Воля до влади

Воля до влади, в тому сенсі, який розглядатиметься, – це не просто бажання сили чи отримання привілеїв. Це – імпульс, вкорінений у таємниці предвічного задуму, що закладається в душу ще до її втілення, бо ясно, що будь-яка сила – від Бога, як і законна, органічна влада, теж від Бога. Цим пояснюється, чому ця воля не народжується в хаосі й не виникає з нікчемних, земних людських амбіцій – її не можна привласнити, як і не можна викрасти. Воля до влади в своїй формі не стільки є правом на будь-яку амбіцію, скільки обов’язком нести конкретний мотив життя, без зовнішніх гарантій їх реалізації та без права на помилку. Свого роду її можна охарактеризувати як хрест – у сенсі духовного тягаря, згаданого в Євангелії, який заповідано нести, як комусь заповідано нести свою провину чи служіння.

Її не слід змішувати з жадобою панування чи психопатичною схильністю до контролю – саме так спотворює її масова культура й сучасна політична теорія, що звикли оцінювати глибинні феномени через призму охлократичної підозри, яка очевидно виникає з необізнаності й відсутності глибини – як охлосу в цілому, так і особистості всередині цього натовпу. Зрозумілим є також і виходяча з цього твердження аксіома для подальшого визначення індивіда, наповненого духовною метою. Якщо людина комфортно живе в сучасності, не має духовних, політичних, соціальних чи будь-яких інших ідеалів, за які навіть в теорії могла б сидіти без необхідного для виживання хліба – ніякої потуги до розвитку чи змін не з’явиться. І в цьому сенсі воля до влади, хоч і не є наслідком невдоволення та пригнічення сучасністю, але активно супроводжується нею. Це – форма самоперевищення в контексті існування тіла в соціумі і соціуму в тілі, жертовна потуга, у якій душа палить себе у горнилі обов’язку, аби стати знаряддям метаморфози світу, проходячи й особисті зміни – як у процесі прийняття свого призначення, так і під час слідування шляху, що був начертаний задовго до її народження.

Вона постає не стільки як вияв тиранічного «я хочу», скільки як вічне джерело особистісного духовного руху, що примушує людину підійматися над власною природою, ламати в собі людське задля вищого, надлюдського. Відтак перемога над собою як людиною – біологічно і соціально – неодмінно призводитиме до падіння, в уявленні цього конкретного індивіда, будь-яких ідолів, збудованих людьми. Для прикладу: об’єднати справжнє перевищення духу неможливо буде тому, хто сповідує будь-яку форму теоретики про земні чи посмертні, але плотські блага. Ніякий паган не стане вищим за себе чи за інших поряд із собою, доки не зрозуміє і не прийме факту нікчемності своїх ідолів, які, надиво, так само, як і люди, прагнуть і виправдовують своє існування через представлення людям – славою, величчю, багатством, що очевидно потрібно тільки людям серед людей, всередині плану творіння.

Що об’єднує обидва ідолотворчих світогляди, наведених вище – погляд на посмертя. Коли життєвий шлях може перекрити повністю смертне ложе, і в магометян, і в умовних скандинавських паганів погляд на посмертя збігається – хоч і не стільки у формі, скільки у сенсах.

Ніхто і ніколи не хоче щиро (!) визнати, що він гірший за інших, та пригноблено нести своє існування через справжні тягарі для душі. Відмова від помсти, багатства, авторитету – організм людини фізично тяжче переносить, але тільки так здобувається перемога над тими тягарями, які утримують дух з тілом у стані разом з натовпом. Інакше – як перемогти свої слабкості, якщо не бачити невдоволення в тому, що щиро тобі подобається?

Тому Воля не може бути відокремлена від поняття страждання, від боротьби, від реваншизму, спрямованого на знищення тілесної малості в собі. Людина, охоплена цією волею, не може зупинитися на своєму шляху: її мета – джерело життя, ревностне слідування цілі, яку ще можна охарактеризувати як абсолютну мрію, що знищуватиме за собою сотні чи тисячі інших видінь в очах Грааля, без худого наміру з його сторони, оскільки рух, передбачений свободою від земних оков, ламає світогляди інших не від пригноблення, а навпаки – наповненням своїм духом. Так само пав Рим під вірою Христа – через його пророків, що мали духу стражденно і смеренно приймати смерть.

К’єркегор у своїх роздумах про віру як «стрибок у абсурд» наближається до цього стану, коли каже:

«Віра – це не доказ, а страждання вірити в те, що не піддається доказу, і саме ця віра надає абсурду значущості».

Авраам не обрав бути отцем народів. Його не обирали шляхом плебісциту, не виводили логічними формулами з умовного консенсусу. Його було покликано. Авраам, почувши голос Господа, не став сперечатися, не вимагав знаків – він піднявся та вийшов, залишивши батьківщину, дім і все знане, аби піти в землю, котру йому ще не показали. Це не був акт віри в теоретичному розумінні – це була воля, спрямована до вищого поклику, що проростає із глибини буття. Саме з цього джерела проростає влада – не як інституція, а як динаміка.

Своє ж право на цю владу пізніше Авраам довів перед Всевишнім у вигляді готовності пожертвувати єдиним сином. Добре це описав у книзі «Страх і тремтіння» Серен К’єркегор:

«Вони їхали разом у мирі, Авраам і Ісаак, поки не дісталися до гори Морії. І Авраам приготував усе для жертвоприношення, спокійно і м’яко; але коли він повернувся, щоб витягнути ніж, Ісаак побачив, що ліва рука Авраама стиснута в розпачі і що тремтіння охопило його тіло – але Авраам витягнув ніж».

Саме готовність вбити свого єдиного сина без жодної надії на помилування чи думки про те, щоб розв’язати та відпустити Ісаака, стала доведенням гідності Авраама бути отцем Ізраїля та всіх вірян.

Цей поклик проявляється знову і знову в історії Ізраїля. Мойсей, вихований у палаці фараона, міг би стати зручним інструментом влади Єгипту – замість цього він знищив Єгипет, що в тому позначається також і словом «מִצְרַיִם» (Міцрайїм) – буквально: «місця тісноти», – і втік у пустелю, не маючи жодних політичних гарантій, майбутнього чи навіть гарантії того, що він буде жити. Але коли Господь покликав його з полум’я неопалимої купини – він повернувся не як втікач, а як носій волі вищої, що не питала дозволу в народів. Його влада не була надана йому людьми – вона була випалена в сорокарічній пустелі, де характер гартується в безмовному просторі. Ісус Навин, що прийняв скіпетр провідника після Мойсея, не вимагав легітимації – він просто повів народ, бо воля, що рухала ним, була та сама, що палала в Авраама і Мойсея.

Божий замисел не знищує волю до влади – Він є її джерелом. «Воля», що виникає з поверхневих амбіцій, вмирає в хаосі. Та воля, що проростає з глибини, народжує тих, хто змінює світ. Тому серед цих постатей нема випадкових. Вони не були обрані людьми. Вони були поставлені Богом, і самі прийняли цю страшну місію. Це не виключає їхню свободу – навпаки, тільки в свободі цей вибір має вартість. Як і Христос, що знав свій шлях ще до появи світу, але в саду Гетсиманському сказав: «Нехай буде воля Твоя» – не як підкорення, а як усвідомлення співзвучності між волею людською і Божою.

Таким чином виходить, що воля до влади – це віра в необхідність великого, навіть тоді, коли світ його заперечує. Ця віра трансформується у готовність відкинути людське – комфорт, спокій, безпечність чи навіть людяність як таку – задля звершення справи, яка перевершує індивіда. Вона є передумовою монархічної легітимності, бо в її суті – не захоплення, а відповідь на поклик.

Монарх, що носить цю волю, є вогненним знаряддям Божественного порядку. Його влада – метафізична. Саме тому Абсолютизм як ідеологія вбачає у волі до влади не інструмент гноблення, а духовну вісь нації. У ньому монарх – не просто правитель, а трансцендентний гарант гармонії між Небом і Землею. Він не керує – він горить. І цей вогонь – його заслуга і його тягар.

Макіавеллі, тлумачачи природу влади у світському вимірі, підкреслював:

«Володар повинен бути готовий до будь-яких засобів для збереження держави і своєї влади, але при цьому не втрачати довіру народу».

Ця воля є сакральним імпульсом, що несе в собі бажання і обов’язок вершити і бути розіп’ятим за свій вибір. Ніхто не обіцятиме правителю чи великому воїну вічне життя у світлі його непохитності, у служінні своїй цілі, якщо його життя не скінчиться одразу після звершення обов’язку – це скоріше велика милість, ніж щось належне. Хоч смерть не анулює владу – вона її завершує. Бо смерть для таких – це печать, це підпис кров’ю під договором із вічністю. Як у випадку Стефана, що не мав жодної земної влади, але став архетипом влади мученика. Як Сократ, що відмовився від втечі, бо його воля була вищою за тілесне виживання. Істинна влада не боїться смерті, бо вже померла для світу. Так само, як істинна монархія не боїться повстання, бо вже стоїть не на підтримці людей, а на кровному праві.

У цьому сенсі, приклади Наполеона Бонапарта та Жанни д’Арк є двома архетипами одного явища – влади як місії.

Наполеон, хоч і не отримав корону за династичним правом, утвердив її через силу духу. Його злет не був спонтанним – він був відповіддю на вакуум ієрархії, породжений Французькою революцією, яка обезголовила монархію й намагалась замінити Бога «розумом» нових концепцій. Наполеон, маючи волю, перейняв місію, що залишилась без носія. Його війни були актами легітимації – не для Європи, а для підданих. Саме тому він сам поклав на себе корону – бо знав, що отримав її не від людей, які секунду тому рубали голови своїм покровителям, а від Провидіння. Франція визнала його, бо він виявився вищим за хаос.

Жанна д’Арк, селянка без жодного статусу, стала символом святої влади не через бажання панувати, а через абсолютну покору вищому голосу. Вона не шукала трону – вона служила. Але саме в цій покорі була її вища влада: вона коронувала Дафіна як Божий інструмент і стала архетипом мучениці, що обрала вогонь замість зради призначення. Її воля до влади була волею до вірності. І вірність – це найвища форма влади, бо вона ґрунтується на відмові від себе.

Обидва приклади показують, що справжня влада не виявляється у володінні, а в готовності бути жертвою заради місії. Проте цей шлях – єдиний, що ставить перед людиною ультиматум: або згоріти в єдиному сумніві, або віддати всього себе служінню цілі та ідеалу. Це – єдиний шлях, що доводить легітимність не тільки перед історією, а перед Богом.

Це – есхатологічна даність. Вона не пояснюється, не виправдовується, не доводиться. Вона горить. І той, хто не може витримати цього полум’я, не має права на трон. Бо трон – це не місце для сидіння, а місце для служіння. В кінечному висновку, людина, що має цю Волю, приходить до стану, в якому єдиним способом взаємодії стає або підкорення, або спроба знищення – її не можна ігнорувати.