РОЗДІЛ 1
ПОРОЖНЯ ДОРОГА
Асфальтна стрічка ковзала під колесами, розрізаючи сухі поля, де вже відцвіло літо. Повітря за вікном було прозоре й тягнулося далеко за обрій, ніби сама дорога вела в безмежність. Рідкі дерева, згорблені від вітру, час від часу проминали мимо — неначе тихі свідки їхньої подорожі.
У салоні машини панувала м’яка тиша, яку лише іноді порушував легкий шелест повітря, що просочувався через трохи прочинене вікно. Запах свіжозвареної кави з термоса тонко переплітався з ароматом шкіри сидінь і легким відтінком холодної ранкової свіжості. Світло проникало крізь скло, освіжаючи простір навколо, але ніщо не розривало загального спокою. Ритмічне гудіння двигуна і легке шурхотіння шин ставали своєрідною мелодією дороги.
Олівер тримав кермо обома руками, вдивляючись у дорогу, хоча їхати
залишалося ще чимало. Його пальці час від часу злегка напружувалися, ніби чекали чогось невідомого.
На задньому сидінні, притулившись до вікна, сиділа Енея. Їй було сімнадцять, і останні кілька років вона навчилась мовчати довше, ніж цього хотілося б її батькам. У вухах ледь чутно грала музика — більше як фон, ніж реальне звучання. Вона дивилася на рідкі дерева й порожні поля, не зосереджуючись ні на чому конкретному.
Поруч із нею лежав Тео — її собака, вірніше, те, що мало вигляд справжнього собаки. Його механічне дихання ледве чутно дзижчало, але здавалося теплим і живим.
— Треба було зупинитися в мотелі, — нарешті сказала Нора.
Вона сиділа поруч, пальцями торкаючись тонкої подряпини на пластиковій панелі дверцят — тієї, що залишилася ще з минулого літа, коли вони поверталися з моря. Тоді вона випадково вдарила парасолькою, поспішаючи до машини під зливою. Олівер пам’ятав, як вони сміялися.
— Там було занадто багато людей, — відповів чоловік, не відриваючи погляду від шляху.
Тепер між ними панувала тиша — знайома тиша людей, що прожили разом достатньо довго, аби не заповнювати кожну паузу словами.0
Попереду дорога вужчала, зникаючи в легкому серпанку, що спускався з пагорбів униз. Машина повільно ковзала вперед, наче пробираючись крізь сірий, втомлений день, де навіть світло здавалося розрідженим. Вони давно не бачили інших машин — жодного зустрічного авто, жодного повороту на заправку чи кафе. Лише маркі дерева, вицвілі вивіски й напівзруйновані сараї за полями — усе виглядало так, наче залишене.
На лобовому склі раптово проступили перші краплі дощу. Вони падали рідко, але з тупим стуком — кожна ніби пробивала собою тишу. Дощ починався повільно, з нерішучістю, ніби теж вагаючись: чи варто псувати цю мляву, сірувату рівновагу.
Нора дивилася у вікно, але не на краєвид. Її погляд зупинився на власному відображенні — нечіткому, розмитому від вологи. Скло відбивало не обличчя, а стан — втомлену тінь себе, зі стиснутими губами й очима, які щось згадували. У профілі, в цій напівтіні, вона виглядала молодшою. Чи, можливо, самотнішою.
Вона машинально провела пальцем по запотілому склу. Написала коротку риску — лінію, що зникла майже одразу. Здавалося, вона ось-ось скаже щось важливе… та зрештою лише запитала:
— Ти впевнений, що ми правильно звернули біля траси?
— Так, — коротко відповів Олівер. — Там не було куди інакше.
Тиша знову опустилась. Тео позіхнув, тихо клацнувши щелепами, і ліг, згорнувшись на сидінні. Його очі повільно згасали, наче в нічному режимі сну.
Попереду на кілька секунд з’явилася стара вказівка — стрілка з потьмянілим написом, що вказувала на село з назвою, яку неможливо було розібрати. Літери вицвіли, а металевий щит похилився убік.
Олівер трохи зменшив швидкість. У салоні стало ще тихіше. Вони їхали повз відкритий простір, схожий на колишнє поле — воно заростало бур’яном, а в центрі стояла бетонна труба, що стирчала з землі, наче чиясь покинута ідея. Не було жодного звуку — ні птахів, ні машин, ні вітру.
— Чому тут усе таке... порожнє? — тихо спитала Енея. Це були її перші слова за останню годину.
За кілька хвилин стало помітно темніше. Не так, як темніє ввечері — а швидко, із середини неба. Хмари збились докупи, ніби хтось накрив світ ковдрою. Сонце зникло без сліду — жодного теплого кольору, жодного краю горизонту. Світ замикався навколо них повільно, але невблаганно — як двері, які вже не відкриються.
Навігатор мовчав. Сигнал зник кілька хвилин тому, і навіть мобільний зв'язок почав збоїти — короткі імпульси, які не давали з’єднання. Із заднього сидіння Енея іноді поглядала на телефон, ковзала пальцем по екрану, але теж нічого не домагалася.
Годинник на панелі показував близько сімнадцятої сорока, хоча небо за вікном уже скидалося на пізній вечір. Світ згасав дивно швидко — наче хтось обірвав день посеред подиху. Хмари розтікалися важкими пластами, а мокре повітря здавалося надто щільним, майже відчутним на дотик.
Машина ковзала дорогою, обминаючи поодинокі дерева — мовчазні й почорнілі після дощу. Навколо не було нічого — ні людей, ні вказівників, ні навіть далекого шуму.
— Ми їдемо вже понад годину, — сказала Нора, зводячи плечі. — І навіть не знаємо, куди.
— Ми не загубилися, — відповів Олівер. У голосі було більше втоми, ніж переконаності.
— Просто все, як завжди. Їдеш, не питаєш. Робиш вигляд, що все під контролем.
Олівер не відповів. Їхня тиша вже не була нейтральною — вона нагадувала колишню суперечку, яку обидва пам’ятали, але ніхто не хотів згадувати.
На задньому сидінні Енея відвела погляд у вікно, зробила вигляд, що не чула. Вона завжди вдавала. Спершу — не розуміла. Тепер — не хотіла. Ці короткі удари слів між батьками були, мов старі звуки в домі: спершу тривожать, а потім просто стають частиною фону.
Вона поправила навушник, хоча музика давно замовкла. Тео знову притиснувся до її ноги — він, принаймні, був послідовним.
— Ну що, ми дійсно заночуємо в машині? — кинула вона, не з погрозою, а з холодною іронією.
— Не драматизуй, — буркнув Олівер.
Раптом з-під сидіння пролунав дзвінкий звук — щось впало і покотилося, торкаючись металевої ніжки.
Енея нахилилася і впізнала знайоме — змінний картридж із охолоджуючою рідиною, яку Тео «випльовував» кожні кілька тижнів. Вона знову зітхнула, мов це була не просто деталь, а знак буденності, що ріднить її з цим дивним, вже непевним світом.
Раптово авто різко хитнуло. Картридж покотився під ноги Оліверу.
— Я зараз, — буркнув він і нахилився, щоб взяти.
Рух був небезпечним — дорога крутилася вгору, а поворот ховався за деревами.
І в цей момент, без попередження, з протилежної сторони на повороті вилетів фургон. Він з’явився немов із тіні — важкий, з брудними фарами, без звуку сигналу.
Олівер різко викрутив кермо. Колеса пробуксовували, машину занесло. Весь салон на мить підкинуло — ніхто не був готовий до цього.
Фургон промайнув поруч, залишивши за собою лише мокру тінь і гуркіт шин. Лише кілька сантиметрів — і зіткнення було б неминучим.
Олівер вдарив по гальмах, міцно схопив кермо. Пальці тремтіли, а серце билось так голосно, ніби хотіло вирватися з грудей.
— Ледве… — прошепотів він.
Нора різко обернулась, стискаючи край сидіння.
— Ти що робиш?! — вигукнула вона, голос повний страху й роздратування. — Ти міг нас... — не договорила, повернувшись до вікна.
Енея залишалася мовчазною, але в її очах з’явилася якась нова глибина — ні сльози, ні страх, а тиша після крику.
Повітря в салоні стало густим. Вікна запітніли, дощ барабанив по склу, а електроніка тихо дзижчала.
Машина повільно котилася вперед, наче побоюючись ще однієї зустрічі з реальністю.
За деревами, у розрідженому повітрі, раптом з’явилися вікна. Тепле жовте світло проникало крізь темряву, як кадр з чужого фільму.
— Он там, — вигукнув Олівер, вдивляючись у далечінь. — Там дім. Під’їдемо, може, хтось підкаже, як дістатися міста.
— Якщо там взагалі є хто живий, — відгукнулася Нора, шукаючи, куди дивився чоловік. — І якщо це не єдина оселя на десятки кілометрів.
— Якщо там хтось є, ми спитаємо й поїдемо, — повторив Олівер собі.
Машина звернула з асфальту на вузький, нерівний підйом. У ту ж мить небо, що трималося весь цей час, нарешті розірвалося — дощ, який досі лишався приглушеним, переріс у грозу. Великі краплі били по лобовому склу, створюючи щільну, майже живу пелену.
Машина важко повзла вгору, колеса провалювалися у розмоклу землю, що вже нагадувала легке болото, а кузов трохи здригався від нерівностей.
Система допомоги водієві активувала внутрішню «призму огляду» — режим, коли вітрове скло трохи затемнюється зсередини, а зображення проєктується прямо на сітківку водія. Енея цього не любила — вона казала, що відчуття наче хтось чужий підглядає за нею крізь дорогу.
Але в темряві, крізь потоки дощу, будинок було видно чітко. Він стояв на схилі, ніби випадково залишений посеред простору, де нічого не мало бути. Цегляний будинок, дерев’яний ґанок, три вікна зі світлом і жодного руху навколо.
Машина далі з надривом піднімалась угору — слизька від води дорога майже не тримала колеса. Кожен метр здавався складнішим за попередній, ніби ґрунт під ними вже не хотів тримати вагу. Земля омивалась водою, утворюючи глинисті потоки, а за вікном усе зливалося у єдину сіру масу. Колеса рвали поверхню, обертаючись уривчасто, наче вагались: зупинитись чи йти до кінця.
Темрява навколо була не природною для цього часу — важка від дощу і щільна від хмар, вона огортала простір, немов сама гроза затягнула день у свій затяжний задум. Олівер трохи подався вперед, хоча потреби в цьому не було — лобове скло вже працювало в режимі призматичного огляду. Світ перед очима проєктувався чітко й без затримки: плавна графіка, згладжені контури, ніби сама дорога була частиною машини. Система працювала автономно — для критичних умов не потребувала ані інтернету, ані зовнішніх каналів. Але стара звичка — тягнутись уперед у складних умовах — залишилась ще з попередніх років, коли жодних проєкцій не було. Він не довіряв цій прозорій досконалості. Можливо, якби не Нора з її словами про безпеку, і не Енея, яка щоразу нервувала, коли в старій машині починався збій у роботі паливного насоса — той, що час від часу глушив двигун посеред дороги, він і не міняв би авто. Але після тієї поїздки, коли паливний насос відмовив на серпантині, а Нора мовчала, лише стискала руку доньки, Олівер і сам задумався на купівлею нової машини з сучасною електронікою і системою безпеки, де такі несподівані відмови були практично виключені. Все-таки зекономити нерви — теж непогана інвестиція.
Погляд Олівера ще раз ковзнув вище проєкції - хотілося побачити бодай краєм ока щось, що не обчислюється. Щось звичайне. Навігатор мовчав. Стрілка застигла, курс не змінювався. Зв’язок обірвався ще на підйомі. Лишалося тільки кермо, обидві руки на ньому, й дощ, що здавався дедалі щільнішим — майже фізичним.
— Мені це не подобається, — тихо озвалась Нора, дивлячись крізь бокове скло. — Дорога як канава. Якщо застрягнемо, назад не повернемось.
Схил став крутішим, машина ковзнула, і на мить здавалося, що її знесе вниз. Але авто втрималось. Кілька секунд — і вони вже виїжджали на невеликий майданчик перед самим ґанку. Стіна дощу трохи відступила, щоби відкрити перед ними старий цегляний дім із тьмяним світлом у трьох вікнах.
Навколо було тихо. Жодного звуку, крім гулу дощу.
Олівер заглушив мотор.
— Я швидко. Питаю — і назад, — сказав він, взявши легку куртку з сидіння, натягнув її поверх сорочки. Рух був майже беззмістовним — тканина миттєво намокла, щойно він відчинив двері.
Дощ ударив з новою силою — мов хтось викрутив важіль ще на кілька поділок. Вода хльостала по спині, заливала комір, стікала під манжети. Олівер зіщулився, знизив голову й пішов швидким кроком на ґанок. Ґрунт хлюпав під ногами, чіпляв черевики, бризки долітали навіть до колін.
Коли він піднявся на дерев’яні сходи, куртка важко прилинула до спини — мокра, липка. Каптур уже не рятував, вода текла по щоках і шиї.
На ґанку було трохи тихіше. Дощ тут відбивався від даху із глухим гуркотом. Вікна в будинку були темні, але світло в них жило — не блимаюче, не тепле, просто стабільне й трохи тьмяне. Він зробив крок до дверей, оглянувся на машину — вона виднілась за дощовою завісою, наче в плівці.
Підняв руку, щоб постукати…Але двері повільно прочинились самі.
Олівер завмер. Секунду, можливо — дві. Він не одразу зрозумів, що не почув навіть клацання замка. Перед ним, у рівному теплому світлі коридору, стояла жінка у простому сірому фартусі. Її руки були заклопотано витерті рушником, а на обличчі — щось схоже на подив.
— Перепрошую, — мовила жінка, відкривши двері ширше. У світлі з коридору стало видно її спокійне обличчя, відтінене кількома пасмами темного волосся, які вибились з-за вуха. — Я щойно закінчувала з кухнею, — вона підняла руки: на пальцях лишались сліди борошна. — Почула як ви під’їхали.
Олівер кивнув, змоклий до нитки, з водою, що стікала з лоба просто на комір куртки. Він трохи пересмикнув плечима, ковтнув холодне повітря.
— Ми просто шукали мотель, — відповів. — Думали, може, хтось підкаже, чи далеко він.
— До міста звідси кілометрів десять. Але цей пагорб… — жінка зиркнула назад, у темряву позаду Олівера. — Як тільки розпочинається злива — дорогу моментально розмиває. Назад ви вже навряд зможете вибратись нормально. Дарма ви сюди машиною. Краще було одразу трасою — там є заїзд у місто, не заблукали б.
— Зрозуміло, — Олівер трохи всміхнувся, натягнуто. — Дякую вам. Ми просто… побачили перший будинок за сотню кілометрів. Хотіли запитати…
Він не договорив, але подумки вилаяв себе, використавши весь внутрішній словник чемного розчарування. На мить зустрівся з нею поглядом, трохи нахилив голову в подяці.
— У будь-якому разі — дуже вдячний. І вибачте що потурбував.
Жінка не відповіла, лише злегка кивнула, наче чекала, поки він сам дійде до логічного висновку.
Розвернувшись, Олівер пішов до машини. Кожен крок здавався важчим. У взутті хлюпала вода, і холод наче добирався до кісток. «Сам захотів сюди піднятись, сам і отримав», — подумав, роздратовано зціпивши щелепу. Коли наближався до авто, його плечі були напружені, а кроки — рвучкі.
Сів у машину. Натиснув кнопку запуску — нічого. Панель навіть не спалахнула.
— Мотель десь за містом, — кинув до Нори. — Приблизно десять кілометрів... Але для початку треба з’їхати з пагорба.
— Чудово, — відповіла Нора різко, без найменшої спроби приховати тон. Іронія в її голосі була очевидною.
Олівер натиснув кнопку ще раз. Тиша. Панель залишалась повністю темною — жодних ознак життя, жодної реакції. Машина, яка ще десять хвилин тому повільно дерлась вгору по болоті, тепер стояла, ніби мертва. Жодного натяку на роботу.
— Ні, ні, тільки не це... — буркнув, натискаючи кнопку з новою силою, але без результату.
— Що з нею? — холодно запитала Нора.
— Нічого, — різко відповів Олівер, і вдарив рукою по керму. — Вона просто… померла.
Нора ледве помахала головою — не так у заперечення, як від безсилля. У її погляді не було ні подиву, ні справжньої реакції — лише тьмяне усвідомлення того, що вона й так усе знала.
Енея здригнулася. Вона сиділа, втупившись у переднє сидіння, зтиснувши пальці так міцно, що посіріли кісточки. Щось у голосі батька відгукнулося в ній панічною хвилею — не самі слова, а те, як вони були вимовлені. Як постріл. Як удар, що приходить не ззовні, а зсередини.
Тео трохи заворушився і переставив лапу — м’яко, але з тим ледь відчутним штучним ритмом, що завжди видавав у ньому не зовсім живого.
— Неймовірно, — Нора різко хлопнула руками по стегнах, її усмішка була холодною і напруженою, наче це був не жарт. — Прекрасний момент для прогулянки під дощем.
Олівер ще раз натиснув кнопку. Марно.
І коли він опустив руки — автоматично підняв погляд. Жінка досі стояла у дверях. Тримала їх відкритими. І дивилась. Не з цікавістю. Не зі злістю. Просто… чекала.
— Ну що… — буркнув він майже беззвучно. — Очевидно, лишаємось…
РОЗДІЛ 2
БУДИНОК
Дощ не стихає ні на хвилину — він лише ненадовго зменшує силу, немов збирається перед новим вибухом. Холодні краплини знову і знову барабанять по даху машини, вкриваючи скло тремтячими відблисками. Вологість осідає на шкірі, проникає у волосся, залишає на губах холодний слід. Світ навколо затягнутий у густі сірі тканини втоми — звуки, запахи, навіть повітря ніби зупинились у застиглому колі.
Олівер кинув погляд на Нору — її обличчя було суворе, змучене, але не зламане. Вона не вимовляла жодного слова, не шукала пояснень, не шукала втіхи. Її погляд мовчки наказував лишатися спокійними. Це була не примха, не прохання, а твердий наказ, що не залишав вибору.
— Піду, гляну що там, — тихо сказав Олівер, голос здався йому чужим у цій вологої ночі.
Він не пояснив, чому вирішив вийти першим. Причина була десь глибоко всередині, у тих тихих куточках розуму, які він не наважувався розкрити навіть собі. Можливо, це було бажання взяти на себе відповідальність, можливо — інстинкт, що підказував: зараз не час для зайвих ризиків. А може, це був тіньовий голос страху, що примушував рухатися вперед, залишаючи позаду все, що було дорого.
Олівер вийшов на мокру землю, що хлюпала під ногами, кожен крок залишав глибокий відбиток у грязюці. Дощ, мов жива завіса, знову огортав його, намагаючись зупинити, втримати, примусити повернутися. Він не повернувся.
Жінка відступила від дверей даючи пройти. Вона глянула на нього спокійно і трохи вбік відступила, тримаючи важку дерев’яну раму прочиненою.
— Ви вчинили розумно, — мовила вона нарешті, без тиску, але впевнено. — Така ніч — не час для подорожей. І не місце для дороги. — Її голос був тихий, майже рівний, без видимої емоції, але в ньому вчувалося щось неухильне, щось, що змушувало слухати.
Олівер не відповів. Просто кивнув — ледь помітно, як це роблять люди, в яких не залишилось ні довіри, ні сумнівів, лише дія.
Він переступив поріг.
Будинок зустрів його запахом дерева — вологого, свіжозрізаного, що переплітався з ароматом старого пилу, теплого воску й чогось пряного, як кориця чи сушений лавр. Повітря було густе, ніби трохи липке, але не задушливе — радше насичене спокоєм, як застояне тепло після довгого дня.
Усередині панувало приглушене світло. Невеликі лампи, вмонтовані в стіни, горіли тьмяно-жовтим, ніби втомлене сонце зависло під стелею. М’які тіні повільно ворушилися на дерев’яних панелях, які покривали стіни й стелю. Підлога була з темного дерева, в деяких місцях майже знищена часом, з легким скрипом, що виникав від кожного кроку.
— Тут можна перечекати, — її голос був стриманим, сухим, але з відтінком теплої турботи, що ледь просочувався крізь кам’яну стіну її серця.
Вона провела його по вузькому коридору, що був усіяний старовинними картинами та вицвілими тканинами. Кімната, яку вона показала, була простою, але затишною — невелике ліжко з грубим покривалом, дерев’яний стіл, на якому лежала маленька лампа, що відкидувала м’яке світло, і вікно, крізь яке видно було видно лише стіну дощу.
— Якщо щось потрібно, — сказала жінка, відходячи, — просто скажіть.
Олівер кивнув і повільно повернувся до машини. Серце стукотіло в такт дощу, а в голові роїлись думки, які він не міг впіймати. Але зараз не час — потрібно було повернутися до сім’ї.
Він відкрив дверцята машини і простягнув руку до Нори. Запрошуючи її до себе під парасолю.
Але Нора холодно відсахнулася, не дивлячись на нього.
— Не треба, — сказала вона, голосом, що не терпів заперечень. — Я сама.
Вона зробила крок у дощ, який відразу змочив її волосся і одяг, залишаючи мокрі сліди. Її погляд був спрямований вперед, незворушний і твердий. Олівер хотів крикнути, зупинити, захистити, але мовчав.
Усередині машини ще залишалась лише Енея. Вона сиділа нерухомо, злегка схилившись уперед, слухаючи, як дощ б'є по даху. Зрештою повільно потягнулася до рюкзака, розстібнула блискавку і витягнула звідти власну парасольку. Тримала її на колінах кілька секунд, ніби перевіряючи власну рішучість.
— Ходімо, Тео, — тихо сказала вона, ледь повернувши голову до собаки.
Тео, що лежав біля її ніг, підвівся й завмер, чекаючи. Енея отримала його кілька років тому. Це сталося несподівано — не як планована покупка чи подарунок, а радше як відповідь на тишу, що повільно заповзала у дім. Вона не шукала ідеального робота, а хотіла просто заповнити пустоту — ту, що лишилася після того, як голоси і сміх почали звучати рідше.
Тео не був звичайною машиною. Його форма й рухи були навіяні образом бордер-колі — породи, відомої своєю розумністю, енергійністю і невтомною вірністю. Втілити ці якості у штучному інтелекті було складним завданням, але розробники створили модель, що плавно рухалась, легко реагувала на команди і навіть на настрій тих, хто був поруч.
Він був зменшеним варіантом бордер-колі — невеликим, але гнучким, з м’яким штучним хутром, що приємно відчувалося на дотик. Його очі не були просто світлом — вони мали приглушений, м’який відблиск, що ніби намагався замінити живий погляд, сповнений уваги.
Енея часто брала його на руки, немов тримаючи в собі маленький шматочок звичного світу. Вона не говорила з ним, а просто ділилась думками, знаючи, що навіть без слів він розуміє її. І хоча вона усвідомлювала, що Тео — лише машина, між ними існувала невидима нитка довіри і розуміння.
Для сім’ї ця офіційна назва — «Технологічний Експериментальний Об’єкт №78» — була зайвою формальністю. Вони звали його просто Тео, коротко і по-домашньому. У назві «експериментальний» було не для красного слівця — ця модель була частиною серії, у якій ще тестувалися різні функції і можливості. Через це іноді його поведінка була непередбачуваною або нетиповою — як для механізму, що ще в процесі доробок і налаштувань. Номер 78 - рік випуску.
Він перестав бути просто пристроєм — став мовчазним супутником, який не вимагав нічого, окрім уваги, і давав більше, ніж можна було очікувати від машини. Реагував на найтонші зміни в голосі, міміці, поводженні. Коли у когось із сім’ї з’являвся сум, він мовчки підходив ближче, ніби намагаючись бути поруч і підтримати, хоча не мав для цього ні почуттів, ні слів.
Іноді, коли Енея сиділа сама в кімнаті, вона дивилася на Тео, який тихо лежав біля її ніг, і відчувала, що він — її незримий захисник, особливий зв’язок зі стабільністю в світі, що змінюється надто швидко. Хоч він і був складений із металу і проводів, його присутність стала для неї чимось набагато більшим за просто техніку.
Для інших це могла бути просто машина, але для них — маленька частина дому, яку ніколи не віддадуть.
Тео не вимагав багато турбот. Час від часу його треба було просто підзарядити — процес, що займав кілька годин, але сім’я сприймала це як звичайну справу, ніби вкладаючи у це частинку турботи про живу істоту. Також періодично, раз на два три тижні, міняли спеціальні картридж для охолодження — маленькі деталі, які захищали від перегрівання. Ці прості дії стали для них звичкою, маленьким ритуалом, який робив Тео не просто пристроєм, а частиною дому. Ці дрібниці нагадували, що за його «шкірою» прихована певна крихкість і потреба в піклуванні, як у справжнього друга.
— Доню, ти йдеш? — покликала Нора, стоячи під дахом ґанку. Її голос розрізав тишу, м’яко, але впевнено, наче хотів обережно витягти дочку з думок, у які вона щойно занурилась.
Енея здригнулася, немов повернувшись із далекого місця, притиснула парасолю до себе, підхопила Тео на руки, глибоко вдихнула — і лише тоді рвучко відчинила дверцята. Холодний вітер одразу залив простір водою. Ступивши на мокру землю, вона, щулячись, розкрила парасолю — широкий темний купол затримав дощ над її головою.
— Я вже, — тихо озвалась Енея, більше для себе, ніж у відповідь матері, й рушила до сходів.
Вона піднялась на ґанок, обтрушуючи пальцями краплі з рукава куртки. Тео в її руках мовчав, нерухомий, з заплющеними очима, мов обережно загорнута пам’ять. Коли ступила під навіс, від дощу лишився лише рівний шум у темряві — але холод, що всотався в одяг, все ще тримався ближче до тіла, ніж хотілося.
Нора обернулась і м’яко торкнулась плеча доньки.
— Ходімо вже, ти змокла, хто ж так невміло поводиться з парасолькою?! — тихо сказала вона.
Олівер уже стояв біля прочинених дверей — притримував їх, обернувшись до жінок.
Вони зайшли мовчки. Двері не зачинились одразу — порив вітру з вулиці на мить знову розвернув їх, ніби наостанок нагадуючи, що звідти вони щойно вийшли. Потім Олівер прикрив їх слідом.
У передпокої було тепло, на це вже звернули увагу і Нора і Енея, тепер пахло не тільки прянощами , а й свіжим повітрям з вулиці. З вітальні доносився невиразний шум: вивітрений голос із радіо чи старого телевізора.
— Проходьте, — озвалася жінка з глибини коридору. Її голос був рівний, із відлунням кроків. — Вітальня праворуч. Я зараз.
Нора зняла взуття. Олівер оглянувся — наче не до кінця певен, чи справді варто заходити далі. Але мить вагання розвіялась: у будинку було спокійно, видихнувши він зняв взуття теж, одночасно з донькою.
З-за дверей до вітальні вийшла жінка. Виглядала трохи старшою за Нору — років сорока п’яти, можливо, трохи більше, з тонкими рисами обличчя і темним волоссям, зібраним у невимушений вузол. На ній був вільний светр кольору вугілля, який, здавалося, носили багато років — не недбало, а звично. Вона не посміхалась, але в погляді не було й холоду.
— Добрий вечір, — звернулась вона більше до жінок. — Я — Сіана. Мій чоловік Еліас на кухні. Ви, мабуть, добряче змокли, можете переодягтися і повечеряємо, познайомимось.
Нора легко кивнула і ніяково посміхнулась.
— Дякуємо, що пустили. І за люб’язність також, — Нора трохи зніяковіло усміхнулась. — Ми лише на ніч. Як тільки зранку заведеться машина — рушимо. А зараз… — вона мимохіть кинула погляд на чоловіка. — Ми, мабуть, просто відпочинемо.
Олівер неквапливо кивнув погоджуючись, але в його жесті вловлювалась ледь помітна тінь розчарування. Ще на порозі він встиг зауважити оформлену з тонким смаком вітальню, де на дальній полиці — майже непомітно, не нав’язливо — стояла темна пляшка доброго віскі. Він навіть подумки уявив, як вони могли б коротко перетнутися поглядами з господарем, з іронічною мовчанкою розлити по склянках — як чоловіки, незнайомі, але достатньо дорослі, щоб не потребувати слів. Та, очевидно, вечеря й кімнати — усе вже вирішено. І вечір мав пройти інакше.
— Все гаразд. — думки Олівера перервала відповідь господині. — Я вже приготувала для вас кімнату. Вам з чоловіком буде зручно у великій, на другому поверсі. А донька…
Погляд Сіани зупинився на Енеї — коротко, але не байдужо. Вона помітила собаку в руках дівчини, але нічого не сказала, лише зробила крок убік.
— …А для доньки, — продовжила вона, — невелика кімната поруч із горищем. Там тихо. Думаю, це підійде. Вам всім потрібно трохи простору, щоб відпочити окремо. Ви змучені.
— Це… дуже доречно, — сказала Нора після паузи.
—Вечеря скоро, — додала Сіана, вже обертаючись до коридору, — якщо передумаєте, будемо раді.
Її хода була тиха, звичні рухи неслись коридором з відстороненою спокійністю. Ніби все це траплялось не вперше. І не востаннє.
Енея стояла, трохи зсутулившись, і ледь помітно водила великим пальцем однієї ноги по підйому іншої — звичка, що з’являлася в неї ще з дитинства, коли ставало ніяково або хотілося сховатись. Тео лишався нерухомим, але в ньому, як завжди, було щось тепле. Ніби шматок дому, який вона носила з собою.
Вона підняла очі. Сіана вже зникла за поворотом. Її слова залишились у повітрі — не як запрошення, а як м’яке розпорядження.
Родина розійшлася коридором — кожен у свій бік, шукаючи тиху гаванку для відпочинку. Нора повільно крокувала поруч із Енеєю, підтримуючи дочку легким дотиком до плеча, наче намагаючись передати хоч трохи сили після тривалого дня. Вони йшли вузьким коридором, тихі кроки відлунювали в порожніх стінах. Енея ніжно погладила Тео, відчуваючи, як у її руках тремтить собака.
Олівер ішов осторонь, його кроки були рівномірні, але на темній дерев’яній підлозі залишалися помітні сліди — тонкі темні плями від вологих шкарпеток, що просочилися через промокле взуття. Кожен крок неначе нагадував про непередбачувану природу вечора.
Двері їхніх кімнат по черзі закривалися за ними, і будинок на мить занурився у тишу, яку порушували лише далекі звуки, що пробивалися знизу — тихе шелестіння листя за вікном.
Енея зняла Тео з рук, обережно посадила собаку поруч із ліжком.
Нора повільно взяла доньку за руку, легенько стиснула, ніби хотіла переконатися, що донька тут і тепер.
— Ти не дуже втомилася? — тихо запитала Нора, заглядаючи їй в очі.
— Ні, — відвівши погляд, тихо відповіла Енея, — просто все трохи незвично. Але з Тео поруч мені легше.
Нора м’яко посміхнулася:
— Завтра буде новий день. А зараз спробуй добре відпочити.
Енея лише кивнула, без посмішки, і промовила:
— Я впевнена, що ви втомилися більше за мене. Тож, будь ласка, проведіть цей вечір без сварок.
Нора на мить завмерла, ніби не зовсім очікуючи такої відповіді. Її усмішка стала менш помітною, а очі наповнилися тихою сумішшю розуміння і легкого здивування.
— Ти права, — прошепотіла вона, — сьогодні справді був довгий день. Добраніч, Енея. Спокійної ночі.
Вона м’яко торкнулася дівчини плеча і повернулася до коридору, залишивши позаду тишу, наповнену невимовною ніжністю і невизначеністю.
Олівер повільно зайшов у кімнату, важко зітхнувши. Він опустив плечі, знімаючи легку курточку, що просочилася холодною вологою дощу. Куртка злегка дзюрчала від залишків води, що стікали з тканини. Під нею була проста сорочка, тонка і волога, що за кілька хвилин прогулювання під дощем охолола.
Він зняв сорочку, відчуваючи, як прохолода розповзається по плечах і спині, злегка збуджуючи шкіру. Зняв шкарпетки, склав їх акуратно, і, не поспішаючи, почав розглядати кімнату крізь приглушене світло лампи на столі. Його руки рухалися неспішно, наче намагаючись заглушити напруження.
Раптом двері відкрилися тихо, майже беззвучно. Нора ступила всередину, її погляд уважно окинув кімнату. Вона зробила крок уперед, але залишалася на відстані, ніби стримуючи емоції, що боролися всередині.
— Я розумію, що все склалося не так, як ми планували, — промовив Олівер звертаючись до неї, — голос був спокійним, але у ньому відчувався натяг внутрішньої боротьби.
— Так, — відповіла вона коротко, із легким відтінком гіркоти.
В кімнаті запанувала тиша, яку лише час від часу порушував тихий стукіт дощу за вікном.
Нора зробила ще один крок, але так і не наблизилася, ніби зберігаючи дистанцію між ними. Вона глибоко вдихнула, намагаючись стримати емоції.
— Сподіваюся, завтра все буде інакше, — тихо сказала вона.
Олівер кивнув.
— Я теж сподіваюся, — промовив він, голос був суворий і стриманий.
Вона повільно повернулася і сіла на ліжко.
Олівер зітхнув, озираючись по кімнаті. Ліжко було велике, але тепер воно здавалося йому чужим, чужим як і ця ніч. Він знав, що довгий час вони з Норою спали окремо — не через образи чи сварки, а тому, що між ними утворилася невидима стіна, яку не просто було переступити.
Без зайвих слів Олівер опустився на підлогу біля ліжка, акуратно розстелив куртку і склав її у вигляді подушки. Підлога була теплою і це дарувало неочікуваний комфорт, а прохолодний, вже пізній вечір залишався за стінами. Десь далеко в повітрі зависла тиша, з якою так складно було змагатися. Олівер замкнув очі, намагаючись заглушити сумні думки, знаючи, що ця ніч — як і багато інших — пройде на самоті, хоч і в одному будинку.
Нора тихо сиділа на ліжку, дивлячись на чоловіка. В її очах промайнуло щось складне — суміш тривоги, жалю і невисловленого запитання. Вона знала, що між ними багато нерозв’язаних речей, і ця тиша була важчою за будь-які слова. Але зараз вона мовчала, спостерігаючи, як Олівер займає своє самотнє місце. Ледь помітно зітхнувши, вона лягла, відвернулася і заплющила очі, намагаючись знайти спокій у тиші, що нависла між ними.
РОЗДІЛ 3
ПРОБЛЕМА
