Армія колорадських жуків уже давно готувалася до битви за врожай. Кожен сезон вони приходили і брали своє, а «своїм» вони вважали будь-які території, на яких комфортно було проживати їхньому видові. Сусіднє поле з бульбою вони вже викосили минулоріч, тож на цей сезон лишалися майже без їжі. Створювати ж собі їжу самостійно вони не вміли: могли лише красти, разом із іншими «корисностями».
- Ну що, бійці?! Готові? – вигукнув пузатий старшина, що гарненько так відкормився на погнилих залишках минулорічної картоплі. Ніхто там її не захищав від паразитів і шкідників, адже старенька, що доглядала город, відправилася в засвіти як раз після посадки, встигнувши прожити на світі білому трохи більш ніж сотню років. Сину її було не до обробки землі, адже той захищав Україну-неньку зі зброєю в руках від загарбників, онука ж виїхала на навчання кудись за кордон, разом із матір’ю. Бульба? що її помогли посадити добрі сусіди, стала рости на не доглянутій та не обробленій землі, чим і вирішили скористатися колорадські паскуди.
- Так, пане. – відповіли молоді жуки. І старшина, і молодняк, розмовляли з чітко вираженим московитським акцентом, тож їхні наміри були очевидні. А от можливості – ні.
- Ну що ж, тоді – уперед!
І вони рушили. І була їх тьма тьмуща, орда незчисленна. Доки старі колоради живилися минулорічною картопляною гниллю й займалися не пойми чим, до прикладу – розфарбовували своє зелене полосся не знамо де віднайденою побілочною крейдою, ожиновим соком та кров’ю дохлого крота, що його вполював було сусідський кіт, молодняк ішов уперед, добувати їжу для своїх хазяїв.
Більшість жуків-колорадів минулорічного лялькування продовжували сидіти на гнилому, зарослому будяками та бур’яном, городі. В кожного був свій власний, хоч і гнилий, засохлий кущ. Минулий рік був продуктивним, тож яєць відклали багацько, та, через небажання йти воювати за врожай самостійно, військо бажало бути кращим. Але не могло, бо ж більшість бійців були лише нещодавно вилупленими личинками: незграбними, повільними, чутливими до природніх незгод та небезпек.
Половина подохла ще на етапі передислокації. А що? Шлях до сусіднього городу неблизький, усяке може статися. Ахвіцери, звісно, що вижили: вони хоч і були не зовсім придатної фізичної форми, та, все ж, являли собою повноцінно сформованих особин, хоч і не відклали іще потомства. Якщо слово «повноцінно», звісно ж, можна застосовувати до тих, хто розмовляє з чітко вираженим московитським акцентом. Личинкам же своїм пояснили, що вмирати ті йдуть не за командирів, і не за тих жуків, що лишилися на гнилій бульбі. А за виживання виду, за їжу для кожного, за можливість відкласти потомство, і проти Найбільшого Антиколорадського Товариства Овочеїдів.
- В атаку, хлопці!... За батьківщину!!! – вигукнув старшина, не поспішаючи, при цьому, самому йти уперед. Його батько казав йому, що чим ближче до центру ворожого городу – тим небезпечніше, адже можна наштовхнутися на фермера. Що то таке – фермер – офіцер не знав, але перестраховувався…
- Але ж… Пане командире… - запротестували найбільш зрілі личинки, що от-от готувалися перейти до стадії лялечкування. – Там нема бульби! Та й овочеїдів не видно…
- Відставить сумніви, боєць! Так, зараз бульби нема, членів Найбільш Антиколорадського Товариства – теж, а це значить, що ми майже виграли! Візмемо цей город за три дня: он, тут є помідори, баклажани… Усе що треба!
Цих підбадьорливих аргументів вистачило, аби паразити рушили вперед, дійсно заполонивши город за два-три дні, доки офіцерський склад колорадського війська лишався на межі, окупувавши бур’янове різнотрав’я роду пасленових. Битва за врожай була виграна. Майже.
***
- Щось жуків колорадських цього року розплодилось… - мовила фермерка до чоловіка. - Хоча ми, ніби, й бульби не саджали цього року. Лише томати й гарбузові…
- Дійсно, то є так. – відповів дружині тракторист-агроном дружині, оглядаючи свого города. – Та не руками ж їх збирати… Треба буде купити хімії, доки плоди іще не зав’язались, та потравити цю погань.
- Мені здається, що вони від сусідки лізуть. З тої ділянки, що старенька торік померла. Ми їй іще картоплю садить допомагали, пам’ятаєш? То, може, й там пройдешся?..
Вже через півтижні середніх літ фермер, потравивши всіх лялечок у себе на городі, сунув разом із розпилювачем на сусідню ділянку. Старі колоради заверещали, коли хімія стала пропалювати їхню хітинову плоть, не вбиваючи одразу, а лишаючи конати в муках, але фермеру було однаково на них. Насвистуючи, він зробив свою роботу і, перевіривши, аби всі паскуди подохли, повернувся до коханої дружини, та після вечері заснув не одразу. Його мучила думка: як саме колорадські жуки мутували, перетворившись на триколори.
