Автор: Темур Умаров для Carnegie Politika
Оригінальний допис був опублікований 17 вересня 2024 року
За два з половиною роки російсько-української війни країни регіону виробили ефективну стратегію спілкування з партнерами: на Заході вони говорять одне, в росії - інше.
Центральна Азія продовжує насолоджуватися підвищеною увагою найбільших західних держав. Канцлер Німеччини Олаф Шольц став черговим європейським лідером, який вирішив вивести відносини з країнами регіону на новий рівень. 15-17 вересня він не тільки провів двосторонні переговори в Самарканді та Астані, а й зустрівся з усіма регіональними лідерами у форматі C5+1 (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан + одна з країн-партнерів).
Інтерес Заходу до Центральної Азії зріс з багатьох причин: це і оновлення місцевого керівництва за останні роки, і російське вторгнення в Україну, і зростаючі проблеми у відносинах з Китаєм. Центральноазіатські лідери добре розуміють, що стали важливими для Заходу насамперед завдяки своєму сусідству з росією і Китаєм. І це розуміння допомагає їм посилити свої переговорні позиції.
На людях про хороше
Ще порівняно недавно, у 2010-х роках, Центральна Азія здавалася Заходу куди менш важливим партнером. Наприклад, Ангела Меркель за 16 років на посаді канцлера була в регіоні лише тричі. Але у 2020-х багато що змінилося. По-перше, іншою стала внутрішньополітична ситуація: майже у всіх країнах регіону влада перейшла до більш молодого покоління, яке прийшло в політику вже після розпаду СРСР. По-друге, змінилася зовнішня обстановка: війська НАТО пішли з Афганістану, поступившись місцем «Талібану», Китай упевнено закріпився в регіоні та не має наміру звідти йти, а росія, яка вторглася в Україну, намагається зберегти лояльність центральноазіатських союзників.
На цьому тлі не дивно, що перший візит канцлера Шольца в регіон відбувся саме зараз. До нього Центральну Азію вже відвідали президенти Франції та Італії, голова Євроради, глави зовнішньополітичних відомств ЄС, США, Великої Британії, Швейцарії та тієї ж Німеччини. У цьому ж ряду - зустріч C5+1 із президентом США Джо Байденом, що відбулася в Нью-Йорку у вересні 2023 року.
Ці візити проходять за схожими сценаріями, а обговорювані теми не вирізняються особливою різноманітністю. Наприклад, зараз заздалегідь було зрозуміло, що Шольц обговорить питання економічного співробітництва. Торгівля між п'ятьма країнами Центральної Азії та Євросоюзом б'є рекорди: 2022 року вона зросла на 59%, а 2023-го - ще на 11%. При цьому для Німеччини особливо важливим є енергетичне співробітництво: торік Казахстан поставив до ФРН 8,5 млн тонн нафти - більше надійшло тільки з Норвегії та США.
Окремо Шольц обговорював інвестиції та бізнес-співробітництво: 2023 року Німеччина інвестувала в казахстанську економіку $770 млн - на 64% більше, ніж роком раніше. А обсяг німецьких інвестицій в узбецьку економіку з 2017 року зріс в 11 разів.
Під час переговорів у Казахстані сторони домовилися про 66 спільних інвестпроєктів загальною вартістю $55 млрд. А в Узбекистані було погоджено проекти на загальну суму €9 млрд.
Критикуй наодинці
А ось чого під час турне Шольца не було, так це докладного публічного обговорення війни в Україні та необхідності протистояння російській агресії. В Астані канцлер обмежився словами про «необхідність вивчати можливості» для запуску мирного процесу. За це ж виступив і президент Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, заявивши, що «подальша ескалація війни призведе до непоправних наслідків для всього людства».
У Центральній Азії і без того побоюються, що всі розмови про стратегічну співпрацю - лише прикриття Заходу для того, щоб втягнути їх у своє протистояння з Москвою і Пекіном. Тому головна мета західних лідерів - довести країнам регіону, що вони самі по собі становлять довгостроковий стратегічний інтерес і при цьому можуть покластися на нових союзників у разі невдоволення двох впливових сусідів.
Однак повністю ігнорувати свої пріоритети Захід не може. Було б нерозумно прямо закликати Центральну Азію послабити зв'язки з росією та Китаєм. Але можна надати країнам, затиснутим у глибині континенту без виходу до моря, можливість диверсифікувати свої економічні зв'язки і, як наслідок, стати більш самостійними.
Заради цього західні лідери навіть викреслили з-поміж пріоритетних питання дотримання прав людини і демократизації, що дратують центральноазіатських керівників. Залишилися в минулому лекції про те, як Центральна Азія має вибудовувати свою внутрішню політику. Тепер європейські та американські чиновники й дипломати обмежуються висловленням підтримки реформам у тій чи іншій країні.
При цьому в особистому спілкуванні західні дипломати зізнаються, що за зачиненими дверима продовжують чітко проговорювати свої умови. Яскравий приклад - санкційна політика. На публічному рівні тема не педалюється жодною зі сторін, але де-факто країни Центральної Азії дотримуються необхідних вимог, побоюючись вторинних санкцій. Так, центральноазіатські банки заборонили прямі транзакції з підсанкційними російськими фінансовими організаціями.
Однак навіть у цьому випадку Центральна Азія змогла розширити для себе простір для маневру. За два з половиною роки російсько-української війни країни регіону виробили ефективну стратегію спілкування з партнерами: на Заході вони говорять одне, в росії - інше. У першому випадку підкреслюється залежність регіону від рф, багато говориться про геополітичний тиск Москви і звучать прохання поблажливо ставитися до порушень санкційних режимів. Росії водночас розповідають про нестерпний тиск і погрози з боку Заходу.
І так у всьому. Колишній глава МЗС Британії Девід Кемерон зізнавався в розмові з «експрезидентом України Петром Порошенком» (насправді - з російським пранкером), що казахстанський міністр закордонних справ Мурат Нуртлеу вимовляв таку фразу: «Українці вмирають і за Казахстан». Пізніше МЗС республіки заявило, що це фейк. При цьому лідери країн Центральної Азії продовжують відвідувати Москву і так само захоплюються міццю росії. Навіть на зустрічі з Олафом Шольцем Касим-Жомарт Токаєв згадав, що «у військовому відношенні росія непереможна».
Прагматична багатоликість зовнішньої політики Центральної Азії довела свою ефективність. По-перше, жодна країна регіону не опинилася під вторинними санкціями Заходу (і це попри безліч доказів постачань із регіону до росії товарів подвійного призначення на кшталт необхідної для виробництва пороху нітроцелюлози). Точкові санкції були введені лише проти окремих компаній з регіону.
По-друге, Центральну Азію ніхто не ставить перед жорстким геополітичним вибором. Захід побоюється, що ультиматум «або ми, або росія/Китай» лише підштовхне регіон до Москви і Пекіна. Побоювання небезпідставні: спробу такого підходу за адміністрації Дональда Трампа (2017-2021 роки) Центральна Азія сприйняла вкрай негативно. Росія подібні ультиматуми ставити теж не може: союзників у світі у неї практично немає, і розкидатися наявними було б марнотратно.
Малі країни у великому конфлікті
Уперше з часів незалежності геополітичне положення країн Центральної Азії зіграло їм на руку. Однак момент можна було втратити, якби всередині самого регіону не відбулися структурні зміни. З 2016 року вище керівництво змінилося в чотирьох країнах із п'яти, унаслідок чого вони стали відкритішими не тільки до світу, а й одна до одної. За словами місцевих дипломатів, МЗС країн регіону тепер координують свої позиції перед самітами C5+1, щоб потім ефективніше продавлювати їх на переговорах із зовнішнім партнером - такого рівня співпраці не було ніколи раніше.
Сьогоднішня Центральна Азія - приклад для інших країн «Глобального Півдня», як отримувати вигоду з протистояння великих держав. Конфліктність міжнародних відносин у XXI столітті, що зростає, породила припущення, що світ повертається до Холодної війни між наддержавами - полюсами, до яких повинні будуть приєднатися всі малі та середні держави. Однак Центральна Азія показує інший шлях, поєднуючи непоєднуване: співпраця з НАТО, поїздки лідерів до Москви на паради 9 травня, відкриття прикордонних баз китайської збройної міліції тощо.
Питання в тому, як довго триватиме таке балансування Центральної Азії і чи отримає вона реальні вигоди від нинішнього підвищеного інтересу до себе. Утім, у будь-якому разі все це недаремно: накопичений у контексті війни в Україні досвід маневрування стане в пригоді центральноазіатським країнам у разі початку більшого конфлікту - між Заходом і Китаєм.
