Небо було рожеве. А це краще за червоне — так постановила Ель, коли нас знову почав пробирати страх. Дідо завжди нам казав: «Небо на ніч червоніє — то моряк собі радіє; як зрання червоним грає — то моряк біди чекає». А дідо — колишній моряк. Вітер був холодний і дедалі холоднішав. Обличчя Ель покреслили сльози, пальці сіпались. Я сама не могла вгамувати дрижу.
Ми трималися за руки і йшли за запахом, аж поки всі вулиці й алеї з високими велелюдними будинками не злилися в єдиний зловісний, темний дім, де вбивці дітей жили, чаїлися і стерегли. Та ми нікого не бачили. Нікого не чули. Наче знов опинились у Задзеркаллі. У безпеці й у страху. Мінявся тільки запах лиману — він дужчав, ближчав.
Гавань — мастило, паливо, метал і сіль. Мартини вже попрокидалися, кричали, мов молоді півники. Ми зупинилися при дерев’яному складі, обідраному і почорнілому від вологи. Перед ним — кран із гаком, що бовтався на поіржавілих ланцюгах, і кам’яний укіс, що стрімко зникав під водою.
Приплив. Єдиний годящий час для виходу у відкрите море.
Ель усе міцніше стискала мені руку, і ми вдивлялися в усі ці гойдливі круглі буї і довгі понтони. Бачили яхти, білі й гладенькі, з деренькучими металевими щоглами. І далі, за лиманом, — танкер на обрії. Та все це нам було непотрібне. Ми не за цим усім сюди прийшли.
Я порилася в рюкзакfу, знайшла мамину пудреницю. Взялася витирати спонжиком щоки Ель.
— У тебе очі геть червоні, — прошепотіла я, поки вона вдавала, що їй не боляче.
— А в тебе досі кров іде, — прошепотіла вона у відповідь голосом, хрипкішим за мій, хоч кричала я більше.
— І що ж тут роблять дві дівулі о такій годині ночі, га?
Від його ліхтарика я примружилась, та коли придивилася — чоловік був точно таким, як його описувала мама: груба шкіра, прогалини між зубів, біла густа борода. Старий морський вовк.
— Мене звати Елліс, — сказала Ель.
Я відчула, як кінчики її нігтів упиваються мені в пальці, та її голос був спокійний, мов води цієї гавані.
— А це моя сестра-близнючка Катріона.
— Та ну?
