ГЛАВА 1
ПОРОЖНЯ ДОРОГА
Асфальтна стрічка ковзала під колесами, розрізаючи сухі поля, де вже відцвіло літо. Повітря за вікном було прозоре й тягнулося далеко за обрій, ніби сама дорога вела в безмежність. Рідкі дерева, згорблені від вітру, час від часу проминали мимо — неначе тихі свідки їхньої подорожі.
У салоні машини панувала м’яка тиша, яку лише іноді порушував легкий шелест повітря, що просочувався через трохи прочинене вікно. Запах свіжозвареної кави з термоса тонко переплітався з ароматом шкіри сидінь і легким відтінком холодної ранкової свіжості. Світло проникало крізь скло, освіжаючи простір навколо, але ніщо не розривало загального спокою. Ритмічне гудіння двигуна і легке шурхотіння шин ставали своєрідною мелодією дороги.
Олівер тримав кермо обома руками, вдивляючись у дорогу, хоча їхати
залишалося ще чимало. Його пальці час від часу злегка напружувалися, ніби чекали чогось невідомого.
На задньому сидінні, притулившись до вікна, сиділа Енея. Їй було сімнадцять, і останні кілька років вона навчилась мовчати довше, ніж цього хотілося б її батькам. У вухах ледь чутно грала музика — більше як фон, ніж реальне звучання. Вона дивилася на рідкі дерева й порожні поля, не зосереджуючись ні на чому конкретному.
Поруч із нею лежав Тео — її собака, вірніше, те, що мало вигляд справжнього собаки. Його механічне дихання ледве чутно дзижчало, але здавалося теплим і живим.
— Треба було зупинитися в мотелі, — нарешті сказав Олівер, не відриваючи погляду від шляху.
— Там було занадто багато людей, — відповіла Нора. Вона сиділа поруч, пальцями торкаючись тонкої подряпини на пластиковій панелі дверцят — тієї, що залишилася ще з минулого літа, коли вони поверталися з моря. Тоді вона випадково вдарила парасолькою, поспішаючи до машини під зливою. Олівер пам’ятав, як вони сміялися.
Тепер між ними панувала тиша — знайома тиша людей, що прожили разом достатньо довго, аби не заповнювати кожну паузу словами.
Олівер кивнув. Але він не був певен, що всі вони хотіли одного й того ж.
Попереду дорога вужчала, зникаючи в легкому серпанку, що спускався з пагорбів униз. Машина повільно ковзала вперед, наче пробираючись крізь сірий, втомлений день, де навіть світло здавалося розрідженим. Вони давно не бачили інших машин — жодного зустрічного авто, жодного повороту на заправку чи кафе. Лише маркі дерева, вицвілі вивіски й напівзруйновані сараї за полями — усе виглядало так, наче залишене.
На лобовому склі раптово проступили перші краплі дощу. Вони падали рідко, але з тупим стуком — кожна ніби пробивала собою тишу. Дощ починався повільно, з нерішучістю, ніби теж вагаючись: чи варто псувати цю мляву, сірувату рівновагу.
Нора дивилася у вікно, але не на краєвид. Її погляд зупинився на власному відображенні — нечіткому, розмитому від вологи. Скло відбивало не обличчя, а стан — втомлену тінь себе, зі стиснутими губами й очима, які щось згадували. У профілі, в цій напівтіні, вона виглядала молодшою. Чи, можливо, самотнішою.
Вона машинально провела пальцем по запотілому склу. Написала коротку риску — лінію, що зникла майже одразу. Здавалося, вона хотіла щось сказати, але передумала.
— Ти впевнений, що ми правильно звернули біля траси? — спитала вона, не змінюючи тону.
— Так, — коротко відповів Олівер. — Там не було куди інакше.
Тиша знову опустилась. Тео позіхнув, тихо клацнувши щелепами, і ліг, згорнувшись на сидінні. Його очі повільно згасали, наче в нічному режимі сну.
Попереду на кілька секунд з’явилася стара вказівка — стрілка з потьмянілим написом, що вказувала на село з назвою, яку неможливо було розібрати. Літери вицвіли, а металевий щит похилився убік.
Олівер трохи зменшив швидкість. У салоні стало ще тихіше. Вони їхали повз відкритий простір, схожий на колишнє поле — воно заростало бур’яном, а в центрі стояла бетонна труба, що стирчала з землі, наче чиясь покинута ідея. Не було жодного звуку — ні птахів, ні машин, ні вітру.
— Чому тут усе таке... порожнє? — тихо спитала Енея. Це були її перші слова за останню годину.
За кілька хвилин стало помітно темніше. Не так, як темніє ввечері — а швидко, із середини неба. Хмари збились докупи, ніби хтось накрив світ ковдрою. Сонце зникло без сліду — жодного теплого кольору, жодного краю горизонту. Світ замикався навколо них повільно, але невблаганно — як двері, які вже не відкриються.
Навігатор мовчав. Сигнал зник кілька хвилин тому, і навіть мобільний зв'язок почав збоїти — короткі імпульси, які не давали з’єднання. Із заднього сидіння Енея іноді поглядала на телефон, ковзала пальцем по екрану, але теж нічого не домагалася.
Годинник на панелі показував близько сімнадцятої сорока, хоча небо за вікном уже скидалося на пізній вечір. Світ згасав дивно швидко — наче хтось обірвав день посеред подиху. Хмари розтікалися важкими пластами, а мокре повітря здавалося надто щільним, майже відчутним на дотик.
Машина ковзала дорогою, обминаючи поодинокі дерева — мовчазні й почорнілі після дощу. Навколо не було нічого — ні людей, ні вказівників, ні навіть далекого шуму.
— Ми їдемо вже понад годину, — сказала Нора, зводячи плечі. — І навіть не знаємо, куди.
— Ми не загубилися, — відповів Олівер. У голосі було більше втоми, ніж переконаності.
— Просто все, як завжди. Їдеш, не питаєш. Робиш вигляд, що все під контролем.
Олівер не відповів. Їхня тиша вже не була нейтральною — вона нагадувала колишню суперечку, яку обидва пам’ятали, але ніхто не хотів згадувати.
На задньому сидінні Енея відвела погляд у вікно, зробила вигляд, що не чула. Вона завжди вдавала. Спершу — не розуміла. Тепер — не хотіла. Ці короткі удари слів між батьками були, мов старі звуки в домі: спершу тривожать, а потім просто стають частиною фону.
Вона поправила навушник, хоча музика давно замовкла. Тео знову притиснувся до її ноги — він, принаймні, був послідовним.
— Ну що, ми дійсно заночуємо в машині? — кинула вона, не з погрозою, а з холодною іронією.
— Не драматизуй, — буркнув Олівер.
Раптом з-під сидіння пролунав дзвінкий звук — щось впало і покотилося, торкаючись металевої ніжки.
Енея нахилилася і впізнала знайоме — змінний картридж із охолоджуючою рідиною, яку Тео “випльовував” кожні кілька тижнів. Вона знову зітхнула, мов це була не просто деталь, а знак буденності, що ріднить її з цим дивним, вже непевним світом.
Раптово авто різко хитнуло. Картридж покотився під ноги Оліверу.
— Я зараз, — буркнув він і нахилився, щоб взяти.
Рух був небезпечним — дорога крутилася вгору, а поворот ховався за деревами.
І в цей момент, без попередження, з протилежної сторони на повороті вилетів фургон. Він з’явився немов із тіні — важкий, з брудними фарами, без звуку сигналу.
Олівер різко викрутив кермо. Колеса пробуксовували, машину занесло. Весь салон на мить підкинуло — ніхто не був готовий до цього.
Фургон промайнув поруч, залишивши за собою лише мокру тінь і гуркіт шин. Лише кілька сантиметрів — і зіткнення було б неминучим.
Олівер вдарив по гальмах, міцно схопив кермо. Пальці тремтіли, а серце билось так голосно, ніби хотіло вирватися з грудей.
— Ледве… — прошепотів він.
Нора різко обернулась, стискаючи край сидіння.
— Ти що робиш?! — вигукнула вона, голос повний страху й роздратування. — Ти міг нас... — не договорила, повернувшись до вікна.
Енея залишалася мовчазною, але в її очах з’явилася якась нова глибина — ні сльози, ні страх, а тиша після крику.
Повітря в салоні стало густим. Вікна запітніли, дощ барабанив по склу, а електроніка тихо дзижчала.
Машина повільно котилася вперед, наче побоюючись ще однієї зустрічі з реальністю.
За деревами, у розрідженому повітрі, раптом з’явилися вікна. Тепле жовте світло проникало крізь темряву, як кадр з чужого фільму.
— Он там, — вигукнув Олівер, вдивляючись у далечінь. — Там дім. Під’їдемо, може, хтось підкаже, як дістатися міста.
— Якщо там взагалі є хто живий, — відгукнулася Нора, шукаючи, куди дивився чоловік. — І якщо це не єдина оселя на десятки кілометрів.
— Якщо там хтось є, ми спитаємо й поїдемо, — повторив Олівер собі.
Машина звернула з асфальту на вузький, нерівний підйом. У ту ж мить небо, що трималося весь цей час, нарешті розірвалося — дощ, який досі лишався приглушеним, переріс у грозу. Великі краплі били по лобовому склу, створюючи щільну, майже живу пелену.
Машина важко повзла вгору, колеса провалювалися у розмоклу землю, що вже нагадувала легке болото, а кузов трохи здригався від нерівностей.
Стереозахист автомобіля активував внутрішню «призму огляду» — режим, коли вітрове скло трохи затемнюється зсередини, а зображення проектується прямо на сітківку водія. Енея цього не любила — вона казала, що відчуття наче хтось чужий підглядає за нею крізь дорогу.
Але в темряві, крізь потоки дощу, будинок було видно чітко. Він стояв на схилі, ніби випадково залишений посеред простору, де нічого не мало бути. Цегляний будинок, дерев’яна веранда, три вікна зі світлом і жодного руху навколо.
