А час в петлі. Бо він метляється від завтра в саме вчора та навпаки із інверсійним скрипом своїм на смерть заіржавілим маятником давнім. Давнішим за світи, поміж яких хитається ледь-ледь він. «Привіт!» — вітаюся із ним (з самим собою наче). Вдивляюся ув вічі небуття, тримаючи в руці годинникові стрілки — їх час при втечі загубив, коли тікав (із тіканням у митті) від болю, стресу та гріхів… — тікав з усього того, пакунками вагомими що ми йому завдали на рамена. З того й поліз він у петлю. От лише часу крізь часи ніколи не позбавитись важкої тої ноші, бо він є ЧАС! Хіба що він закреслить сам себе, запхне себе у зашморг самогубства…
Сміюсь…жартую…гуморю. Але ж зірки нейтронні зчепилися за право зчинити вибух порятунку — затіяти у Всесвіті святковий феєрверк, салют життя на визволення часу. «…Хихи…Куди призводять жарти!» — всміхаюсь подумки собі. Та зупиняю маятник іржавий, до блиску вичистив його. Пилюку (чи не міжзоряна , бува?…), бруд (кажуть, метагалактичний!)… — то все прибрав із механізму. Та стрілки приладнав до циферблату…нового, бо старий вже зовсім був затертий.
Просвітлений всміхнувся раптом час, пішов нечутним кроком. М”яким “тік-так” стривожив самоту мою та боєм цісарським, відлунням милозвучним подякував зіркам за феєрверк, салют з пісень у славу часовічності у всесвіті безмежного простору…
Тапер ось каву п”ю у затишку на кухні. Та думаю про те, що… — як просто опинитись поза часом, коли от так от, раптом, самотужки ти відрихтовуєш, вертаєш до життя годинника давнішого за тебе на хтозна скільки там століть.
