Ми не будемо детально розбирати теорії напрямку, а лишень зробимо стислий історичний нарис.
Початок цієї історії - самий кінець 19 сторіччя. Тодішня медицина мала великі складнощі у лікуванні психіатричних захворювань - неврозів, психозів, істерій тощо. Психіатрія (у сучасному сенсі) тоді тільки розвивалася. Фройд, практикуючий невролог та психіатр, зрозумів, що ряд проблем психогенного характеру нездатні вирішити ані тодішня психіатрія, ані психологія свідомості. Він зайнявся власною практикою, винайшовши метод лікування, заснований на роботі з несвідомими частинами психіки - психоаналіз. Зигмунд Фрейд перейшов Рубікон і вступив у область несвідомого. Предметом дослідження та лікування стали потяги, витіснені з усвідомлюваної галузі психіки.
Ідеї Фройда були новими для свого часу, сприймалися дикими і викликали сильний резонанс у суспільстві та агресивний супротив наукового товариства - втім, не усього. Один з результатів цього - неодноразове позбавлення Нобелівської Премії з фізіології та медицини(номінувався 32 разів за життя).
У психології (практичній - це де консультації, корекція, терапія – до речі, це все, у значному обсязі, впроваджено Зигмундом) є три головні гілки. Зигмунд заснував одну з них - психодинамічну. У психології, за всю її історію, було 7 предметів дослідження: душа, свідомість, несвідоме, поведінка, діяльність, особистість, психіка. Зігмунд ввів один з них – несвідоме.
Він класик, але не один із перших. Він із 3 покоління психологів. Дід мав амбіції побудувати об'єктивну природничу науку. Втім, він справді вивів психологію (і медицину) з кризи, дав добрячого копняка науці та зробив революцію. Став великим, геніальним вченим у світовому масштабі (досі читають... Для чогось).
Фактичною датою народження психоаналізу є 1995 рік: Йозеф Брейер та Зигмунд Фройд публікують «дослідження істерії», де вже видні зародки психоаналітичних ідей. Загалом, за все життя, Фройд написав багато наукової літератури(26 томів). Він розвивав, переглядав свої думки та ідеї(цікаво, що він сміливо критикував у основах самого себе, але ніяк практично не сприймав критику оточуючих). Головні його роботи: "Психологія мас та аналіз людського "я"", Тлумачення сновидінь", "Психопатологія повсякденного життя", "Вступ до психоаналізу", "Дотепність і його ставлення до несвідомого", "Нав'язливість, параноя і перверсія", "Я і Воно", "Закляття цноти", "Тотем та табу", "Проект наукової психології", "Аналіз фобій 5-річного хлопчика", "Психологія несвідомого”, “По інший бік принципу задоволення”.
Психоаналіз - це слово із двома сенсами. У вузькому, загальноприйнятому значенні це класична психологічна теорія особистості Фрейда + практика її основі (до цього були теорії без практики - виключно фундаментальна наука, не враховуючи прикладні дисципліни, типу діагностики. Консультування, корекції та терапії не було). Це називається "фрейдизм - лаканізм" або "ортодоксальний психоаналіз." У широкому - це усі теорії особистості його послідовників, яких десятки та десятки(наразі великих біля 20, а загалом біля 50, і це теорії, що пройшли різної тривалості шлях історичного розвитку) Це все умовно поєднується під ім'ям психодинамічного підходу, тому що ці психологи вивчають і фіксують глибинні(часто неусвідомлювані) рушійні сили людського розуму.
Спершу розберемо психодинамічну гілку (інші виникли, як її заперечення / переосмислення, та й вона найперша і найглибша, як практика, і, зазвичай, для розуміння найбільш складна).
Психодинамічна гілка, це:
1. Фрейдизм – лаканізм(з 1895, праця Брейера та Фрейда "дослідження істерії". Біологізаторська концепція, з легендарною кушеткою, аналізом сновидінь, вільними асоціаціями, трьохкомпонентною моделлю психіки(свідомістю - зоною переживань та думок, що ми постійно “бачимо”; передсвідомістю - тим, що можна викликати - областю пам’яті; та несвідомим - автоматизованим центром потягів та травмуючих переживань, котре доступне лише за рахунок психоаналітичних методів), детермінацією людської поведінки неусвідомлюваними стимулюючими потягами, зазвичай сексуальними(тобто пансексуалізм), Едіпів комплекс, захисні механізми. Людина – тварина, що повністю визначена природою, розривається між сексуальним потягом(“лібідо”) та агресивністю(“мортідо”). Основу психіки складає енергія, що циркулює по тілу(найчасніше приймає форму сексуального бажання), а особистістні проблеми - це збій у її нормальному обігу, через певні травматичні події(зазвичай у дитинстві, коли особистість начебто повністю закладається), спогади про які витіснені свідомістю у несвідоме, через їх соціальний та етичний ценз. Психічне життя людини підкорюється двом скріптам: принципу задоволення(“що мені хочеться” та принципу реальності(“що і як можна”).)
Частково усе це почало відмирати у 1910-20 роках і залишилося у історії, частково продовжилося у неофрейдистській традиції).
2. Неофрейдизм(абстрактність, глибина, індивідуальний підхід та малодоказовість фрейдистської теорії призвели до того, що аналітичне товариство швидко розкололося. Тому й виникло багацько різних теорій особистості. Однак, концептуальний напрям був єдиний, хоч і різномастний неймовірно. Неофрейдисти були 2 поколінням психологів. Вони звернули увагу на детермінацію поведінки соціальним оточенням, що було перспективним напрямом досліджень. Альфред Адлер розглядав людину, як суб'єкта, що прагне соціального становища, сили і влади. Це індивідуальна психологія. Карл Юнг досліджував несвідоме, але колективне архетипове, реалізацію людини через самопізнання - творчість. Це - глибинна, аналітична психологія. Анна Фройд вдосконалила вчення про захисні механізми та розробила дитячий психоаналіз. Вільгельм Райх розробив тілесно-орієнтовану терапію. Карен Хорні та Еріх Фром приділяли значну увагу соціальній детермінації особистістного розвитку. Зокрема, Фромм вчиняв глибокий аналіз цілих соціальних формацій та ідеологічних течій, виходячи з поєднання вдосконалених ідей Фройда з марксизмом. Про ці теорії ми можемо поговорити пізніше).
3. По-мотивам-ізм(купа теорій, які цікаво буде розглянути окремо якось іншим разом). Наприклад, трансактний аналіз Еріка Берна, який зводив все до трансакцій - тобто актів спілкування та Его-станів – соціально утворених субструктур особистості.
2 и 3 ще існують, однак, як застарілі гуманітарні підходи, залишаються більше як данина традиції. Вони стрімко втрачають силу та авторитет під тиском більш досконалих теорій особистості та психотерапевтичних практик та закономірно відходять у історію.
4. Нейропсихоаналіз(сучасний і, можливо, єдиний перспективний напрям. Мрія Фрейда у реальності - природничий, доказовий підхід з опорою на сучасні медичні технології- наприклад, МРТ - , що стрімко розвивається). Головний ідеолог напряму - Марк Солмс.
Після появи, психоаналіз вчинив ефект вибухнувшої бомби. Однак, недовго музика грала. Так, психоаналіз набув дикої популярності на початку 20 сторіччя (всі практики - аналітики. І навіть пізніше, у середині - більшість. А в пізній час це все одно одна з головних шкіл. І навіть зараз - видатна.) З'явилися дві проблеми. Виникнення інших, антагоністичних теорій. Гештальтизму та біхевіоризму. Та й інших, що критикували постулати Фрейда й банди і так і так(що є також видатним внеском, адже Фрейд дав величезне поле ідей для критики і росту нових теорій. Фактично, дав науці цілу гілку розвитку - що неабищо). Значна кількість теорій виникли, як критика класичного психоаналізу. Це був, свого роду, методологічний плацдарм. Друге, страшніше - розкол серед психоаналітиків(про що вже мова йшла вище). Учні та послідовники йшли від діда і організовували свої школи.
А ще була психологічна проблема: надзвичайна впертість діда. Фрейд вважав концепцію психоаналізу настільки точною і правильною, що шукав їй підтвердження, досліджуючи історичні основи формування культури та підганяючи факти під свою концепцію сексуальності. Він помилився. Це сильно дискредитувало психоаналіз у наукових колах. І справа тут не в тому, що млинець був грудкою, а в тому, що він, будучи першопрохідником, маючи малий масив даних, дозволив зводити собі замки з піску на підставі самовпевненості. Це було поразкою. Те ж саме можна сказати про його нехтування необхідністю доказів своїх положень і терапевтичної ефективності(він вважав, що клінічного матеріалу абсолютно достатньо і навіть не допомагав тим, хто емпірично перевіряв ефективність аналізу).
Як-то кажуть, у великих людей великі діяння, і помилки великі.
Головна проблема цих теорій - це їхня слабка підтверджуваність(перша склалася ще 125 років тому, що не є корисним в науці). Якщо консультування ще перевірялося, то теоретичні постулати майже ніяк... Загалом, психоаналіз побудовано на двох китах: клінічних спостереженнях(що відносно надійний доказ) та феноменологічній роботі(аналізі особистості, зазвичай патологічної - що також критикувалося неодноразово). Хоча, зараз з цим простіше.) Знову таки, нейропсихоаналіз цих недоліків позбавлений(1/50 теорій нормальна сучасна, слава Брейеру). Інші, звичайно, застарілі. Хоч які вони видатні можуть бути колись, час - суворий суддя. Як і практика - дама вимоглива.
Висновки: незважаючи на біологізаторську природу ортодоксального психоаналізу(виник приблизно у 1895 році на напрацюваннях З. Фройда та Броєра – праця «Дослідження істерії»), він ґрунтувався на ідеалістичній філософії і, чим далі йшов відхід від З. Фройда, тим більше ставав зорієнтованим на дослідження соціальних процесів(особливо це помітно у працях неофрейдистів) гуманітарними методами. (У сучасному психоаналізі це залишається домінуючою тенденцією, незважаючи на намагання нейропсихоаналітиків повернути підхід до природничих коренів)
Психоаналіз (усі його приблизно 50 гілок) загалом сконцентрований на роботі у областях глибинних переживань (по суті, перша школа, що торкалася питання особистісної індивідуальності). Ключовим поняттям є несвідоме – сукупність автоматизованих реакцій психіки та витіснених переживань, центр і джерело детермінуючих поведінку потягів. Ортодоксальний підхід розглядав сексуальність, як ключову поведінкову детермінанту (позиція З. Фройда та Лакана). Згодом акцент змістився за потяг до влади (А. Адлер), самореалізації (К. Юнг) та вивчення соціальних процесів, як факторів формування особистості (Е. Фромм, К. Хорні). Психоаналіз виходить із того, що досвід ранніх дитячих переживань переважною мірою формує дорослі стиль мислення, зміст переживань та типи поведінки. Також виділялися особливі, «психосексуальні» стадії розвитку, що також значною мірою детермінують особистість.
На думку психоаналітиків, розвиток особистості – це поступова зміна форм зняття внутрішньої напруги. І на основі джерел напруження (фізіологічного росту, фрустрацій, погроз, конфліктів) людина виробляє способи редукції напруги. Основними методами вирішення такого роду «особистісно-типових» проблем є ідентифікація (інтеграція чужих особистісних рис до складу власної психологічної системи) та заміщення (формування нового об’єкта для розрядки, за умови недоступності попереднього).
На вітчизняних теренах психоаналіз з’являвся та активно намагався розвиватися, але у зв’язку з станом політичної кон’юнктури РССР був витіснений та фактично заборонений.
Експериментів, як у біхевіоризмі, у цьому напрямку нема.
Найвидатніші представники: Йозеф Брейєр, Зигмунд Фройд, Альфред Адлер, Карл Юнг, Отто Ранк, Жак Лакан, Вільгельм Райх, Анна Фройд, Карен Хорні, Еріх Фромм, Ерік Берн, Марк Солмс(список не є вичерпним).
Список використаних джерел:
1. Зигмунд Фройд. “Психологія несвідомого(збірник праць)”.
2. Кутішенко В. П. “Вікова та педагогічна психологія(курс лекцій)”: навчальний посібник. Київ : Центр навчальної літератури, 2005.
3. Ярошевський М. “Зигмунд Фройд - видатний дослідник психічного життя людини.”
4. По пам’яті з лекцій загальної психології.
