Сумарій Онтології Абсолютизму

Браття та сестри! Трубадурія Ангарти підготувала для вас збірку статтей, яка представляє собою сумарій Онтології Абсолютизму.

Партіярхія

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Ідеї свободи привабливі для людських мас, тому їх підтримують як Святі, так і деякі інші вчені мужі. Вони здатні затьмарити розум навіть тих, хто не є прямим прихильником демократії, але погоджується з думкою, що:

Людство від природи народжується вільним, не підлеглим жодній владі, та має право самостійно обирати форму правління, яка йому до вподоби. А всяка влада, яку одна людина має над іншими, первинно була надана народом.

Та коли уважно вивчити Священне Писання й Святих Отців, ми не знайдемо в них жодної підтримки ідеї народовладдя. Навпаки — Слово Боже ґрунтується на принципах Патріярхії — що є влада батьків над дітьми.

Бог дарував Адаму владу над усім його потомством і ця влада передається у спадок через прийняття її дітьми вертикальним чином в батьківське ім’я, що значить: в тій формації, формі й змісті, в якій влада була передана.

Монархи — це батьки своїх народів і спадкоємці цієї влади, навіть якщо ми не здатні простежити цю лінію передання династійно або генеалогічно, оскільки Патріярхія апріорі базується лише на генеалогії Едему.

Патріярхія - це означення Божественної за походженням влади як ресурсної реліквії, що зачинаючи від Бога переходить дітям Адама у всякій формі: над землею, власними дітьми (людьми) над усім світом, оскільки Бог учинив людину царем над ним, і навіть над собою. Абсолютизм є змістом і формою Патріярхії: не доповненням, а єдиною запорукою її збереження й леґітимности, в новітніх же реаліях: реставрації, оскільки Патріярхія як статус визначається саме формою. Абсолютність влади (соверенства і своеренності) Адама походить від абсолютності Самого Бога і за неможливістю обмежити функцію соверена за самою природою є абсолютною.

Тепер, коли Адам перетворився на зібрання з двох-з-половиною тисяч людей в центральній будівлі країни, яка, все ще будучи совереном за функцією, позаяк є спаплюженою в формі і формації, абсолютизм, як форма Патріярхії, є й шляхом до її відновлення. Що означає: єдиний шлях відновити Патріярхію - це персоніфікована абсолютна влада, бо вона ідентична Адамовій, а значить передана по праву (по Закону Божому і в його межах).

Проте захисники демократії заперечують це, адже Патріярхія суперечить самій основі демократичного мислення, як такій, що вимагає роздроблення індивідуальності (персоніфікованості) влади.

Речником ідеї народовладдя в представлених нами межах дискусії виступає кардинал Белармін. Його думки зводяться до такого:

Світська або громадянська влада (каже він) встановлена людьми; вона є в народі, якщо тільки він не дарує її князю. Ця Влада перебуває безпосередньо в усьому Народі, як у його Субєкті; бо ця Влада є в Божественному Законі, але Божественний Закон не наділив цією Владою жодну конкретну Людину - якщо Позитивний Закон відняти, то не залишиться жодної Причини, чому серед Народу (який є Рівним) один, а не інший, повинен панувати над рештою? - Влада надається Натовпом одній людині або декільком за тим самим Законом Природи; оскільки Співдружність не може здійснювати цю владу, тому вона зобовязана надати її якійсь одній людині або кільком - від згоди Народу залежить, чи висвячувати над собою Короля, або Консула, або інших Маґістратів; і якщо є законна Причина, Нарід може змінити Королівство на Аристократію або Демократію.

Роберт Філмер ставить контр питання:

Хіба діти обирали собі батьків?

Навпаки — саме Патріярхи надавали владу своїм дітям. Ной розділив світ між своїми синами: Сима, Хама й Яфета — відповідно над Азією, Африкою та Європою.

Чи не веде це до монархії та аристократії?

Якщо народ має лише право передати свою владу, то це логічно веде до утвердження монархії або аристократії.

Хто має право визначати форму правління?

Якщо — «натовп», тоді це джерело безладу.

Багато хто боїться тиранії одного короля, але забуває про куди кривавішу тиранію натовпу.

Філмер наводить приклад Риму. Хіба тиранія Тиберія, Доміціана чи Коммода спричинила стільки крові, скільки пролила Римська Республіка за сто років свого існування?

Лише під Сіллою (не враховуючи злочинів Марія) було вбито:

— 410 сенаторів,

— 15 консулів,

— 2 600 знатних громадян,

— та понад 100 000 інших.

Жоден імператор не вчинив такого кровопролиття, як це зробив народ.

На жаль, або ж на щастя, Роберт Філмер не жив у часи Французької революції.

"Свобода" - сказав Гоббс - про що так часто й почесно згадується в історії та філософії стародавніх греків і римлян, а також у працях і дискурсах тих, хто від них отримав усю свою освіту в політиці, є не свободою окремих людей, а свободою вольності посполитої. Незалежно від того, монархічна чи народна держава, свобода залишається незмінною.

Батьківська влада — це модель стосунків між владою і підлеглими. Вона базується на логіці легітимації через турботу, любов, опіку й контроль, що постають як природні, необхідні та емоційно виправдані наслідки влади, родженої з Божого Закону. Метафори батька-наставника, батька-годувальника мають глибокий символічний резонанс у патріярхальному політичному порядку. Вони закріплюють владу, яка сприймається як близька, рідна. У таких умовах вона не потребує раціонального обґрунтування — її існування здається самоочевидним, вписаним у традицію й уявну стабільність. Патріярхія є абсолютним чином, вона може бути повною в межах однієї сім’ї, одного села, одного міста, аббатства, герцоґства, уділу, землі і т.д., ґльобальна ж ціль Патріярхії: це її абсолютний тріюмф на кожному рівні, де присутня влада як факт.

Неофевдалізм

Ті, хто шукає авантюри, боротьби, шляхетності – кого сучасність клеймить екстремістом – носять у собі спогад про порядок, що зв’язував людину не сухою арифметикою користі, а сакральною поезією обов’язку. Феодальна аристократія з мечами, що іржавіють, та прапорами, що бліднуть, була щитом та хрестом: ієрархія, що жадала крові, але дарувала сенс у світі, де честь була не монетою, а клятвою. Згадувати це в еру скла й кремнію – значить викликати тінь, що блукає кістяком сучасності, беззвучний докір душі суспільства, що втратило корені.

Феодал існує як вузол у мережі обов’язків: його статус пророста́є з ієрархії, що зв’язує людську працю з божественним мандатом правителя. Шляхетність – це механізм передачі відповідальності, де родовід перетворюється на код збереження балансу між живими, мертвими й ненародженими. Земля ж стає медіатором між фізичним і метафізичним: через її пласт втілюється договір поколінь, запечатаний потом, кістками предків і обітницями нащадків.

Шляхетність – духовно-політичний стан, що медіює порядок окремої ділянки світу: вона перенаправляє його енергії, скеровуючи їх у напрямку вищого блага - Держави. Рух цей, наче пасіонарний вихор, підкорявся принципу феодального запиту – культурі як сходженню до Олімпу реальності. Земля феодала є полігоном його екзистенції: за ініціативи митця-автора вона народжує плоди, зливаючи їх у загальне дзеркало Держави. А вже звідти – погляд звертається до Бога, останнього Абсолюта, що замикає ключ людського.

Ісус Христос навчав, що не слід турбуватися про їжу та одяг, бо Бог подбає про те, щоб усі мали все необхідне. Він також навчав, що багатим важко увійти в Царство Боже.

Бажання стати багатим — це цінність не аристократа, а радше купця. Купець оцінює успіх крізь призму накопичення: чим більше має, тим вище його статус. Аристократ же вимірює себе інакше — не діяннями, а суттю. Для нього важливіше summum bonum його ідентичності, ніж чим він володіє. На відміну від купця, що зосереджений на зростанні статків, ідеал аристократа ґрунтується на підтвердженні власного місця у світі репрезентацією його підлеглих — через традицію, честь або служіння. Це девалідизує улюблений арґумент опозиціонерів неофеодалізму про зажерливість або егоїзм аристократа; їхній погляд хибний, адже статус аристократа визначається культурно-духовним орієнтиром його підлеглих та плодами культури й величі, породжених у володіннях аристократа. Тут багатство — лише інструмент, а не мета.

Свободовільний, власний суттю пасіонарій, володар ремесла, який ладен творити й продовжувати, розкривається повноцінно лиш у кооперації та за умови постійної віддачі з боку культурного медіатора — февдала. Останній, в свою чергу, повертає плід його індивідуалістського маґнусу або курсом на збагачення державного досвіду, або ж невидимим духовним каналом, облагороджуючи це творіння, ґарантуючи йому втілення та визнання. І саме в цьому симбіозі — між вогнем індивідуума й водою традиції — народжується метафізика февдального ладу, який викував не лише покору, а й горнило для індивідуального бунту та повноти особистості.

Лицар-мандрівник, монах-містик, трубадур — усі вони були не бунтарями проти ієрархії, а її найяскравішими квітами, що проростали крізь кам’яну кладку порядку. Їхнє благородство коренилось у напрузі між вагою земного обов’язку та польотом духу, між коренями, що в’ються в ґрунті предків, і крони, що прагне до сонця вічності. Прибери одну з точок відскоку і отримаєш сіру безідейну масу. Підкоритися становищу не значило відректися від автономії. Навіть навпаки, це акт алхімії: переплавити обмеження в свободу, вибороти божественне в тих межах, що самі стають священними рамками для творчого вибуху. Той, хто не здатний вибороти свободу і славу в умовах обмежень та служіння не заслуговує волі даної йому з-зовні — найбільше це підтверджує нікчемний людський калібр сьогодення.

Порівняйти лиш це з ілюзією свободи капіталізму: пустелею безмежного вибору, де кожен шлях веде до одного й того ж міражу споживання. Там «я» розколоте на тисячі голодних ротів, кожен з яких вимагає більшого, але ніхто з них не насичується і навіть близько не заслуговує. На противагу — неофевдальний світ, де індивідуум отримує силу не від асортименту, але глибини: коріння, переплетеного з іншими, стовбур, що несе відбиток століть і крону, яка, височіючи до небес, нагадує — справжнє піднесення народжується зі свідомості меж, з миті, коли обмеження стають мостом між земним і вічним. Тоді стає очевидною помилка революціонерів: гілка сусіднього дубу, що заважає тобі рости вгору - це стимул до поборення як запоруки зросту, а не фатальний вирок для “потенціялу” останньої людини, не гідної шансу.

Аристократ духу має бути подібним до самурая, як це описує Юкіо Мішіма, який полірує свій клинок під швидкоплинним цвітом вишні, він собою-ж сповідує, що справжня свобода народжується з дисципліни — добровільного прийняття обмежень. Капіталістичний культ збагачення плутає ліцензію зі свободою, залишаючи порожню людину блукати лабіринтами своїх апетитів. Але феодальний світ, попри всю свою жорстокість, прив'язував людину до космосу — Ad astra per aspera, в умовах наявності глибокого колодязя у вигляді аристократичного двору, який з коефіцієнтом 2 до 1 повертає тобі вкинутий плід пасії. З цього рождається повноцінна естетико-етична система праці, яку застало ще теперішнє покоління, споглинувши її залишки з найближчких старших.

Селянин, що дивиться на замок февдала, не виправдовує ярмо. Февдалізм не вимагає від нього ні пафосу, ні просвітлення, ні виправдання свого гніту. Він падає незалежно від того, чи віриш ти в його благодать. Система стоїть на простому законі: кожен клаптик землі, кожна крапля поту мають своє місце — без маніфестів, без ілюзій про "вибір". Це система постійного висмоктування максимуму пасіонарної енерґії з людей.

Сучасність насміхається з цього, оголошуючи такі зв’язки примітивними. Та де тепер той інфінітив? Цифровий кріпак клацає й прокручує в порожнечі, його дані збирають корпоративні володарі, які не вимагають ні лояльності, ні чеснот — лише залученості. Феодал зобов’язаний був відчувати пульс землі, адже його влада коренилась у відповідальності; сучасний кремнієвий суверен пропонує лише симулякр.

Істина ж у тому, що актуалізація цього процесу — не в адаптації традиції, а в її вічній присутності. Навіть сьогодні, коли олігархи накопичують багатство, а їхня влада розчиняється в хмарах алгоритмів, споглядання залишається тим самим: корінням, що пронизує час. Саме тому февдальна суть, в своєму істиному змісті може бути вкладена у форму модерну: це дух, який здатен набувати собі тіло. Людство проходило через подібні процеси не один раз; помістити февдальний дух у світ пластику й бетону можливо, це, проте, не означає, що цей світ лишиться тим самим.

Абсолютизм

Абсолютизм - осьова вертикаль Порядку

В уявленні сучасного світу Абсолютизм — це лише історичний пережиток, форма правління далеких століть, що нібито поступилася місцем новітнім моделям державотворення. Однак така думка є наслідком хибного розуміння самої суті влади та її онтологічного призначення. Бо Абсолютизм є не просто державною формою, але — одним із вічних каменів природного порядку.

Справжня влада не народжується з консенсусу чи договору, , вона вкорінюється у самому бутті як причина і продовження його процесу . Абсолютизм — це втілення найвищої влади, яка не виправдовується волею підлеглих, а черпає своє начало від волі Творця, від Якого й походить уся сила й усі ієрархії. Суверен не є обраним серед рівних, він є Покликаним, поставленим вище за будь-яку частину держави, бо він і є одночасно її уособленням та самою Державою, оскільки від його волі, затвердження й умінь залежать усі компоненти, з яких складається держава

Коли відсутній Абсолютизм як природний Центр, Патріярхія втрачає свою першооснову, а февдалізм розсипається на розрізнені можновладські спільноти, що характерно можна побачити в історії, коли саме масовий прихід в Европу абсолютизму характеризував послаблення февдального свавілля. Бо голова родини потребує батьківської влади, сеньйор феоду — королівського скіпетра, а нація потребує того, хто стоїть понад усіма станами, партіями та угрупованнями.

Абсолютизм знаходиться у корінній розбіжності з деспотизмом. Деспот панує для власної користі, він обирає рішення, що збагачують лише його і його оточення, перетворюючи народ на знаряддя власних амбіцій.

Абсолютист же служить Істині, бо лише вона здатна надати владі стійку основу: визнання об’єктивного порядку, що існує понад мінливими інтересами, змушує правителя ставити добробут народу і вірність договору з Богом вище за власні капризи, інакше він наражається на найстрашніший в житті будь-якого династа ризик: не залишити нічого по собі, в тому числі й доброї пам’яти, на чому й тримаються двори та дідична влада. Суверен, істинний Соверен, є хранителем порядку, а не його творцем.

Так, у вічній архетипній природі влади, що її викладено в «Онтології абсолютизму», Абсолютизм викладається не як випадковий етап розвитку людства, а як архетип влади взагалі. І в цьому його нерозривний зв’язок із Патріярхією, бо обидва вони стверджують вертикаль: батько — глава сім’ї, король — глава нації, а Бог — глава всього сущого. Неофевдалізм же, в цій триєдиній системі, є плоттю й організацією народу, поділеного на вірнопідданих общин за здібностями й пасіями, відчиняючи двері суспільної системи збудованої на факторі , що шукають не автономії, а лояльності до Центру, або обидвох

Боротьба за Абсолютизм — це не боротьба за минуле, а боротьба за Правду, яка була, є і буде, незалежно від того, чи приймає її маса, чи відкидає. Бо маса не визначає істину влади, але влада визначає порядок для маси.

Соверен

Соверен — як центр і визначальна риса монархії в цілому — це вівтар поза окремою людиною та її природою, титул і статус, на дослідження якого має бути покладена найякісніша думка, бо це поняття перевищує людськість як таку.

Соверен — єдина людина, яка має здатність приймати рішення понад право, коли цього потребує момент. Соверенство, виходячи з Божественності, переростає у два іпостати, які визначаються їх функціями:

1) медіатор людського порядку,

2) гарант закону.

Для підтвердження цих тез варто взяти слова Роберта Філмера.

...коли королі були або зайняті війнами, або відволікалися громадськими турботами так, що кожна приватна людина не могла мати доступ до їхніх особистостей, щоб дізнатися про їхні волі та задоволення; потім були винайдені закони, щоб кожен окремий підданий міг знайти задоволення свого принца, розшифровані йому в таблицях його законів, щоб не було потреби звертатися до короля.

...кожен закон завжди повинен мати якусь теперішню відому особу, чия воля має бути в тому, щоб зробити його законом для сьогодення.

Закон без гаранта (соверена) не має справжньої сили, тому соверен підтримує його існування. Воля соверена завжди є законом, оскільки саме через нього закон набуває чинності. Соверен є запорукою закону. Його воля, вища за закон, валідує його, підтверджуючи його актуальність. Закон залишається дійсним тільки завдяки тому, що соверен затверджує його силу.

Як фортеця без стін - беззахисна, так і закон без соверена - безсилий.

Про неприродність парламенстької монархії

Можна зустріти думку, що парламентська монархія є істино найкращим компромісом між совереном і народом. Але такий компроміс не є природнім. У цьому злитті криється парадокс: з моменту, коли монарх перестає бути єдиним джерелом рішень, його влада втрачає свою метафізичну вагу, а отже — і своє право на існування в істинному сенсі.

Що є саме є запереченням влади соверена?

Слова Філмера з теологічної точки зору:

Хіба ми не бачимо, що в кожній родині найприроднішим є правління однієї особи? Бог завжди керував своїм народом тільки за допомогою Монархії. Патріархи, князі, судді та царі були монархами. У Святому Письмі немає жодної згадки чи схвалення будь-якої іншої форми правління.

Тому маємо право заявити, що монархія, будучи паронімом сім'ї, в своїй феодальній формі розповсюджується і на сім'ю людську, і на державу, і на всяку форму врядування де-б вона не мала місце.

Але марнославство цієї вигадки надто очевидне, це просто Неможливість або Суперечність, бо якщо Король хоч раз визнає Народ своїми Співправителями, він перестає бути Королем, а Держава стає Демократією; принаймні, він є лише Титулярним, а не Справжнім Королем, який не має Суверенітету над Собою, бо тільки це, і ніщо інше, крім цього, не робить Короля Королем.

Монарх, уособлюючи собою ідею разом із самою державою, стає осереддям — метафізичним і фізичним — до якого тяжіють його піддані. У цій ролі він не лише правитель — він уособлення принципу єдності, який притягує віру, лояльність і смисл. Саме це і пояснює одновірну природу самодержавства як єдиного й неминучого маркера монархії у всьому її спектрі.

Реакціонізм

Ідеї консерватизму і реакціонізму часто наближують один до одного через спільну природу, що являє собою зневагу до наслідків модерного устрою. І хоча дійсно можна стверджувати про їхню загальну схожіть, проте сам глубинний характер цих філософій є різним.

Бути реакціонером – означає стати свідком спалаху метафізичного бунту., відмова, сформована визнанням священного ядра, поглинутого Сучасним Левіафаном; Реакція — це активний принцип Традиції, що проявляється в будь-яких умовах однаково, вираження якого змінюється лише залежно від вибраного курсу, у який реакція відхиляється від акції (світу).

Необхідно зазначити, що реакція, в її найчистішій, найрадикальнішій сутності, не є радикальнішою версією консерватизму, але іншою метафізичною позицією, поза воїна, прийнята проти певної траєкторії в протилежно іншому напрямкові ідеологічної географії.

Окрім збереження інститутів чи моралі, реакціонізм бореться за збереження певного людського типу, з якого виходить корінь суспільного строю, не вдаючись при цім до плюралізму як засобу, але працюючи на певний стандарт розвитку індивіда, який може бути адаптивним для створення повноцінних і величних, проте ріжноманітних особистостей. Це виховання особистості, яка втілює якісну відмінність: внутрішню дисципліну, орієнтацію на Абсолют, байдужість до сирен комфорту та масової думки, здатність до дії. Реакціонізм зберігає можливість існування цього Типу, гарантуючи його існування мотивацією у вигляді постійної протидії з іншої сторони як антиприкладу та тиском, з якого й виникає посилення.

Одним із суттєвих концептуальних розладнань у сучасній європейській політичній думці є плутанина між справжнім консерватизмом і загальним прагненням до повернення минулих порядків. Це унеможливлює адекватне осмислення та виразне окреслення власне реакційної ідеології її справжніми носіями. Час — не лінійний прогрес чи регрес, а органічна цілісність, де минуле, теперішнє та майбутнє знаходяться в динамічній гармонії - це основа філософії консерватизму відносно часу і саме час як структура і погляд на неї диференцією реакціонізм від консерватизму. Консерватизм прагне зберегти потік традиції, її внутрішню логіку та адаптаційний потенціал, домішуючи його у загальний часовий континуум з протилежними тенденціями, коли реакціонізм зосереджується на істині як цінності, яка не потребує раціо як схвалюючого фактору, очищаючи всі три потоки часової Тріяди — традицію, сучасність і погрес, незалежно від їхнього поокремого значення, якщо воно не є відповідним Абсолютному ідеалу. Все, або нічого — так каже реакціонер.

Реакційний рух часто виражає ностальгію за конкретною, часто міфологізованою минулою епохою як універсальним ідеалом, прагнучи радикального відновлення втраченого стану. Саме це принципове розходження в розумінні часу та змін приглушується, коли реакційні позиції автоматично називають консервативними. Наслідком такої підміни є не лише концептуальне розмиття, а й перетворення терміна «консерватизм» на зручний ідеологічний бренд. Під його прикриттям стає можливим легітимувати та поєднувати суперечливі ідеї – як, наприклад, ринковий радикалізм з антимодерністським традиціоналізмом – що й демонструє практика багатьох сучасних політичних течій, які претендують на консервативний ярлик.

Реакціонізм є засобом захисту того, чого сучасність не може торкнутися, але прагне знищити через забуття.