Ця стаття писалася чи то в ході, чи як наслідок діалогу
із штучним інтелектом (ШІ) для проєкту https://vijskpens.wikioasis.org/wiki/Про_бойових_бурятів,_аналоговнєт_і_культ_карго_у_російському_воєнпромі
Витоки сучасного російського «аналоговнєту» лежать не в кабінетах сучасних розпилювачів бюджету, а в глибокій психологічній травмі радянського керівництва зразка 1945 року. Йосип Сталін, попри формальну перемогу, отримав важкий ментальний щигель по носі. Його омріяний план світової пролетарської революції, який передбачав швидкий ривок на Захід і миття гусениць червоних танків в Атлантичному океані, помножили на нуль. Захід вчасно створив НАТО, обрізав апетити Кремля залізною завісою і змусив радянських вождів позакататувати губи назад.
Але ображена імперія не заспокоїлася. Не маючи можливості запропонувати власному народові нічого, крім дефіциту, талонів на ковбасу та черг за туалетним папером, Радянський Союз зробив ставку на тотальну мілітаризацію. Країна перетворилася на гігантську прохідну з чисельних заводів, де мільйони людей працювали за суп, переплавляючи руду на танки Т-54, Т-62 та Т-72. Їх штампували з ентузіазмом божевільного принтера — десятками тисяч. Мета була одна: якщо завтра наказ, ця залізна сарана мала просто масою завалити Європу до того, як там встигнуть зреагувати.
Коли Радянський Союз прогнозовано склеїв ласти під вагою власного маразму, Російська Федерація оголосила себе єдиною законною спадкоємицею цього металевого цвинтаря. Російський генералітет, заглянувши у безкрайні ангари як перед, так і за Уралом, забиті тисячами одиниць консервації, щиро повірив у свою непереможну моць.
Саме на залишках цього радянського залізобетонного спадку, щедро присипаного пропагандистським дустом, і народився міф про «другу армію світу». Нащадки Сталіна вирішили: якщо на старий радянський Т-62 наліпити нову наклейку, він миттєво перетвориться на зброю майбутнього, здатну повторити той самий омріяний ривок до Атлантики. Не так сталося, як гадалося
Зміст
Що таке культ карго і до чого тут сучасні лапті?
Оскільки вся філософія сучасного російського воєнпрому тримається на цьому понятті, варто зробити коротку зупинку і пояснити, що це за звір. Культ карго (або релігія літакошанування) народився на затурканих островах Тихого океану під час Другої світової війни. Американські військові розгорнули там бази, побудували злітні смуги і почали тоннами завозити вантажі («карго»): тушонку, одяг, ножі та інші блага цивілізації. Місцеві аборигени, які до цього бігали в пов'язках на стегнах, офігіли від такого щастя. Вони помітили: білі люди не полюють і не збирають кокоси, вони просто ходять у формі, крутять якісь залізяки, кричать у залізні коробочки, і за це з неба прилітають залізні птахи, забиті їжею.
Коли війна закінчилася, американці згорнули бази і полетіли геть. Халявна тушонка закінчилася. Тоді у вождів племен увімкнулося «геніальне» аналітичне мислення. Вони вирішили, що якщо повністю скопіювати зовнішні ритуали білих людей, то залізні птахи повернуться. Аборигени побудували з бамбука та соломи точні копії літаків, сплели з кокосових волокон навушники, намалювали на грудях армійські знаки розрізнення і почали марширувати з дерев'яними палицями замість рушниць довкола солом'яних радарів. Вони щиро вірили: якщо форма правильна, то зміст з'явиться сам собою.
Російський «аналоговнєтний» воєнпром — це чистокровна, дистильована релігія літакошанування, тільки в масштабах окремо взятої країни-бензоколонки [1]. Російські генерали поводяться так само, як тубільці з Папуа-Нової Гвінеї. Вони бачать сучасну західну армію — з мережецентричною війною, цифровим зв'язком, безпілотниками та супутниковою розвідкою — і намагаються зліпити її подобу зі шматків радянського гною та палиць.
Вони будують красиві макети на виставках, називають застарілу залізяку «цифровим комплексом», вішають на радянський Т-90 пластикову спідницю і вдягають солдатів у красиву форму на паради. Вони щиро вірять, що якщо техніка зовні схожа на сучасну зброю, то вона буде воювати як сучасна зброя. Але як тільки починається реальна війна, солом'яний літак прогнозовано відмовляється літати, а бамбукові навушники не ловлять зв'язок. Бо форма без вмісту — це просто кумедне видовище для дикунів. При цьому крадуть електричні пралки, і везуть їх в єбєня, де нема ні води, ні електрики, ні каналізації.
Помилка калькулятора: Як рузька розвідка проспала дух
Ще у прадавні часи, коли на просторах покійної соцмережі «Одноглазнікі» відбувалися ментальні битви з колишніми однокашниками з чисельних військових училищ сивого Києва, їм щиро і по-товариськи радили: ніколи, чуєте, ніколи не потикайтеся в Україну зі зброєю. На це у відповідь прилітало пихате та впевнене: «Да шо там та Україна? Чотири БТРи, і тє нє завєдутся!».
Ця фраза ідеально описує всю глибину аналітичного мислення російського генералітету. Спадкоємці маршала Жюкова звикли рахувати війну виключно одиницями металобрухту на балансі. Вони ретельно перераховували гнилі українські склади, малювали красиві стрілочки на картах і абсолютно проспали такий критичний для їхньої системи маркер, як дух українського народу. Рузька розвідка, зайнята освоєнням бюджетів на створення «п'ятої колони», просто не змогла занести цей фактор у свої комп'ютери, бо в їхній системі координат поняття «воля» та «самоорганізація» відсутні як клас.
Ба більше, імперська амнезія зіграла з ними злий жарт. Кричачи про «малоросів» та «один народ», у Москві геть забули, що починаючи від фатального 1654 року жодної гучної «Пабєди рузкага аружия» не відбувалося без безпосередньої участі, а головне — без мізків та командування воїнів-українців.
Як тільки український елемент було вилучено з військової машини імперії, ця машина миттєво перетворилася на те, чим вона є насправді — на некеровану орду бойових бурят, яка вміє красиво марширувати на парадах, але в реальних наближених до бойових обставинах здатна лише дивуватися існуванню асфальту та вуличних ліхтарів у звичайних українських селах. З'ясувалося, що без українського сержанта, українського інженера та українського старшини «велична російська армія» перетворюється на звичайний цирк на дроті з бойовими ішаками, де замість тактики використовують м'ясні штурми, замість інженерної думки допилювання напилком і сварочку, а замість стратегії — молитви в ісконно РПЦ-шном проїзношенії.
Севастопольський синдром: Менталітет ждуна та міфи «города-гєроя»
Говорячи про культ карго у російському воєнпромі, неможливо оминути його головну ментальну мекку — «город-гєрой рузскай слави» Севастополь. Це дивовижне місце на кримській мапі, де концентрація місцевих ждунів на квадратний метр перевищує будь-які розумні норми. Місцеве населення десятиліттями виховувалося на міфі про «неприступну твердиню», яку за фактом в історії не брав тільки лінивий або той, у кого закінчилися патрони.
Історичним предком нинішнього «аналоговнєту» стала Кримська війна 1854–1856 років. Тодішня царська Росія заходила у конфлікт із тим самим пихатим виразом обличчя, що й сучасні мешканці Кремля. На практиці ж імперія обісралася по самому повному розряду. Поки англійці та французи підходили до таврійських берегів на сучасних парових суднах і з нарізними гвинтівками в руках, «велична» російська армія виставила проти них дерев'яні вітрильники та крем'яні мушкети епохи Наполеона.
Зрозумівши, що воювати на воді проти технічного прогресу не виходить, російські адмірали продемонстрували свій фірмовий тактичний прийом — просто затопили весь свій чорноморський флот на вході в бухту, захарастивши фарватер гнилими щоглами та дерев'яними бортами, які згодом стали чудовим кормом для кримських мідій. На суші справи йшли не краще, і Севастополь прогнозовано здали.
Проте карго-культ вимагав перемог, тому реальну ганьбу швиденько замалювали патріотичною оліфою. З'явилася знаменита велична Панорама «Оборони Севастополя» — гігантське кругове полотно, де поразку зобразили настільки красиво і масштабно, що нащадки кріпаків щиро повірили, ніби вони тоді виграли.
Головний прикол імперського міфу полягає в тому, що єдиними справжніми героями тієї оборони були українці. Оскільки флот і солдати набиралися переважно з Полтавської, Чернігівської та Таврійської губерній, копали окопи і ходили в нічні вилазки звичайні українські хлопці. Наприклад, legendary матрос Петро Кішка — прямий нащадок запорізьких козаків. Але російська історіографія, не кліпнувши оком, записала всіх українців «рузькими», перейменувала Кішку на «Пєтра Кошку» і привласнила собі їхній козацький дух.
Проте реальну суть та ефективність «рузьких побєд» набагато яскравіше характеризує відомий японський карикатурний плакат 1905 року. На ньому гордий нащадок самураїв грає чергового рузского вітязя в такий улюблений та традиційний на московії спосіб анальних кар, наочно показуючи, чим закінчується будь-яка спроба імперії повоювати з прогресивним світом.
Окремий заповідник цього карго-маразму виростили за часів пізнього Совка та дев'яностих років. Будь-яка людина, що потрапляла в Севастополь зразка 1994 року, одразу бачила наслідки тотальної імперської лоботомії: всі паркани міста були істерично розписані трафаретними гаслами «Сєвастополь-Крим-Расія».
Але головна глибина севастопольського менталітету відкривалася у громадському транспорті. Ніде у світі ви не почуєте такої добірної, триповерхової та концентрованої лайки, як у звичайному севастопольському тролейбусі. Це не просто суперечка, це справжня токсична лавина. Варто було в одному місці випадково зачепити якусь позавчорашню адміральшу чи капітаншу першого рангу — і все, тримайтеся, відбувався ядерний вибух флотського маразму. Ці персонажі щиро страждали через те, що раніше їх по магазинах возив особистий безкоштовний матросик на казенній «Волзі» чи «Уазику», а тепер їм, бачте, доводиться пітніти і штовхатися ліктями серед «цивільного бидла». Саме з цих скривджених долею тролейбусних адміральш і сформувався кістяк майбутніх ждунів «родной гавані».
На превеликий жаль, усе це наклалося на системні прорахунки в розбудові вже нової української армії та флоту. Військове керівництво тривалий час формувало частини за затишним, але катастрофічним принципом: служиш там, звідки призвався. Адже там у молодого лейтенанта батьки, хата, і державі не треба сушити мізки з пошуком службового житла.
У результаті виникла унікальна шизофренічна ситуація: на одному житловому майданчику севастопольської п'ятиповерхівки мешкали два моряки — один український, інший рузький. Вони дружили сім'ями, разом кумівствовали та щовихідних пили горілку на спільній кухні. При цьому рузький офіцер отримував зарплатню втричі більшу, ніж український. Чому? Бо кремлівська бухгалтерія офіційно оформлювала службу в Криму як «дальній морской поход» та «загранкомандіровку», щедро накидуючи зверху надбавки, бойові та коефіцієнти за складність клімату на українських курортах.
Жоден із цих кухонних стратегів тоді не увімкнув мізки і не подумав, що омріяний «возврат в родную говєнь» автоматично скасує статус закордону, а разом із ним зніме і всі ці солодкі надбавки. Натомість працювала проста побутова логіка: «Ну як так, я ж із тобою вчора бухав, а сьогодні піду в тебе стріляти? Ні, так це не працює...». Ця фінансова заздрість та затишне кумівство повністю паралізували волю багатьох місцевих військових у 2014 році, перетворивши їх на легку здобич для московських вербувальників.
Сьогоднішній севастопольський ждун — це прямий продукт цього нарисовано-панорамного виховання та тролейбусної злоби. Він може сидіти без світла, води та зв'язку, дивитися, як від прильотів сучасних ракет палає черговий штаб ЧФ або вибухає вже справжній, залізобетонно-металевий «аналоговнєтний» корабель у доці, але продовжуватиме свято вірити в міф із картинки Франца Рубо. Це ідеальний споживач воєнного карго-культу: він чекає на колишню халявну «велич», стоячи на руїнах власної ілюзії, поки історія вкотре доводить, що без українських мізків та рук «рузька слава» Севастопольщини — це просто купа затоплених колод, іржавих цвяхів та тролейбусного отруйного хайпу.
Культ карго та кіберпанк із глубинки: Від маршала до мангалів
«За вікном йшов сніг, і рота червоноармійців.
— Товаришу Жюков, Вас ще не розстріляли?
— Поки що ні, товаришу Сталін.
— Тоді дайте закурити...»
~ Операція «Іглес» чи „як розмножуються їжачки“. Товариш Сталін про товариша Жюкова
«Он... нєхароший чєлавєк...»
~ Товариш Черновецький про товариша Жюкова
Коли філософія маршала Жюкова («баби єщьо нарожают») наклалася на сучасні технології та тотальний російський відкат, на світ з'явився унікальний військово-технічний феномен — армійський карго-культ. Російський воєнпром роками вдавав із себе високотехнологічну наддержаву, знімаючи красиві мультики про ракети з ядерними двигунами. Проте реальність виявилася набагато ближчою до постапокаліптичного сміттєзвалища, де головними інженерними інструментами є сварочка, синя ізолента та віра в царя.
Яскравим зразком цього нанотехнологічного прориву став безпілотник «Орлан-10». Цей апарат, за документами розробників, коштує як непогана іномарка з салону. Коли ж українські технарі розібрали цей «аналоговнєт» до гвинтика, всередині виявилося справжнє диво інженерної думки:
Замість надсучасної матриці тепловізора там на звичайній липучці тримався цивільний дзеркальний фотоапарат Canon із заклиненим зумом.
Кришка паливного бака була вирізана з горловини звичайної пластикової п'ятилітрової пляшки з-під мінералки «Святой істочнік».
Усі мікросхеми трималися на чесному слові та рясному шарі термоклею з китайського експрес-маркету.
Наступним етапом еволюції російської оборонки стало масове «мангалобудування». Зіткнувшись із сучасними протитанковими комплексами та всюдисущими українськими FPV-дронами, друга армія світу не придумала нічого кращого, ніж повернутися до архітектури середньовіччя. Російські танки почали масово обварювати залізними ліжками з прирейкових депо, парканами та металевими сітками.
Апофеозом цієї технічної думки став так званий «танк-сарай» — коли багатомільйонну бойову машину повністю зашивають у профнастил, дерев'яні дошки та листи заліза, перетворюючи її на нерухому броньовану хату, яка не бачить нічого довкола себе, зате гріє душу генералу надійністю конструкції. Це і є чистокровний російський кіберпанк: високотехнологічна війна майбутнього, яку окупанти намагаються виграти за допомогою технологій збору металобрухту на швидкість.
Чому бойові буряти, а не дарагіє маї масквічі?
Тут варто зробити важливе ментальне зауваження: отой самий пітерський Серьога (да хоть Ваньок, хоть Валєра), який свого часу так весело реготав з «чотирьох українських БТРів», у своїй імперській голові тримав чітку систему расової ієрархії. Для типового жителя Москви чи Пітера всі, хто мешкає за межами МКАДу — це «заМКАДиші», істоти нижчого порядку.
При цьому географічна протяжність їхніх заМКАДських єбєнєй (зі сходу на захід чи зі сходу на захід, знову ж таки, як вам більше подобається) для елітного пітерця немає жодного значення зовсім. У його системі координат що малороси, що буряти, що якути, тунгуси, евенки чи дагестанці з лезгінами — це просто безликий мобілізаційний ресурс, м'ясо, дикуни з околиць імперії, яких не те що не шкода, а навіть корисно утилізувати у великих кількостях. Шоб наших дєвок не лапали [2].
Саме тому в Санкт-Петербурзі чи Москві можуть спокійно пити лате на лаванді, поки тисячі «бойових бурятів» перетворюються на перегній в українських полях. Для військового керівництва в Кремлі цей заМКАДський контингент є ідеальним розхідним матеріалом: вони дешевенькі, тупенькі, не вміють користуватися унітазом і щиро радіють, якщо за смерть сина родина отримає білу «Ладу» без магнітоли. Імперія просто утилізує своїх підданих третього-п'ятого сортів (включаючи наркоманів, інвалідів дитинства і прочіх зеків і маргіналів), намагаючись завалити їхніми трупами технологічну перевагу XXI століття.
Парадобєсіє як московська Пасха і Курбан-байрам в одному флаконі
Будь-яка порядна релігія, літакошанування потребує регулярних масових обрядів, аби аборигени не втрачали муху в носі віру в бамбукові навушники та солом'яні радари.
У російському військовому карго-культі цей центральний ритуал отримав назву «Парадобєсіє». Це вже давно не просто військовий захід, а справжня московська Пасха і Курбан-байрам в одному флаконі — головне сакральне свято дикої імперської секти. Замість пасок тут освячують ядерні ракети, замість святої води використовують солярку, а замість жертовних баранів генерали пачками відправляють на утилізацію заМКАДських аборигенів. Бруківка Красної площі виступає амвоном і олтарем дійства.
Яскравим символом обряду став знаменитий танк Т-14 «Армата». Цей «супер-танк майбутнього» роками возили на паради, розповідаючи про повну ізоляцію екіпажу, цифрові гармати та здатність воювати на Марсі та супутниках Юпітера. Проте найвищим бойовим досягненням «Армати» став епічний момент, коли під час репетиції параду танк просто заглух посеред площі, і його не змогли зрушити з місця навіть за допомогою спецтехніки (бо ж важкуча зараза). Це і є дистильований карго-культ: техніка створена не для реального бою, а виключно для ритуального проїзду повз трибуну з царем на ній же під час головного релігійного хресного ходу.
Те саме стосується і решти «аналоговнєтів» — від винищувачів п'ятого покоління Су-57, які страшно показувати у справжньому небі, до ракет «Циркон», чиї траєкторії польоту коригуються особисто молитвами пропагандистів.
Парадобєсіє виконує найважливішу функцію — воно внушає Силу Святого Побєдобєсія [3], а тим самим продає глибинному заМКАДському населенню ілюзію сили в обмін на злидні. Тубілець дивиться в телевізор на цей мілітарний Курбан-байрам, бачить красиві пофарбовані залізяки, відчуває гордість за імперію і забуває, що в його рідному селищі досі немає асфальту, а туалет знаходиться на вулиці або відсутній, як клас.
Замість висновку
Підбиваючи підсумок під анатомією російського військового карго-культу, ми змушені констатувати повне системне фіаско цієї мілітарної структури. Спроба побудувати «другу армію світу» на залишках сталінського залізобетонного спадку, помножена на тотальну корупцію кооперативу «Озеро», расизм пітерських Серьог (а также Ваньков і Валєр) та фінансові приманки для севастопольських офіцерів, призвела до єдино можливого результату — грандіозного історичного обсеру.
Російський воєнпром наочно довів: не можна створити високі технології XXI століття в країні, де панує первісний менталітет дикунів із палками на ГАЗоні. Ніякі пластикові обтічники, наліплені на іржаву (чи свіжопофарбовану по іржі) броню Т-62 [4], ніякі парадні проїзди по бруківці Красної площі під Силою Святого Побєдобєсія, пятікратний намаз чи три іконки на торпеді не здатні обдурити закони фізики, економіки та логіку сучасної війни. А ігнорування морального духу супротивника, -- це взагалі Вийди, і зайди, як положено.
Коло імперського маразму остаточно замкнулося. Почавши з пихатих погроз помити гусениці в Атлантичному океані та зневажливих смішків про «чотири українські БТРи, які не заведуться», велична імперія докотилася до того, що стоїть на колінах перед КНДР та Іраном, випрошуючи залишкові запаси 1950-х років та мопеди в обмін на рис і водку. Карго-культ зруйновано, літаки з покришками на закрилках тихо сумовито палають від українських дронів, а севастопольським ждунам лишається насолоджуватися регулярними прильотами по залишках залізобетонної «величі», чекаючи на фінальний акт цієї історичної комедії.
Виноски
При цьому протяжність зі сходу на захід, чи з заходу на схід, як вам більше подобається, ніякого значення немає зовсім
А менталітет оцих заМКАДських гладіаторів не міняється століттями. Будь-яка притомна людина, що спілкувалася з глибинним російським контингентом десь на Далекому Сході ще на зламі 1989–1990 років, стикалася з дивовижними проявами цього племінного устрою. На банальне питання до сержанта з Поволжжя про те, як вони там живуть і чим займаються у вихідні, прилітала абсолютно буденна відповідь: «Берем палки, сідаєм в ГАЗон, і їдем в сосєдню дєрєвню на діскотєку. Там махаємся з мєсними. Іншим разом — вони до нас». На закономірне цивілізоване питання: «А НАФІГА?!», глибинний розум видавав залізобетонне: «Ну, єслі ми їх нє поколотім, оні с нашимі дєвкамі гулять будуть, і навпаки...».
Ібо, дєдивоєвалі, біляд!!
Такий в селі Гатному на постаменті стоїть
