Коли тонеш, було б добре за щось вхопитися, аби не піти на саме дно. Хоча тобі це навряд чи допоможе, ти більше розчиняєшся, а не тонеш у ній. Ти переконуєш себе, що хочеш торкнутися її, хоча насправді хочеш щезнути у ній. Кожне переплетіння пальців, з’єднання долонь руйнує тебе з новою силою, залишаючи у тобі нічого свого, окрім палкого і болючого бажання, що тягне тебе, як собака-поводир, у пітьму.
Грає музика, бездушна попса, що за останній тиждень уже до скрипу зубів набридла. Кожне слово дратує, кожен такт викликає гримасу відрази, і, щоб відволіктись від цього, ти віддаєшся потягу, чим теж себе руйнуєш і стаєш гіршим за порожнього: віддав частинку себе, аби стати частиною іншої людини.
На вулиці стоїть спека, як і в день твого народження, але тоді твій командний голосок чуло пів району, бо вікна пологового були навстіж відкриті, а зараз ти мовчиш, пильно вдивляєшся у кожну рису обличчя, наче намагаєшся закарбувати у пам’яті це лице, яке ти так обожнюєш. Ти намагаєшся триматися, хоча тебе переповнює жага, бажання бути кимось.
***
— І що, вийшло? — питає юнак із підлітковими рисами обличчя, вдивляючись у найсвітліші очі, які він бачив у житті.
— Ні. Аніскілечки. Я б навіть сказав, стався крах повний, — спокійно, наче мантру, промовив співрозмовник, вдивляючись у знайомі очі.
— Ви… Ми ж обіцяли одне одному, — каже юнак, а на обличчі образ одночасного страху і жалю.
— Так, це правда. Обіцяли ми багато чого, безумовно. Що справдилось? Та мало чого.
— Як це можна повернути? — ледь не плаче підліток.
— Та біс його знає. Але для чого? Чуєш, твоїм блакитним очам не пасують сльози, перестань. Хоча так, я теж заливався сльозами. Беру свої слова назад, нехай сльози течуть, нічого поганого у цьому немає.
— Яка хоч між нами різниця у віці, скажи мені! — зривається на крик малий.
— Не скажу. Ти маєш сам зрозуміти. У тебе вийде, нуль сумнівів. Ти зараз мислиш добре, подекуди навіть краще за мене. Ти не досягнеш серця, яке тобі не відкрилось, але у тебе є ще своє серце. Досягнеш його, чи далі будеш ніяким… Як порожній?
***
— Як ти це все пам’ятаєш? Це ж було два чи три роки тому? — усміхнулась пані із сонячною усмішкою.
— Та як-як... Легко. Ти ж мене знаєш, я багато чого пам’ятаю.
— Ти все пам’ятаєш. Як ми познайомились, як ми тоді веселились, як ми не могли слів підібрати, — мрійливо каже дівчина і тягнеться пальцями поміж ребер юнаку.
— Перестань, ти знаєш, я цього не люблю. Зупинись, досить, — протягує хлопчина, поки намагається зловити її руки. — Ти у мене щось питала, а тепер не слухаєш. Як я маю, в біса, тобі відповісти, а?
Хлопчина одним спритним рухом зловив її руки, перекинув їх навхрест та зайшов їй за спину, міцно тримаючи її руки у своїх, попри її пручання.
— Тобі легше мене зв’язати буде, їй-богу, — уїдливо, наче зі сміхом, процідила вона.
— З чого ти це взяла? Як бачиш, і так нормально. Твої руки тепер не полізуть мені поміж ребер, і ти будеш слухати те, що я кажу. На чому ми там зупинились? А, я усе пам’ятаю. Насправді ні, ти ж це розумієш. Так, визнаю, я обдарований чудовою пам’яттю, але це двосічне лезо. Мені легко вчитись, я легко щось пізнаю, запам’ятовую, хто що любить їсти. Але ти не уявляєш, як важко іноді не могти забути щось. А пам’ять — така підла річ, що підкидатиме тобі уривки з минулого до уяви кожного разу, як ти це вже відпустиш. І так до безумства. Або до пияцтва, або до прийняття, що є досить важким завданням.
— Ти пам'ятаєш усе, що було рік тому?
— Дияволиця, підловила мене. Так, це я пам’ятаю усе.
***
— Розумієш, доля — така штука, вона завжди лупить по цінному та дорогому. Кажеш, я усе пам’ятаю? Доля точно якось мене позбавить спогадів.
— Не зрозуміла.
— Кажу, поки я все можу пам’ятати, я маю це використати сповна, поки спогади не почнуть відпадати один за одним. А оскільки я ціную свою можливість щось пам’ятати, то доля точно вдарить по цьому. Однак мене це не сильно бентежить. Хто я такий, аби засуджувати дари Фортуни? Вони ж мені по праву не належать, я їх отримав з гідністю, користувався з гідністю, тому і маю віддати з гідністю та повагою, — серйозно та спокійно промовив юнак, погладжуючи її голову, наче колихаючи її до сну.
— Не зрозуміла ані слова… Про що ти говориш? — серйозно, але з нерозумінням перепитала вона, поки лежала у нього в обіймах.
— Ех, простіше скажу. Це були філософські думки про нашу старість.
— Я ніколи не думала, що буде у старості.
— Знаю. Слухай, у тебе дуже гарні очі, — промовив юнак, задивляючись на те, як її зіниці скачуть від його губ до неба, знову до його губ, лоба, очей…
***
Уявити, надати уяві чітких образів, відобразити у якійсь формі. Намалювати, написати, проспівати. Викривати, власноруч знищити, показати собі свій жах, поглянути на нього, торкнутися цього кошмару. Промовляй собі це як мантру, заклинай себе цими словами.
***
— І що було далі? — з цікавістю запитав блакитноокий підліток.
— Секрет, ти сам маєш до цього дожити. Настанови я тобі дав, далі усе ти сам, — весело відповів юнак зі світлим поглядом. — Інакше було б нецікаво, чи не так?
— Можливо, але я не знаю, чи зможу стати таким, як ти.
— А нащо тобі бути таким, як я? Ставай найкращою версією самого себе щомиті, постійно питай у себе: «Чи допоможе мені це стати найкращою версією себе?». Поки відповідатимеш «Так», ти все робиш правильно. А навіть якщо оступишся, я поруч.
— Я хочу бути як ти, ти — моя найкраща версія себе, — серйозно та чітко промовив підліток.
— Мати ціль або взірець — це добре, але ніколи, пам’ятай, ніколи не намагайся стати кимось, не знаючи їхнього повного шляху, добре? Ти ж не бачиш картини повністю, ніхто не бачить її повністю.
***
У нас вийшло? — питає юнак із блакитними очима.
— Сам скажи мені, чи вийшло у тебе. У мене-то все вийшло, я просто трішки обманув Фортуну і дав тобі козир — частинку свого досвіду, — відповів трохи старший юнак із такими ж блакитними очима.
— Дякую, ти мені допоміг, я би без цього не зміг.
— Ха! Коли ж ти навчишся? Зміг би ще й як! Ти — неймовірний, але впертий, як віслюк. Запам’ятай це відчуття: трепіт серця під час докладання своїх зусиль. Це єдине, що тебе далі вестиме по життю. Ти мене бачиш востаннє.
— …
— Не стій, як укопаний! Я не знаю, обійми свого напарника, чи хто я там тобі. Хоча б руку потисни, гей! Ти забув, чому я тебе учив?
— Відкрити серце, — повільно юнацькі руки потягнулись за спину його співрозмовника.
— Так, як скриньку.
***
Зима закінчується, я починаю дихати все вільніше і вільніше, я б сказав, відтаюю чи розмерзаю. Моє серце готове впустити у себе зміни. Я не поставлюсь до минулого як до чогось іншого, окрім вже пережитої пригоди. Воно вже пройшло, тому не може бути ні хорошим, ні поганим. Я маю прагнення — змінити щось не тільки у собі на краще, а й допомогти близьким з цим. Я все пам’ятаю.
