Про неофевдалізм та провансальство

Держава гієрархічна, а себто єдиновірна за першопочатковою метафізикою державної сутности, закладеної у чітковизначеній теоретиці ще за Платона, може виявлятися повномірно лише за февдального устрою. Вищі рівні гієрархії означаються не більшим рівнем пригноблення нижчих клясів, часто навіть навпаки, але чіткістю їх розмежування як у державній піраміді, так і в кастовості. Якщо держава для Геґеля самоціль та вищість моральної ідеї, для Гітлера спосіб збереження нації, для Мусоліні націєтворча структура, а для гелленів театр способу життя, то, як бачимо, у всіх визначних державних теоретиках вона (держава) розглядається як "надлюдська" сутність, що стоїть над групами та кастами, їхній каталізатор, акумулятор, а найголовніше, як чітко вибудована структура. Тому така гієрархічна держава і є підсвідомо ворожою провансальскім типові, про несприйняття держави такого писав Донцов:

Він її не терпить передусім тому, що вона надлюдська, тобто тому, що має свою мету й етику, до якої не можуть піднятися ідеологи голоти, що турбуються лише про мир, вигоду та «кусень чорного хліба»; тому, що примушує коритися їй анархічну, задивлену в свої приватні справи одиницю; тому, що вона, іронізував Драгоманов, існує «Божою милістю», себто, незалежно від одиниць і над ними. Він ненавидить її за властивий їй, а чужий йому, елемент влади, бо вона наказує. Врешті, тому, що вона окультна, абстрактна сила, тобто така, що стоїть понад кавзальною причинністю світу окремих явищ, що не рахується з розумом індивідума і свої абстрактні, тривалі цінності ставить над конкретними цінностями одиниці.

Безпосередній вплив февдальної, як найміцнішої з держав, системи на поодинокі явища геґемонізуючи та ґльобалізуючі основоположні принціпи етики та існування є функцією держави як структури, й безсмертна формуля  її як організму - це забезпечення панування національних інтересів на власній землі та репрезентація їх у світі.

Партикуляризм малодухої людини полягає в погляді на творця культур, цивілізацій, конвєера пасіонаріїв та епох - февдалізм, як на антипод вільнім життю найбіднішого з рабів, яким себе цей малодух тотчас, чомусь, й уявляє, а тому хоче, аби той правив разом, а то і над князами, що є начисто неомарксистським уявленням, але нині це звуть демократією. Проте самі монархісти визнають, що февдальна система гармонізує співпрацю між клясами, але не устатковує домінації, що трималася би на пригнобленні та тиранії, так писав Жозеф Де Местр:

Однією з найбільших переваг монархічної держави є приборкування аристократії та стримування її від шкоди нижчим класам. 

Природу такого явища він зокрема виділяв у однім з пунктів переваг аристократичного устрою держави:

Оскільки вплив дідичної аристократії невідворотний (досвід кожної епохи відкине будь-які сумніви на цей рахунок) ніщо краще не відсторонить цей вплив від всього обтяжливого для гордості нижчих класів і зітре усі нагромаджені бар'єри між родами в державі, не дозволяючи нікому бути приниженим через недосяжні станові привілеї.Тут бачимо приклад монархії, котра стоїть саме на хороших засадах.Нема родини, чий голова не може своїми здібностями підняти її з другого стану на перший, але навіть незалежно від цього, що гріє душу досягнення і до того, як родина здобуде з часом належний вплив, усі державні посади, чи принаймні більшість з них, залишаються відкритими для здібних, посуваючи з місця дідичні відмінності для родини завдяки йому же. Цей рух загального піднесення, що просуває роди до Державника і котрий постійно заповнює усі залишені померлими пусті місця, цей рух, скажу я, містить похвальне поривання до уподібнення, запалює полум'я честі та спрямовує усі особисті амбіції на користь державі.

Досвід усих епох показує те, наскільки вдало февдалізм створює відчуття театру суспільного життя, що відокремлюється усим, від відчуття в повітрі до практичних інституцій, культури, воїнства тощо...Пісня цих новітніх лицарів іще не заспівана, та всьому свій час, бо писав Андре Бенуа: Наш Бог вміє виходити з могили.

[☧]Ꭺнᴦᴀᴩᴛᴀ