Ельфи Морок - лісу

На півночі Середзем'я, неподалік від Озерного міста, знаного також як Есґарот, розкинув свої тенета Морок - ліс. Це похмуре місце, як не дивно, стало домом для ельфів. Одягайте плащі, готуйте коци* та смолоскипи, бо розповідь ця поведе вас потаємними стежками у самісіньке серце дивного краю.

Лісові ельфи

Історія цих ельфів, як й історії усіх ельфійських народів, бере свій початок з великого походу на Захід, у Валінор. Наші ельфи є нащаками тих нандорів, які затрималися в долинах Андуїну - а отже, родичами Телері. Незважаючи на те, що частина з Нандор продовжила шлях до Еріадору, а згодом дійшла й до Белеріанду, дехто все ж залишився на вже обжитих місцях, і саме вони стали прямими предками лісових ельфів. Довгий час вони ховалися у своїх невеличких царствах за Імлистими горами, ставали усе більш розпорошеними, і загалом, майже нічим не відрізнялися від Аварі, тих темних ельфів, що навіть не рушали у виправу до Моря, і час від часу з ними родичалися. А згодом один синдар заснує у Морок - лісі найбільше королівство цього народу.

(Також варто відзначити, що у Другу Епоху багато з тих Телері, що змогли пережити буремні часи, полишили Ліндон й рушили на схід, засновуючи невеличкі поселення та активно доєднуючись до лісних побратимів. Ця міграція відбулася близько першого тисячоліття Д.Е.)

Спершу лісові ельфи мешкали на півдні, зосереджуючись переважно довкола Амон Ланка (найвищий пагорб у тій місцевості), однак вони постійно відступали на північ (тричі у Другій Епосі!), і після того, як в середині Третьої Епохи Тінь запустила туди свої міцні щупальця, лісові ельфи остаточно відійшли на північний край, якомога сильніше ізолюючись від світу.

Після невеликої соціалізації протягом Битви п’яти Воїнств, а опісля Війни Персня, цей народ зникає зі сторінок манускриптів. Одна частина рушила в Ітілієн, де знайшла собі новий дім та повернула цьому регіону його прекрасні шати. Інша ж лишилася в Еред - Ласґалені, не бажаючи покидати свого Короля і такі любі серцю буки.

Палати Трандуїла

Більшість ельфів надавала перевагу свіжому повітрю, однак своє житло будували у місцях, прихованих від цікавих очей, і саме тут, під земною твердю, за потреби рятувався лісовий народ, а також це місце було фортецею, скарбницею, столицею - себто усім важливим, що тільки може уособлювати місто.

Вхід до печерного палацу оберігала величезна кам’яна брама. Його Тронний зал був просторим, згори його прорізали різноманітні кам’яні колони. На нижніх рівнях розташувалась в’язниця, а ще нижче - королівські комори. Під ними ніс свої води глибинний струмок, яким ельфи транспортувати порожні діжки до Есґароту.

Але прошу вас утриматись від порівнянь цих печер з ґоблінськими - вони набагато просторніші, з багатьма переходами, не такі небезпечні та значно світліші.

Володарі ельфійські

Орофер

На початку Другої епохи Орофер із Доріату, батько Трандуїла та дід Леґоласа, разом зі жменькою синдарів перейшов на схід від Імлистих гір і він став королем місцевого народця, а в 750 році заснував тут свою державу.

Спочатку володіння Орофера охоплювали південь Зеленолісся, а поселення розташовувалися навколо пагорба Амон Ланк. Однак протягом Другої Епохи він, як уже згадано, тричі переселявся на північ разом зі своїм народом. Його перше переселення, наприклад, відбулося на північ через бажання віддалитися від дедалі більших зазіхань ґномів з Кхазад-Думу¹ та обурення “вторгненням” Келеборна й Ґаладріелі в Лорієн (ельфи Лорієну - найближчі родичі ельфів Морок - лісу).

Під кінець Другої Епохи він мешкав у західних ущелинах Емін Дуіру, а його численний народ жив і кочував у лісах та долинах на захід аж до Андуїну, на північ від стародавньої Дороги ґномів.

Хоча Орофер прагнув тримати себе та свій народ якнайдалі від справ великого світу, він усвідомлював небезпеку, яку становив Мордор, і те, що його поразка може врешті - решт принести мир у Середзем’я. Тож він приєднався до Останнього Союзу ельфів і людей, зібравши військо, яке об’єдналося з меншим загоном ельфів Лорієну під командуванням Амдіра, утворивши ельфійську армаду.

Лісові ельфи були витривалими та відчайдушно хоробрими, але їхнє спорядження було значно гіршим у порівнянні з нольдорським. На додачу Амдір та Орофер не забажали підкорятися Ґіл-Ґаладу, що спричинило чимало проблем. Під час однієї з перших атак на Мордор Орофер та інші хоробрі (але такі необачні) солдати кинулися вперед, не дочекавшись сигналу. Незабаром Орофер загине в бою, а з ним і дві третини його війська. Втрати були страшенними, і ці події ще зіграють велику роль у політиці його спадкоємця.

P.S.

Згадки про самого Орофера, навіть серед ранніх робіт, у контексті лісових ельфів, трапляються дуже рідко, зазвичай у центрі уваги Трандуїл чи Леґолас. Ймовірно, Професор розробляв його вже після сина [Трандуїла], щоб створити цікаву та автентичну предісторію його королівсту. До речі, у «Природі Середзем’я» він носить інше ім’я - Rogner.

P.P.S

Про дружин Орофера та Трандуїла відсутня будь - яка інформація, окрім тієї логічно - висновуваної, що вони колись існували. Також немає жодних відомостей ні про можливих братів/сестер вище перелічених осіб.

Трандуїл

Після смерті Орофера владу в королівстві успадкував його син - Трандуїл.

Точна дата народження Трандуїла та подробиці його раннього життя, на жаль, незбереглися. Народився він орієнтовно у Першу Епоху або на початку Другої.

Після повернення Саурона - Некроманта, близько 1050 року Третьої Епохи, південна частина Зеленолісся ставала дедалі небезпечнішою; там оселиляся злі істоти (ті ж Павуки), і незабаром ліс отримав чудовий ребрендинг - Морок - ліс. Трандуїлові підданці вкотре відступили на північ, селячись поблизу Лісової Річки. Саме Трандуїл наказав збудувати собі зали під землею, частково на згадку (як-то мовлять) про могутній, але давно втрачений Менеґрот.

Найбільше про діяння цього правителя ми знаємо з «Гобіта» (як книги, так і кіноадаптацій Пітера Джексона). Його роль у долі Торінової компанії та Битві п’яти Воїнств відома чи не кожному, тож тут я не гаятимусь. А от про події Війни Персня хотілось би поговорити детальніше.

Незадовго до активних дій Араґорну пощастило упіймати Ґолума, і щоб не носитися з ним по усій землі, його передали на охорону в Лісове Королівство, однак той, певно, на превеликий жаль Араґорна та Ґандальфа, зміг утекти з-під ельфійської варти. Бо істотам потрібні свіже повітря та ласка. А ґномам ні.

Поки Фродо й Сем несли Персня в Мордор, а рештки Братства долали різноманітні перешкоди, у лісових ельфів було чим зайняти руки. 15 березня 3019 року Третьої Епохи армія Саурона з Дол-Ґульдура атакувала Морок - ліс. Під кронами древ розпочався кровавий тан, ліс запалав немов сотні смолоскипів, але врешті-решт Трандуїл здобув таку конче необхідну перемогу. А після Сауронової поразки війська Володаря та Володарки узяли фортецю штурмом та зруйнували її стіни, остаточно очистивши ліс від усілякої погані.

6 квітня, на ельфійський Новий рік, Король зустрівся з Келеборном посеред лісу й перейменував його на Ерін Ласґален, себто «Зеленолісся». Також союзники під таку радість трішки перекроїти мапи: Келеборн заволодів його південною частиною, Трандуїл — північною, а середню частину беорнінгам та лісникам за поміч у боротьбі супроти Зла (і щоб якщо - що зручно було пресанути непевних людей).

Після цих подій лісові ельфи (окрім Леґоласа) назавжди зникають з нашого поля зору. Ймовірно, Трандуїл лишився зі своїм народом, який він сильно любив, та продовжив відновлювати добробут на зруйнованих землях. Хоча ймовірність відплиття за Море також не можна повністю відкинути - тут кожен обирає для себе ту версію, яка більше припала йому до душі.

Поза справами політичними наш Король є не менш цікавою особистістю. Трандуїл жив у гармонії з природою, носячи вінки із лісових квітів та осінніх ягід, змінюючи їх в залежності від пори року, а хоругви його були зеленаві. Він полюбляв ліс, його таємничість та різнотрав’я, насолоджувався полюванням та не чурався бенкетів зі своїм народом. Він не довіряв чужинцям, але мав ділові стосунки з мешканцями Есґарота. Він майже не переймався справами світу за межами Морок - лісу, доля його батька, певно, все ж справила на нього велике враження, однак якщо йшлося про спільного ворога, він завжди приходив на поміч. Навіть якщо часом й не планував цього…

Також цей шановний ельф мав особливу прихильність до самоцвітів та прагнув постійно примножувати своє багатство:

Незважаючи на цю слабкість, він все ж був мудрим правителем, який плекав за своїх підданців, і не влаштовував безглуздих війн заради власного збагачення. Зокрема, він до останнього давав ґномам можливість уникнути прямої конфронтації, віддавши частку золота². А ще завдяки акторській майстерності Лі Пейса він є чи не найулюбленішим (після Більбо, звісно) персонажем «Гобіта» для усіх фанатів Леґендаріуму.

Леґолас

Доля цього ельфійського принца можна вважати справді дивовижною. Участь у Братстві, відвідини Лорієну й ще половини Середзем’я, дружба з ґномом, з тим, кого його народ віками недолюблював (а часом і з ким вів війни), та, зрештою, подорож на Захід - непогано, як для лісового ельфа.

Як і у його батька з дідом, ми не маємо жодних відомостей про його раннє життя чи час народження. Однак напевне знаємо, що виріс він вправним бійцем та товаришем, а його здібності, такі як надзвичайний зір та вправність у стрільбі (згадаймо вистріл у крилатого Посланця), слух та легкість ходи були неоціненними для його супутників.

Леґолас завжди виявляв майже нестримну життєрадісність, без вагань і скарг долаючи Карадрас чи Стежки Мерців. Він дозволяв собі посміятися над «сильними мужами», які «могли б прокласти шлях крізь сніг». Але все ж найбільше його пам'ятатимуть за дружбу з Ґімлі… і хай буде так.

Етимологія, мова та мудрість

Ім’я Трандуїл (Thranduil) означає «бурхлива весна», утворене від слова tharan («бадьорий») та одзвінченного tuil («весна»). Хоча це ім'я має «лісне» походження, щодо слова tharan Толкін зазначав, що воно вживається лише у синдарині.

Орофер (Oropher) це у нас «високий бук», від oro - «високий» та fêr - «бук».

Леґолас (Legolas) - адаптоване синдарське Laegolas - «Зеленолист», і це не його прзівище, як ви могли подумати, читаючи твір чи переглядаючи фільми. Просто Ґандальф чи інші персонажі кликали його одним й тим же іменем, але різними мовами. Між іншим, це ім’я містить рідкісний та архаїчний корінь laeg для позначення зеленого кольору, зазвичай надають перевагу calen (як у Parth Calen** чи Calenhad***). На квеньї ж його ім’я звучить як Laicolassë.

Амон Ланк (Amon Lanc) - буквально «оголений пагорб»; amon - «пагорб», lanc - «оголений, роздягнений».

Про мову

Не можна з впевненістю стверджувати, якою саме формою синдарину чи тієї лісової говірки розмовляли ельфи Морок - лісу. Це був своєрідний коктейль з правильного синдарину, місцевих діалектів і ще бозна - чого.

У одному зі своїх рукописів Толкін пише:

Про мудрість

Народ цей не відрізнявся ані високою майстерністю, ані глибокими знаннями. Відсутність наставництва могутніх Валар, небажання контактувати з тими ж нольдорами - усе це посприяло їх матеріальній відсталості та бідності думки.

Їхні вчинки не такі виважені, як в ельдарів, і вони набагато обережніші. Хоча часом вони й здатні на щось цікавеньке - палати Трандуїла будуть тому гарним взірцем.

Чи жаліли вони через «утрачені можливості» - не думаю. Вони знайшли своє щастя у природі, лісах та водограях, і, певно, були щасливішими за багатьох нольдор Середзем’я. Чи ж не всі ми цього бажаємо?

Чудове вино в Дорвіньйоні

Давно вже не звучить ельфійських сміх у Еред - Ласґалені. Епохи минули, і ельфи зникли з нашого світу, як листя прекрасних древ восени, що одного листопадового вечора вирішило покинути своє гілля, побоюючись скорих морозів. Однак якщо ви помандруєте прадавніми лісами, тими, що ще не знищили їх людські створіння, хто знає, що (чи кого) ви там зустрінете…

Примітки

* Коц - традиційне вовняне покривало, вирізняється своїм однотонним забарвленням. Використовувався як тепла ковдра, ліжник.

** Шостий (і передостанній) сигнальний пагорб Ґондору.

*** Зелениста місцевість біля підніжжя Амон-Гена.

¹ Варіацію «Кхазад - Дум» замість офіційного «Кгазад-Дум» від «Астролябії» було обрано з міркувань здорового глузду та поваги до української мови.

² Як на мене, також варто враховувати відносну легкість «Гобіта» як твору в порівнянні з тим же «Володарем Перснів», і деякі моменти можуть бути дещо спрощеними, як - от поведінка Трандуїла.

Генеалогія

Важливо: на схемі вказано роки правління, а не дату народження.