У 1757 році слобідські полки взяли участь у Семирічній війні — в поході на Східну Пруссію. Подробиці цього походу досить добре відомі з тогочасних свідчень, зокрема з польових донесень і щоденників його учасників.
Пропоную художню реконструкцію того, як про цей похід міг згадувати слобідський козак через кілька років після повернення додому.
Йшли ми Польщею, як на пузі повзли. По три версти на день. День ідемо, два стоїмо.
Апраскін, фельдмаршал, як розставить свої шатри — всі розфарбовані, із золотими верхами. Все паради і смотри перед табором проводить, молебні служить. А то, буває, прийде звістка, що десь в іншому царстві перемогу здобули чи фортецю взяли. Апраскін наказує з гармат і мушкетів палити, а ми ще й до Пруського кордону не дійшли. Чугуївців завжди при собі тримав, наче особистих своїх улюбленців.
Нам же те зволікання було великою бідою. Бо своїм коштом ідемо, на довольстві ніде не записані. Полковник наш Куліковський і до Валок не дійшов — ніби захворів, ніби ще щось. Утік із війська.
То що кажу: рік був поганий. По всій Польщі сарана пройшла. Попереду військо йде — інтенданти сіно та фураж викупають. А нас позаду поставили. Де не пройдеш — трава витоптана, сіна нема. А що було в полковій скрині, їй-Богу, не знаю: чи Куліковський із тим утік, чи ще куди ті гроші поділися.
Замарніли наші коні. До Прусів дійшли вже так-сяк. Ну, думаємо, у ворожій землі здобич буде. Та не те тут було.
Поїхали царські гусари з донцями в розвідку. Проїхали село — хтось по них із вікон стріляє. Видав Апраскін маніфест: де з села по війську стріляють — те село палити. Донці з калмиками того й чекали. Як пішли села палити. Де що награбують — привозять у військо й продають.
А нам від того тільки гірше стало. Зовсім ніде провізії не знайти.
Кажуть: коні ваші погані. Поставили нас обоз охороняти. Фураж охороняємо, а своїм коням і фунта дати не можна.
— Відпуск по списках. А ви нерегулярні. Годуйтеся, як донці.
Стояли ми якось у таборі кілька днів. Одного ранку, ще до світанку, від генеральських наметів гармата раз пальнула. Значить, у дорогу рушати.
Вислали обоз наперед, ми при ньому. Темно ще, туман. Тільки перший світанок настав, туман трохи розійшовся — Мати моя Пресвята! — йдуть пруси на нас.
Москалі піхоту вперед поставили, хто як устиг, гармати на ходу розвернули — почалася пальба.
Пруси, певно, й самі не чекали нас тут зустріти. Хотіли в таборі зненацька захопити. Та відступати не стали — все вперед пруть. У москалів половина війська ще за лісом стоїть, а ми попереду з возами дорогою йдемо. Ліворуч яр, праворуч болото.
Ну, думаємо, подивимось, що далі буде.
Стояли зі мною поруч Мельников, Пушковський і золочівський отаман Михайло Кривоченко.
— Уже що буде, тримаймося разом. Не розбігаймося.
Дивимось — за болотом стоїть кіннота пруська. Бачили б ви те видовисько. Що коні, що самі вони — наче велетні якісь. Залізо на них блищить, коні один в один. Стоять струнко по ескадронах, під шнурок вирівняні.
А за нами дорогою донці й гусари їдуть. І не знаю, чи був їм наказ такий, чи самі якось зважилися, тільки розвернулися й кинулися на тих пруських кіннотників. Їдуть, на все поле крик здійняли, гикають, із рушниць на скаку палять.
— А ми чого стоїмо? — каже Кривоченко. — Зараз їх донці без нас списами поколють.
Ми й давай за ними. І весь полк уперед як полетів, наче коні наші й не були змарновані. Несемося за донцями — аж серце грає. Чуємо, як попереду стріляють. Все ближче й ближче.
А пруси стоять. І хоч би що. Навіть не відстрілюються. Не татари якісь.
Видно, побачили донці, що таких не здолати. Як розвернулися — і давай назад. Що ж нам тоді робити? Тоді й ми назад, до обозів.
Тільки розвернулися — чую, ніби сама земля під нами затряслася.
Пруси в погоню пішли.
— Тримайтеся, братчики! — кричить Мельников. — Не відставайте! Тут до наших недалеко!
І справді — попереду вже наша піхотна лінія. Вліво-вправо розступилися, донців між собою пропустили. А за ними вже пруські вершники — на п’яти наступають, у спини рубають.
Донці вперед одірвалися, а наші дряглі коні стали відставати. І за нами пруси повернули.
Тільки ми з Мельниковим і Пушковським нашу піхоту проскочили, як з другого боку гармати розвернули. Як бахнуть картеччю — кінноту за нами наче косою зняло. А піхота зімкнулася й як дасть залп — тільки у вухах дзвенить і дим в очі.
Обертаємося — а Кривоченка нема.
Не проскочив. Не встиг.
Кинувся було Пушковський крізь піхоту, Михайла на полі шукати. А в тилу вже січ страшна. Котрі пруси за нами проскочили, ті рубають усіх навколо себе.
— Назад! — кричить Мельников. — До возів! На допомогу!
Ми до возів. А піхота вже до нас фронт розвернула й як пальне знову — не дивиться, де свій, де чужий. Слава Богу, наших не зачепило.
Нагнали одного пруса коло возів і зв’язали його в полон. А коні у нас уже попадали, останнім духом дихають.
Після того на нашому боці стихло. Тільки гармати палять. А в інших місцях ще довго бій ішов. Та вже за димом нічого не видно було.
Вийшли ми на поле Кривоченка шукати.
Бачимо — лежить перед самою нашою лінією.
Зовсім трохи не встиг.
Усього п’ятеро з нашого полку в тому бою полягло. І бригадира Капніста, що при обозі був, на шматки порубали. Така була січ того дня.
А найбільше коней тоді втратили.
Вже сам Апраскін над нами змилувався.
— Ідіть, — каже, — додому з Богом.
І відпустив.
Назад нас вів осавул Земборський.
Дали нам нарешті кошт на дорогу. Чув, цілих шість тисяч рублів. Та вже пізно. Коні змарновані, а по всій Польщі неврожай. Ніде нічого — ні купити, ні силоміць узяти. Стали вже й люди хворіти та помирати. Ще три десятки чоловік дорогою поховали.
Не знаю я, нащо нас тільки за три світи гоняли і яка з нас тоді була користь. І всі, хто були там, розорилися вщент.
А ще був випадок.
Наказав Апраскін коня нашого полеглого бригадира до Охтирки доставити, бо там його сімейство мешкало. Випало це валківському козакові. Задерихвіст його звали.
Прийшов він по того бригадирського коня — мерин темно-гнідий, а той уже ледве на ногах стоїть.
Іде Задерихвіст до начальства:
— Кінь захирів зовсім. Не дійде.
А йому:
— Виконуй наказ, як сказано.
Ще й нагайкою пригрозили.
Нічого не зробиш. Узяв він коня, вивів за ворота — а той і здох.
Що робити?
Покликав Задерихвіст калмиків. Ті кінську падаль радо їли.
— Беріть собі, — каже, — тільки шкуру віддайте.
Зняли для нього шкуру.
Так він із тією шкурою, кажуть, до Охтирської канцелярії й приїхав.
— Ось, — каже, — нашого покійного бригадира мерин.
