Як працювала пошта у Слобідських полках? На початку XVIII століття окремі полки вже мали певну поштову організацію на засадах самоврядування. Її запровадження, однак, не відбувалося без тиску імперської влади, яка вимагала, щоб така пошта існувала й обслуговувала її потреби.
У V розділі «Історії Слободської України», Дмитро Багалій коротко описує поштову службу, посилаючись на «Екстракт про слобідські полки» 1734 року.
До цього документа увійшли, зокрема, витяги з відповідей слобідських полковників на запити комісії князя Олексія Шаховського та матеріали самої комісії. Якщо доповнити виклад Багалія даними безпосередньо з «Екстракту», постає наступна картина щодо організації пошти на Слобожанщині до 1734 року.
Полкові пошти
У слобідських полках, за винятком Острогозького, мешканці «за взаємною згодою та спільним договором» утримували поштові служби. В «Екстракті» містяться дані про 26 поштових станцій у чотирьох полках. На них утримували 284 коні, а за даними Багалія — 113 поштарів. На їхнє утримання щороку йшло 2 789 рублів 50 копійок, а також значні обсяги провіанту й фуражу.
Пошта існувала насамперед для урядової кореспонденції та службових поїздок урядовців і військових, яких у документах називають «проїжджими».
У Харківському полку утримання пошти забезпечували козаки й підпомічники, які жили там, де вона діяла: купували й наймали коней, постачали провіант і фураж, наймали погонщиків. Розподіл обов’язків вони визначали разом, «зі спільної своєї ради».
В Охтирському полку кошти й припаси також збирали з мешканців поблизу станцій. В «Екстракті» зазначено, що вони погодилися на це «в полегкість собі». Імовірно, такий порядок звільняв їх від обов’язку власними силами перевозити пошту й проїжджих.
В Ізюмському полку пошти були влаштовані за наказами генералітету. При ізюмській станції служили наймані поштарі. В інших містах поштову службу почергово виконували козаки — по три-чотири особи одночасно.
У таблицях нижче наведено дані про станції, кількість коней і поштарів, а також про кошти й припаси, що щороку йшли на їхнє утримання.
Подорожні і прогони
Право на отримання підвід підтверджувалося проїзним документом, який називали подорожнім листом, подорожньою або пашпортом.
Подорожні видавалися й затверджувалися в установленому порядку. У Російській імперії їхнє оформлення могло обернутися тривалим процесом.
У подорожній зазначали, хто й куди їде, скільки підвід належало надати та чи мав проїжджий сплачувати прогонні гроші, або прогони, тобто плату за користування кіньми.
Певні категорії службовців звільнялися від сплати прогонів. Це зазначалося у подорожній. Однак на практиці, як показують матеріали «Екстракту», проїжджі часто не сплачували належних прогонів, навіть без подорожньої
За відомостями з Охтирського полку, підводи брали проїжджі різних чинів, зокрема генерали та інші командири, але здебільшого прогонів не сплачували. Коли поштових коней не вистачало, проїжджі забирали підводи в місцевих мешканців, не надаючи жодної компенсації. Коли їм відмовляли в підводах, проїжджі били міських і сільських управителів. Такі зловживання завдавали мешканцям значних збитків.
„ …А інші, навіть не маючи пашпортів, самовільно й силоміць беруть в обивателів підводи та провідників — скільки кому заманеться, — і прогонних не платять. А коли їм не дадуть, б’ють міських і сільських управителів. Через таке свавілля обивателі Охтирського полку повсякчас терплять неабиякий тягар, а дехто й зовсім зубожів.“ (Екстракт о Слобідських полках, 1734)
Як бачимо, імперська влада виявлялася не лише в жорстких повинностях, а й у безпосередньому насильстві над підлеглими.
Впровадження регулярної пошти
Одним із приводів до впорядкування регулярної пошти у слобідських полках стали скарги князя Олексія Шаховського. Канцелярія очолюваної ним комісії містилася в Сумах. Шаховський скаржився Сенатові на затримки урядових документів і пакетів. У 1733 році було наказано налагодити поштове сполучення від Курська через Суджу до кордону, а в 1734 році — впорядкувати пошти у слобідських полках.
Подальше розширення поштової мережі прискорила російсько-турецька війна 1735–1739 років. Поштою в Росії відала Ямська канцелярія, проте відтинок маршруту, що пролягав через слобідські землі, передали у відання Військової колегії. Слобідська Україна ще не була повністю інтегрована в імперську систему, а залишалася територією особливого режиму управління.
Утримання станцій і надалі покладався на місцевих мешканців: вони надавали людей, коней і підводи та сплачувало поштовий податок. Уряд Анни Іванівни робив спроби скасувати проїзд без прогонів. Проїжджі всіх рангів мали отримувати прогонні гроші із казни в пункті виїзду і сплачувати по дорозі поштарям. Уряд Анни Іванівни прагнув також розширити поштову службу й відкрити її для загального користування.
Однак 1742 року Єлизавета скасовує пошту, запроваджену під час війни, мотивуючи це тяжким розоренням населення внаслідок тривалого постою регулярних військ. Указ також повторює запроваджену за Анни Іванівни заборону видавати подорожні на проїзд без сплати прогонів. Урядовці всіх рангів, що виїжджають з боку Росії через Слобідську Україну мають сплачувати прогони, а російські підрозділи, що вже перебувають в Україні, — забезпечувати свої поштові потреби власними кіньми й коштами.
Контрактована пошта
У 1740-х роках відповідальність за утримання пошти передається Українському ландміліцейському корпусу — військовому формуванню, що складалося з російських поселенців. Згодом військова канцелярія намагається знову перекласти її на слобідські полки, а ті — на поселенців.
У 1751 році у Харкові утримання пошти передають підрядникам. Наймають ямщиків Федорова й Морозова та білгородського купця Боченкова. За кожного коня їм обіцяють по 10 рублів на рік і припаси; натомість підрядники зобов’язуються тримати на станції достатню кількість коней. Кошти на оплату підряду стягують з іногородніх купців.
Та підрядники не виконують умов контрактів і пошта працює погано. Через це проїжджі знову забирають підводи в місцевих мешканців. Нові підрядні угоди намагаються укласти спершу з оплатою 12, а згодом 14 рублів на рік за кожного коня. Підряд знову отримує Боченков. Цю схему поширюють на низку харківських сотень, де поштові збори стягують з населення.
Зрештою 1764 року через подальші проблеми з підрядниками Харківський полк призначає власного поштмейстера й купує поштових коней коштом загальнополкового збору. Та вже 1765 року, після ліквідації автономії, пошта переходить у відання губернської канцелярії.
На прикладі історії пошти Слобідських полків можна простежити і козацьку самоорганізацію, і економічні та соціальні конфлікти, і імперський утиск. Хоча ліквідацію полкового устрою виправдовували здирством і зловживаннями полкової й сотенної старшини, свавілля імперських чиновників у поштових справах не дозволяють звузити проблему зловживань лише до слобідської старшини. Неспроможність імперської влади утримувати на Слобожанщині потрібну для власної адміністрації інфраструктуру частково пояснює, чому в другій половині XVIII століття, замість створення умов для подальшого зростання добробуту й зміцнення фіскальної бази, мешканців дедалі більше закріпачували та обкладали тягарями.
