Якось мені наснилась дивина: гори, гірське озеро, вода чиста, наче кришталь, природа тиха, навіть вітру немає і брижі по воді не йдуть. Я роблю крок вперед і стою на воді. Дійшовши так до середини озера, оглядаюсь навколо. Картина, яку мені малював мозок уві сні настільки сильно в’їлась у пам’ять, що марю нею більше року. Я побачив як хмари торкались скель і волочились поміж вершин, побачив як риба крутиться у мене під стопами, а промінчики сонця відблискують від риб’ячої луски.
Це видиво було неймовірним, я отримав честь торкнутись прекрасного. Ба більше, цю картину мені вималювала уява, як ніби промовляючи: «Відчуй, вдихни».
Мені пощастило побачити подібне у досить важкий момент для мене. Морально я був виснаженим від довгої кропіткої роботи без відчуття скорого отримання результату. Мене зсередини давила меланхолія, я боявся, що мої зусилля опиняться марними, або що результат не вартуватиме витраченого часу. Мій сон дав мені можливість заспокоїтись, видихнути з полегшенням. Шкода, що я тоді був наївним хлопчиськом, що брався за різні речі, але у ході пізнання зневірювався.
Цікаво, як неочікувано я дізнався про значення слова «меланхолія». Виявилось, що це почуття, або для мене ж, емоція виявилась глибшою, ніж я міг уявити. Статті усі нам розкажуть, що це стан смутку, розчарування, кризи у житті людини. Про кризу я розповім пізніше, а зараз я хочу розширити границі «своєї меланхолії».
Як я відчуваю це слово? Я відчуваю меланхолію як віддалення від світу, втрату сенсу, ефемерним і туманним. Кава як кава – смачна, але якась інша, наче в тумані. Їжа теж смакує, але наче ввімкнув темний фон. Усе стає тягучим, ніби нуга, чужим, таким, що не належить до нашого світу. Усі думки сплутані, видавити з себе репліку стає невимовно важко, ніби язик зав’язався у вузол, а від не сказаних речей з’являється тривога. Це не боляче, не виснажливо, у цьому і найбільша біда. Вихор тебе гойдає, крутить, а ти навіть не підозрюєш.
Я ніколи не боявся меланхолії, я її використовував як шанс, як можливість зупинитись і подумати. Туман і неясність стерли короткочасні і поверхневі емоції від благ суспільства і дали можливість розкинути мізками і переосмислити своє буття, але випадок, який я описав вище, мене раптом збив з ніг, повалив і не давав піднятись.
Моєю помилкою було нерозуміння того, що є у моїх руках, попросту нерозуміння того, що я контролюю, а що ні. Підлітку важко зрозуміти що він контролює та що він може. Я думав, що контролюю свої зусилля, їх результат, дії, думки. Дзуськи! Це все аніскілечки не підлягало моїй юрисдикції. Усе, що я контролюю - це своє прагнення до дії, та й усе. Усе, що я можу – контролювати своє прагнення докласти зусиль, більше нічого. Я це зрозумів підсвідомо, лише зараз я зумів повністю осягнути важливість зосереджуватись тільки на підконтрольних мені речах.
Тепер про кризу. Якщо поглянути збоку, я студент, 3 курс, нібито вмілий, але бракує багатьох знань. Якраз на 3-4 курс припадає двадцятиліття, це чверть життя. Ти уже не підліток, але ще не дорослий. На тебе тиснуть очікування: вивчитись, мати роботу, мати ладне життя, але ти ще не маєш достатньо вмінь. Підсвідомо ти порівнюєш себе з однолітками, іноді картаючи себе через недостатні зусилля або не вміння чогось зробити. Батьки тебе підтримують, але відчуваєш постійний флер недовіри, ти ж ще не досягнув нічого неймовірного. Я так подумав, до біса це усе. Я не хочу заздрити нікому. Я ж заздрю результату, не подоланому шляху, чи не так? Дивуюсь, коли хтось каже: «Заздрю тобі, Сашко». Чому? Ви ж заздрите результату, не моєму шляху і не зусиллям які я доклав.
Якщо говорити про заздрість, найчастіше чую це у формулюванні: «Заздрю тобі, ти розумний, у тебе все виходить». Я ніколи не казав собі, що я розумний, чи що я краще когось у чомусь. Усе, що я маю і вмію, вартувало зусиль, подекуди титанічних. Так і усі мої вміння були отримані внаслідок методичного повторення дій.
Коли я відкрив цей файл та почав ліниво перебирати пальцями клавіші, я не мав жодного плану, жодного бачення, чи думок, які я хочу спробувати донести. Любий мій читачу, ти бачиш перед собою сповідь невдахи, який кидає виклик світу, а іноді здоровому глузду у своїх спробах стати гідним другом, гідним майстром, гідною людиною. Так, це напевне те, що є причиною діяти для мене. Загалом, навіть якщо у мене станеться біда, у мене завжди залишаються варіанти. Якщо я не зможу нічого зробити, я зроблю те, що можу зробити.
Який сенс життя? Або ж, як у мене хтось запитав – для чого я живу?. Важко сказати. Я люблю себе, до нестями люблю життя, постійно трапляються якісь пригоди зі мною. Для чого ж живу? Не знаю. Причина напевно єдина – мені дали життя. Сенс свого життя бачу у тому, щоб піклуватися про себе та про тих, кого я люблю. Не має нічого приємнішого за усмішку друзів чи коли ти за щось берешся і у тебе це виходить.
Я не прагну мати щастя, це одиномоментне задоволення. Я прагну жити безтурботне спокійне життя, постійно докладаючи зусиль, роблячи те, що мені подобається, постійно вдосконалюючи свої вміння; радувати людей навколо, тим паче тих, кого люблю.
Іноді буває корисно зупинитись, вдихнути та перепочити. Світ і так надто швидкий, я життя хочу прожити, а не пролетіти. У моменті зупинки ти можеш відповісти собі на запитання «Хто я?».
У мене промайнула ідея. Читачу, якщо ти читаєш цей рядок, чому б тобі не спробувати написати подібну сповідь? Напиши, почитай, спробуй дізнатись щось нове. Чому б не використати прозу, або навіть риму для того, щоб краще себе пізнати? У найгіршому випадку, якщо напишете дурниці, ви натиснете Ctrl + A, а потім Delete, та й по всьому.
Порівняння вбиває прогрес та амбіції. А найважливіше – порівняння вбиває задоволення від процесу. В багатьох речах я почав керуватись фразою «Trust the process». Це мені дозволило почати отримувати задоволення від різноманітних завдань. Я знаю, що я викладусь на повну, і це вже є моєю нагородою, а результат матиме другорядний вплив на мене. Він і так буде приголомшливий, я ж виклався на повну. Або ж я посміюсь з того, що за дурницю я зробив.
Я малий і дурний. Варто поглянти на себе рік тому - я був ще дурнішим. Через рік я скажу про себе на момент написання цього лайна, що я був малим і дурним, і так по колу. Я живу, я вчусь, для того, щоб потім ще раз вчитись, і так до смерті. Головне пам’ятати – comparison kills joy. Хотів би я це зрозуміти раніше.
«Полюбити себе важко, легше полюбити дівчину», - це мені сказав був дядько у тролейбусі. Далі він тримав хотів щось розповісти про віру, але мої думки вже крутились навколо цієї репліки. Чому полюбити себе важко, це ж те, що у людини завжди є. Чи це боротьба між ідеальним Я і реальним Я. Мені це важко зрозуміти, я не мав ніколи проблем з любов’ю. Я щиро співчуваю тим, хто бореться у спробу полюбити себе, я би вас усіх обійняв.
І ось я згадав про Святий Грааль у своєму житті – обійми. Я вважаю, що людина, що не може повною мірою осягнути обіймів, не зможе повною мірою осягнути себе та інших. Уявіть, обійнявши когось, ви помістили собі у руки чуже життя! Для вас, час зупинився. У голівці людини, яку ви обійняли, міститься стільки ясних думок, руки тієї людини здатні стільки речей хороших зробити, у грудях б’ється серце, з кожним ударом каже: «Я тут, пам’ятай». Людям варто спробувати частіше обіймати одне одного.
Чим би зафіналити беззв’язкову розповідь? Я розповів багато про що, багато чим поділився. Я торкнувся багатьох своїх тривог, а ще більше навіть не згадав, поділився підходом до деяких речей.
А, згадав. Переважній більшості людей байдуже на вас, вони надто сильно захопленні самоспогляданням, не намагаючись відкритись іншим. Цінуйте тих, хто вам відкрився, тримайте їх поруч, підтримуйте їх та ваші зусилля вам повернуться. Ти не зможеш отримати віддачу з нічого, усе іде порівну. Віддай щось, аби отримати. І буде тобі щастя. Amor fati
