли обернулася, щоб подати руку йому... Почула цей звук. Глухий, короткий удар, після якого він просто осів на побитий асфальт. Його очі, на мить сповнені болю, вчепилися в мої, ніби шукали відповіді, чому це сталося саме з ним.
Я не думала. Я вискочила назад під вогонь. Він був важкий, нерухомий, але я вчепилася в нього, як у єдиний шанс на спокуту. Закинула на спину. Кожен крок до автомобіля здавався вічністю, кожен метр — перемогою над смертю.
Ми були майже біля машини. Я вже чула, як кричать інші, як реве двигун евакуаційного авто. І тоді...
Удар.
Різкий, пекучий біль між лопатками, наче в спину встромили розпечену кочергу. Я похитнулася, впала на коліна, притискаючи його до себе. Його тіло стало ще важчим. Я не відчувала нічого, крім того, що ми все ще не в безпеці. Я повзла, волочачи нас обох до дверей машини, а світ навколо ставав дедалі сірішим.
Я чула свій хрип. Чи то був крик, чи спроба дихати? Я бачила, як простягаються до нас чужі руки, але мої пальці, вкриті багряним, вперто не відпускали його куртку.
Ми були так близько. Але в моїй голові назавжди закарбувалося одне: я врятувала одного, щоб втратити іншого. І ціна за це була викарбувана на моїй власній спині.
За цей рік Соля звикла бути вдень однією, а вночі — зовсім іншою. Ніби дві жінки в одному тілі. Вона не приховувала цього навмисно, просто не хотіла, щоб хтось копирсався в її душі та мізках. Бо там усе ще боліло.
Жінка вирішила поїхати в місто: треба було владнати справи та хоч трохи розвіятися. Вона любила дорогу. Для неї це був ніби місток між «було» і «буде», де не існувало жодного «сьогодні».
Коли Соля поїхала, Лана залишилася сама. Ця різка тиша аж тиснула на вуха — наче хтось вимкнув звук одразу всюди. Здавалося, навіть птахи перестали співати.
Жінка вже відвикла від такого відчуття, проте був у цьому й плюс: ніщо не відволікало від праці. А на кінець місяця в бухгалтерів — купа звітів та нарахувань.
Лана працювала на кухні, біля вікна, що виходило на подвір’я Дена. Коли у двір заїхала машина, вона лише на мить підвела очі від монітора, щоб глянути, хто це. З авто вийшов Ден. Він повернувся.
Лана на хвилину відволіклася від роботи. Потерла пальцями перенісся і відкинулася на спинку стільця. «Так, потрібна перерва, — подумала жінка, — а то так і горба можна заробити».
Вона увімкнула чайник. Вип’є рослинного чаю. Лана любила чай, який збирала сама з трав, що вирощувала на ділянці. Переважно це були м’ята та меліса, але в запасах знаходилилися також липа й іван-чай.
Тут у двері постукали. Лана здивувалася: зазвичай до неї ніхто не заходив без попередження, а жінки, що тут гостювали, завжди спершу телефонували. Вона відчинила двері й помітила на порозі Дениса.
— Привіт, Лано! Я тут вам гостинця приніс, — сказав Ден, посміхаючись, і дістав із пакета торт. — Бачу, я вчасно, — так само з усмішкою продовжив він, вказуючи кивком голови в бік увімкненого чайника, — ви вже й чай готуєте.
— Проходь, — сказала Лана, відійшовши в бік і даючи змогу пройти хлопцю.
— Я бачила, що ти повернувся. Як там твої побратими? — говорила вона, паралельно розливаючи чай по чашках.
— Та все норм. Жити будуть, а це головне, — відповів хлопець із позитивом. Він взагалі почувався щасливим. І сам не розумів, чому.
Запашний чай стояв на столі. Торт розкладений по тарілках. Чоловік і жінка сиділи один навпроти одного і розмовляли. Ні про що і про все.
Так минула година. Ден сильно хотів курити, але терпів, бо не знав, як потім повернутися. І не мав серйозної причини лишитися на довше.
Хлопець проявив військову кмітливість і запропонував Лані продовжити бесіду на вулиці, вигадавши привід: він хотів показати жінці свою машину, яку придбав.
Лана погодилася, адже вже насиділася і за роботою, і за чаюванням. Попри те, що була літня пора, вечір виявився прохолодним, і жінка пошкодувала, що не накинула на себе кофту.
Вона стояла на подвір'ї Дена, охопивши себе руками й потираючи їх, щоб зігрітися. Хлопець помітив це і накинув на неї свій одяг. Сам залишився у футболці.
Тіло в нього було спортивне, підтягнуте, з пресом. Важко було не помітити красу його статури. Лана аж «залипла», дивлячись, як хлопець грає м'язами. «Красень», — подумала жінка.
Ден помітив, що вона пильно дивилася на нього, і отримував від цього таємне, велике задоволення. Але виду не подавав — боявся її сполохати.
Він закурив. Нарешті. Цей ковток отрути, що допомагає розслабитися. Дим від цигарки, наче підступний змій, кружляв між думок, забираючи їх собі. Він стирав багато чого з голови хлопця, але багато чого все ж залишалося...
Лана помахала рукою перед обличчям, відганяючи дим.
— Вибач, — сказав Ден, вперше звернувшись до неї на «ти». — Ой, вибачте, — миттєво виправився він.
Лана голосно засміялася:
— Та чого ти вибачаєшся? Можна і на «ти», мені так більше подобається. Не почуваюся такою старою, якою є.
— Ти... ти не стара, — поспішно заперечив хлопець. — Ну, скільки тобі? Тридцять два, тридцять п’ять?
— Сорок, — відповіла жінка.
Ден замовк на мить, ніби щось рахуючи в голові:
— Ну, норм. Ти мені ні в мами, ні в тітки не годишся. Так, максимум — старша сестра. І то, ще як і з якого боку подивитися, — віджартувався він.
Лана знову щиро засміялася. Дену подобався її сміх. Він зауважив, що цей звук ніби лоскоче йому вуха — приємно так, по-особливому.
— Ну... я піду вже, — сказала Лана. — Гарне авто, вітаю з придбанням.
— Стій, я проведу, — поспішно сказав хлопець.
— Та йти тут п’ять метрів, я і сама дійду, йди відпочивай, — заперечила жінка.
— Я наполягаю, — не відступав хлопець. — Це мій святий обов’язок, — сказав він, підморгнувши Лані.
Попри темну пору доби, Лана помітила, як він їй підморгнув.
Ден відчув таке непоборне і, як йому здавалося, цілком природне бажання обійняти жінку, але стримався. Не знав, як вона відреагує. Так і йшов поруч мовчки.
Лана поволі переставляла ноги, боячись впасти. «Незручно буде, як...», — подумала вона. І тільки-но вона про це подумала, як перечепилася через якусь гілку. Лана почала падати, не встигнувши виставити руки, які все ще тримали кітель хлопця.
Ден одразу підхопив її. Реакція була миттєва.
— Ой, ледь не впала, — сказав він, притискаючи її до себе.
Лана відчула, як сильні руки обіймають її, притискаючи до потужних грудей хлопця. Від нього пахло приємним одеколоном і цигарками. Здавалося, цей запах так йому пасував і так дурманив голову. Лана поволі відсторонилася від хлопця.
— Дякую, що впіймав, — не помітила гілки я... де вона взагалі взялася? — говорила жінка, аби приховати свою збентеженість.
Ден неохоче відпустив її. Вони підійшли до порога будинку Лани.
Лана вже трималася за ручку дверей, але раптом згадала, що на ній його кітель.
— Ось, тримай, дякую, — коротко сказала жінка.
Чоловік мовчки взяв одяг. Вона відчинила двері й, заходячи до оселі, кинула:
— Добраніч.
І зникла за дверима.
Ден стояв перед зачиненими дверима, і першою його думкою було увірватися в дім і поцілувати Лану. Вона подобалася йому ще тоді, коли він був юним. Він любив спостерігати за нею в ті рідкісні моменти, коли вона приїздила до своїх батьків або коли приходила до його мами. Але він був молодим і невпевненим, тим паче вона тоді якраз збиралася заміж.
Він закурив і пішов додому.
«Та все ще буде, — думав Ден. — Я стільки чекав, стільки пройшов — я не відступлю. Звісно, це не посадку підарів брати, це страшніше. Але хіба я не воїн?!» — продовжував думати з посмішкою хлопець.
Зачинивши за собою двері, Лана не просто пішла до ліжка — вона побігла. Впала на нього, наче за нею гналися дикі звірі. Серце прискорено калатало. «Що це таке?!» — пульсувало в неї в думках. Як? Чому вона так розхвилювалася? Чому її організм так відреагував на звичайні обійми?
Вона сіла на ліжку, видихнула. Набрала повітря в груди, затримала його і знову видихнула. У такому стані жінка закурила б, якби курила, а так заспокоювалася, як уміла.
— Так, так, так, — видихнула вона знову. — Не бери в голову. Певно, це овуляція так діє. Ну, буває ж. Це природно. Це мине.
З такими думками вона і заснула.
Ранок почався з телефонного дзвінка.
— Алло, — ще сонним голосом відповіла жінка. — Слухаю. Так, це Лана. Так, звісно. Так, чекаю, — так само сонно говорила вона.
Лана почувалася наче побита. Вона спала жахливо: так і не провалилася в глибоку фазу сну, яка дає відпочинок, а не оце от все... «Роздратовано», — подумала жінка. Вона злилася як на себе, так і, чомусь, на Дена.
Доки Лана надавала собі людського вигляду, на подвір’ї в неї вже з’явилася нова «загублена душа».
Жінка побачила перед собою невисоку пухкеньку дівчину років двадцяти. Вона приємно посміхалася, але відчувалося, що соромиться.
Рухи її були нервові й сковані, ніби вона не знала, як правильно стати. Лана усміхнулася у відповідь і розпочала знайомство:
— Мене ти вже знаєш, я Лана. А ти?
— Я... Мене звати Олеся, — ніяково посміхнулася дівчина.
— Чого ти? Не соромся, зараз я тобі все покажу і розкажу, — сказала жінка, прямуючи з дівчиною до будинку й приязно обіймаючи її за плечі.
Ден помітив рух на подвір’ї Лани і вже було хотів рушити до неї, але побачив, що до жінки знову завітала гостя — дівчина, яка потребувала підтримки. «Значить, не час», — подумав Ден і почав рубати дрова для бані, яку облаштував на своєму подвір’ї. На вулиці було тепло, тому він зняв майку і працював з голим торсом.
Лана тим часом займалася новою підопічною. Розмістивши Олесю в кімнаті, показавши все і розповівши необхідне, вона пішла до себе, аби нарешті закінчити роботу, яку лишила ще вчора. Але тут її погляд зачепився за картину на сусідньому подвір’ї.
Ден з оголеним торсом рубав дрова. Піт виблискував на його мускулах, що переливалися на сонці. Картина була неймовірна: мужнє, високе чоловіче тіло працювало, ніби заграючи своєю красою з усім довкола. Лана аж рота роззявила, стоячи як укопана, і не почула навіть, як під’їхало авто і як з нього вийшла Соля.
Соломія тихо підійшла до жінки, стала поруч і, простеживши за її поглядом, все зрозуміла. Вона просто легенько притиснула нижню щелепу Лани до верхньої. 🤣
І тут Світлана наче прийшла до тями, ніби з неї зняли чари.
— Е-е-е... Це... О... Ти вже є? — почала ніяково говорити Лана. Вона сильно засоромилася, що Соломія застала її в такій дивній і незручній ситуації.
— Так, я є... — усміхнулася Соля їй двозначно. — І не сама. У нас буде нова мешканка, — продовжила вона, показуючи на жінку років сімдесяти. Та була огрядна, але доволі елегантна, у доречному капелюшку на голові.
— Ще одна— наголосила Лана. — Бо я щойно поселила дівчину.
Тепер процедурою поселення зайнялася Соля, а Лана поспішно пішла у свою частину будинку, аби врешті-решт таки доробити ту кляту роботу.
На цей раз Лана працювала в спальні, аби ніякі сусіди — сексуальні, спітнілі й мускулисті — не відволікали її від роботи. Ні вони, ні їхні прекрасні, гарячі, молоді й неймовірно красиві тіла...
«А-а-а!!!» — прокричала жінка в себе в голові.
— Досить! — сказала вона вголос, обхопивши руками голову, наче та зараз вибухне. — Працюй, Лано! Працюй! Людям потрібна зарплата.
Взявши себе в руки, жінка таки зосередилася на роботі.
Тож робота в спальні була єдиним порятунком від спокус за вікном. Тільки-но вона зосередилася на цифрах і звітах, як той образ Дена з сокирою почав потроху розчинятися в колонках таблиць.
День добіг кінця. Лана доробила свою роботу і благополучно заснула. Вона не просто заснула — вона провалилася в сон.
На ранок жінка почувалася значно краще, ніж учора.
Сьогодні всі жінки були на вулиці й пили напої. Хто чай, хто каву, хто воду. Олеся пила воду.
Марія Гнатівна — нова мешканка — пила чай, хоча, як вона казала сама, краще б коньячку...
Гнатівна, так вона просила називати себе, була жінкою повною. З великими грудьми, яскравою помадою на губах і дуже життєрадісною. Енергія тепла та радості з неї наче текла помірними потічками.
Олеся ж була мовчазна.
На що Гнатівна одразу звернула увагу.
— Олесю, шо ти тою водою бавишся? Випий он кави... чи чаю з бісквітом. Шо за молодь — не снідають...
Олеся лише ніяково усміхнулася.
— Е-е-е, ні... Так не піде, дівчино, — звернулася Гнатівна до Олесі. — Ти чого така зажата, наче в лещатах? Що тебе так лякає, моя люба?
І вона простягнула свої пухкі руки до дівчини та обійняла її.
— Ходи, я тебе обійму, малеча, — ніжно сказала бабця.
За вечерею, яку зготувала Гнатівна, жінки розговорилися.
Соля розповіла, що підібрала Марію Гнатівну на вокзалі. Помітила, як та сиділа на лавці, наче приречена. Підійшла, запитала, чи не потрібна допомога. Виявилося, що потрібна.
— Ой, та шо там розказувати, — махнула рукою Гнатівна. — Сиджу я така красива, розумна, самотня... Наче валіза без ручки. І викинути шкода, і тягнути важко.
Жінки засміялися.
— А якщо серйозно, то дійсно не знала, куди мені йти. Дочка в Польщі. У неї своє життя. Зять мене, скажімо так, не дуже любить. А я його, між іншим, теж. То тут у нас взаємність.
— І ви просто сиділи на вокзалі? — здивувалася Олеся.
— А шо мені лишалося? Сиділа й думала, де я так нагрішила, що на старості років опинилася з двома сумками і без плану на завтра. А тут твоя Соля підходить. Я спочатку подумала, що то якась шахрайка. Надто вже добра.
— Дякую, — фиркнула Соля.
— Та не дякуй. Зараз добрих людей більше бояться, ніж злодіїв.
— Ой, дівчата, та я в молодості така була, що зараз і сама собі не повірю, — засміялася Гнатівна. — Красива була. Дуже красива. Волосся до пояса, талія була, очі — як дві чорні сливи. Чоловіки штабелями падали.
— Та ну вас, — усміхнулася Соля.
— Та не "ну". П'ять чоловіків у мене офіційних було. П'ять! А неофіційних... — вона задумалася на мить. — А тих я вже й не порахую.
Жінки розсміялися.
— І за кордоном жила, і біля моря жила. Світ бачила. І чоловіками крутила, як хотіла. Не тому, що хитра була. Просто вони самі хотіли догодити.
Гнатівна відпила чаю й хитро примружилася.
— І ніяких оцих ваших п'ятдесят на п'ятдесят. Що то взагалі таке? Чоловік запросив — чоловік заплатив. Для них то була радість. І честь. А зараз дивлюся на молодь і дивуюся. Ще трохи — і дівчина хлопцю за побачення доплачуватиме.
За столом знову пролунав сміх.
