В університеті у мене була одногрупниця І_и_а Оваденко. Я не знаю, чому та як вона вступила саме у цей університет саме на цю спеціальність, підозрюю, що це через жіночно-творчу назву майбутньої професії.
Ми здавали три вступні іспити: рисунок, живопис та архітектурну композицію. На одному з іспитів я помітила, що в неї на ногах позаду сильно вище колін татуювання бантиків, типу там панчохи. Я зрозуміла, що це шлюха і мені буде складно з нею знаходитись в одному приміщенні.
Вона виявилась доволі приємною та відкритою у спілкуванні, у сенсі вона не була пихатою. Вона була із очевидно заможної родини, але і це не вплинуло на її ставлення до інших. У нас в групі були різні люди, у тому числі із зовсім іншого для неї світу.
В неї була сестра-близнючка, ім’я якої я не пам’ятаю. Вони обидві вже тоді встигли наколоти губи.
Я сиділа на передостанній парті в ряду, вона сиділа позаду мене і я часто чула її розмови з подругами по групі. Якось ми мали спільну розмову і з неї я почула дивовижне чесне спостереження про себе, яке зробила І_и_а завдяки своєму тодішньому хлопцеві.
У неї був хлопець, можливо вона показувала його фото, але зовнішність його я описати не можу. Вона розповідала, як її тато застукав їх вдома за сексом. Вони часто трахались, і воно не дивно. Навпаки: я б здивувалась, якби було інакше. Вона переповіла нам слова свого хлопця, він сказав, що його член бовсається у ній, як у відрі.
Занадто розйобано.
Нам було по 19 років. Я їй співчувала.
Тиждень без холодильника, температура у хаті не вище 25 градусів. Мені завжди холодно і я постійно в шкарпетках.
Я взяла в магазині творожний сир на знижці, тобто у нього вже підходив термін придатності. Він пролежав у мене в коридорі, де тепер зберігаються продукти, два дні без холодильника, термопакета та інших охолоджувальних засобів і навіть не скис.
Найбільше мені сумно через вершкове масло. Зазвичай я їм і готую 90% на вершковому. Воно м’яке, але поки не тхне.
Хотіла поїхати кудись громадським транспортом, бо вже надоїло бачити одне і те саме на районі. З’ясувала, що змінились ціни. Одна поїздка тепер коштує 30грн в автоматі Київ Цифровий.
Все одно вважаю, що треба бойкотувати оплату проїзда в автобусах та тролейбусах. Автоматів Київ Цифровий немає на більшості зупинок, а значить немає можливості придбати квиток. Якщо Київ не надає можливості купувати квиток – це чия проблема?
Двері автобусів відчиняються, прохід завжди вільний і сидіннями користуються обісцяні бомжі. Особливо на непопулярних маршрутах.
Ніхто не хоче чіпати бомжа (маю на увазі контролерів), зате вони залюбки гавкаються з пасажирами почище. Я би хотіла, щоб Владислав їздив зі мною у громадському транспорті і викидував з салона контролерів, коли вони заходять.
Він сильний, я впевнена йому це нескладно зробити.
Якось я була у Владислава. Це було навесні. До того часу ми вже точно знали, що у нас стосунки, бо я подарувала йому серце на ДеньУсіхЗакоханих, а він намагався запросити мене на якесь вихідне з його діри побачення, але не міг вгадати, яка саме активність на побачені сподобається мені найбільше. Він пропонував мені сходити у Музей Сліпих або разом піти на перегляд кіно та кіноквіз. Навіть надсилав мені варіанти в Інстраграм в особисті, але я не оцінила цей підхід (просто кинув посилання, щоб я ще подумала. Тупа на от’єбісь). І зрештою ми так нікуди разом і не сходили ще цілих 4 місяці. Вибрались лише у серпні, коли у нього член у штанях вже скрутився у надувного пуделя.
У нього була мрія. Він поділився зі мною тим, що хотів насправді займатись не кавою, а робити сети страв та напоїв і подавати цілі меню.
Я періодично підгодовувала пупсіка Владислава стравами власного приготування, бо він був худий і я жодного разу не побачила, щоб він посеред робочого дня перервався на обід. Зате він вправно бігав в аптеку по вітаміни.
Якщо не їсти буде як мінімум гастрит. Шлунок завжди має хоча б впівноги працювати і бути зволоженим, інакше він сам себе починає перетравлювати або просто сохне. І я хотіла мальчика трошки побільш округлого, бо Владислав тоді зовсім був схожий на помираючого глиста аскарида.
І вот якось він вирішив відповісти мені люб’язністю на люб’язність і підгодував мене сиром до кави. Сир швидко прокатнув по моєму стравоходу і вийшов назовні вонючим пуком приблизно впродовж 2-4 хвилин.
Ми з Владиславом сиділи вдвох за маленьким столиком, нікого крім нас тоді в закладі не було, атмосфера скидалась на близьку та романтичну. Владислав почув сморід, і я теж. Я нічого не робила, нічого не казала і намагалась виглядати безтурботною, але у мене горіло обличчя і я думаю я тоді почервоніла.
Владиславові було незручно, йому було значно гірше за мене, і через те, як сильно він переживав, мені ставало легше, бо він мене тим смішив. Це ж я маю помирати від сорому!
Він рипнувся, щоб встати і відійти, він відкрив рота, щоб вякнути і щось мені запропонувати, типу відволікти від незручного становища, але я була непохитна і намагалась змусити його нічого не робити, зберігати лице і просто перечекати момент. Тоді ми були дуже блильзкі і або майже одружились, або одружились повноцінно вперше.
В Республіці є хлопчик, який працює охоронцем в Zara чи Massimo Dutti. Йому очевидно дуже тяжко дається ця робота. Я вже декілька разів бачила, як він купує посеред дня на обіді енергетики в Сільпо і п’є їх заміть обіду.
Якось я помітила недопите щось у пластиковому стакані, що стоїть типу приховане на виході з Zara. Я розумію, що у хлопчика немає визначеного робочого місця і йому немає куди ставити свої речі, але мені складно було побороти бажання їбанути той стакан ногою.
Вони мене лякають, ці люди, одягнені у форму.
Ми з ВладФедчуком домовились, що я працюватиму лише на нього. Я із цим не згодна і не була згодна, бо мені здавалось, що кожен із нас має мати вільний простір, щоб наші стосунки тривали довше і не видихались. Ми були б більше корисними одне одному, якби кожен із нас мав своє коло спілкування.
Владислав не згодний зі мною, бо він хотів і хоче позбавити мене абсолютно усього, що я маю, щоб зайняти усе моє життя лише одним собою. До Владислава я хотіла мати секс втрьох із двома чоловіками. Мені одного завжди було мало і я сподівалась два чоловіка одночасно зможуть закрити усі мої дірочки і дати мені нарешті відчуття наповненості.
Мені багато треба, але Владислав хоче сказати, що йому потрібно значно більше.
При цьому я не розглядаю і не розумію стосунків, які прийнято називати «шведська родина». Стосунків між трьома бути не може, це не кохання. У тріо завжди є хтось зайвий, хтось принижений, хтось холодний, хтось сліпо закоханий і між усіма трьома завжди лишається відстороненість через недовіру. Але це просто, простіше, ніж чисте кохання, бо в коханні страшно і можна померти. За умови, якщо учасники кохання дійсно здатні відчувати.
Я жила у головному готелі Тернополя на площі і у головному готелі Івано-Франківська. Вони обоє приємні, я навіть не можу сказати, що там дуже застарілі кімнати.
Мені подобається цей мальчик зовнішньо. Він гарний, як усі мої колишні, і мені здається я можу зрозуміти складність його життя. Я співчуваю йому доки не почую що він говорить.
Коли я починаю слухати, я бажаю йому смерті і швидкого повернення на його батьківщину. Мені все одно на яку аудиторію він працює. Те, що він каже, чую в тому числі я, і я не зобов’язана поблажливо ставитись до його слів і думок.
Я майже не слухаю переможців з категорії сучасні військові, бо не знаю цих людей і не хочу цікавитись темою. У Сунь-Цзи, того, який написав «Мистецтво війни» сказано, що перемога – це коли війна не настане. Трошки гірше – це перемога у короткій війні.
Крім того, мені здається, що деякі з нині медійних осіб, герої-військові, втратили розум і по них це занадто сильно видно. Чи це не знущання наживатись на психічно поламаних? Навіть якщо мова не про матеріальну вигоду чи впізнаваність, а просто про те, щоби показувати, транслювати, давати слово особі, яка не може бути лідером думки, бо її думки – шкідливі.
Я впенена красунчик тримає купи свої мізки і розуміє усе, що говорить.
Я читала античну літературу і вона мені сподобалась. У мене було упередження стосовно неї, що вона складна, як наприклад стара англійська література, де треба перш за все продертись через самі мовні конструкції, а вже потім переходити до осмислення слів.
Я не можу сказати, що читала багато, але з того, що прочитала у мене склалось враження, що ця література проста через чистоту і простоту думок людей того часу.
Вони абсолютно сучасні та актуальні для сьогодення.
Я навіть змогла зрозуміти той гумор, бо він такий самий, як буває сьогодні. Не у сенсі застарілий, навпаки: він дуже прикладний, він близький, мені здається, будь-кому із будь-якого історичного періоду існування людини, наділеної мисленнєвим апаратом в черепушці.
Колишні дєвочьки мого брата
Я не знаю скільки насправді їх було, і не хочу знати, мене не цікавить його особисте життя, ми його ніколи не обговорювали і я б не хотіла цього робити.
Особисте життя для мене за визначенням приватне, тобто не для всіх, тобто у моєму розумінні ні для кого крім мене, якщо воно моє.
Я не люблю ділитись і своїм, навіть із своїми найближчими подругами, але інколи ми все ж обговорювали перепетії моїх стосунків із чоловіками.
Перша дівчина мого брата, з якою я була знайома, з’явилась у нього на останньому році навчання в школі. Її звали Олеся, вона була, мені здається, зовнішньо схожа на мою троюрідну тітку. У неї було довге світле волосся і сама вона була світла і щира. Я позитивно про неї відгукуюсь, бо вона робила мені подарунки. Вона подарувала дуже гарний рожево-блакитний блокнотик, який я зробила своїм першим щоденником особистих переживань. По-моєму він був на ключику. У мене були декілька блокнотиків, які закривались на замочок із ключиком.
Я не знаю як довго вони зустрічались, які у них були стосунки, коли вони почались, як та чому закінчились. На випускному він був у кремово-білому костюмі, а вона – не пам’ятаю, але по-моєму вони там були разом.
Після того, мені було років 13-14, у нього була дівчина Лєна. Вона була дуже гарна, прям дуже. У неї було чорне волосся, чорні очі, і сама вона була як жінка приваблива. Він часто їздив по неї на машині, вона бувала у нас вдома, але з нею я також не сильно спілкувалась. Просто часто бачила її, одного разу він заїздив до неї додому і я була разом із ними, тому знала, де вона живе. Не пам’ятаю як та від кого, але я дізналась, що вона – жінка-ждунка. У неї був або чоловік або хлопець (якщо це вдале слово), який сидів, і якого вона чекала з тюрми чи колонії. Я не впевнена, чи була вона старшою за мого брата, візуально вони були одного віку.
Як, чому та коли вони розійшлись я не знаю, не пам’ятаю наскільки тривалими були їхні стосунки, не знаю якого характеру були ті стосунки.
Після того він з якоїсь роботи привів додому дівчину на ім’я Женя. Вона була найнепримітніша з усіх його жінок, з якими я була знайома. Женя-тиха-миша. У неї було миле личко, можливо вона була хороша, добра і домашня дівчина, але вона здавалась мені невиразною, за характером мало підходящою моєму братові і мене просто подразнювала її присутність у нашому домі.
Мій тато якось подарував моєму братові квартиру. Мені він таких подарунків ніколи не робив. Мій брат не захотів або мати квартиру, або мати саме ту квартиру і її швидко розміняли на машину. Яку він потім розбив…
Я ніколи не розуміла і не могла зрозуміти чому він тягне своїх баб до нас додому.
Так, ми жили в будинку, але в ньому була дуже обмежена кількість простору, у нас не було вільних не зайнятих кімнат, і його кімната була теж малою. Там мало місця і для однієї людини, що вже казати про двох.
Крім того, не може бути в домі 10 хазяйок. У всіх різні побутові звички, різний ритм життя, потреби і таке інше.
Я вже була доросла. Я відчувала, що на моїй території забагато зайвого. Особливо мене подразнювала кількість вологих полотенець у ванній кімнаті. В нашому будину була лише одна ванна кімната. Я кажу «в нашому», бо я там жила. Він мені не належить і я ніколи не була в ньому прописана. Я просто там проживала.
Вони недовго жили разом у спільному будинку з батьками в одній особистій кімнаті на двох. Я не пам’ятаю чи вони тоді просто розійшлись і вона з’їхала від нас, чи вони разом намагались ще жити окремо.
Навіть живучи в одному будинку я рідко з нею перетиналась, майже з нею не розмовляла і нічого про неї не знаю. Просто я часто або періодично її бачила.
Коли я була на другому чи третьому курсі університету, в нього з’явилась остання жінка із тих, яких можна було або варто було показати.
Її звали Таня, вона була висока і трошки товстувата. У неї була фігура, вона була гарна обличчям, але вона була висока і при тій вазі здавалась важкою. Видно було, що їй можна трошки схуднути.
Вона була руда, у неї було дуже гарне лице, очі, губи. Вона була зваблива. Вона гучно сміялась, загалом справляла враження.
Вона була з Переяслава-Хмельницького і періодично їздила туди додому. Мій брат одразу подарував їй кільце з каменем, яким вона хизувалась, і сапожки. Я не заздрю, кільце було гарне і пасувало їй; я розумію цей вчинок, бо вона виглядала абсолютно вартою подарунків.
Мене так само дратувало її існування у нашому домі, але напевно більше я була зла саме на брата і бажала або його смерті або його каліцтва. Після того, як вони розійшлись, я багато думала як, якщо я вчиню самогубство, забрати його із собою.
Вони працювали разом або разом повертались з роботи і часто одразу ж по приїзду зачинялись в кімнаті, щоб напитись вина. Декілька разів я чула як вони не стримуючись їбуться і переживала страшні напади люті.
Закінчилось усе тим, що мій брат приревнував ту Таню до нашого тата, намагався побитись із татом, а потім намагався побити Таню у нас вдома на подвір’ї. Це було ввечері або вночі, вже було темно, і після того випадку, можливо у ту ж ніч, Таня від нас, на щастя, назавжди поїхала.
Я не захищала Таню і не ставала на жодну зі сторін. Я вчилась в університеті, постійно була втомлена, і мені було не до розбирань у сварках, навіть якщо когось упиздять. До мене теж так ставились, мене ніхто не захищав.
Я чула сварку, сльози Тані, але я зрозуміла, що вона не померла і вірогідніше за все не помре, і лягла спати.
Я абсолютно впевнена у тому, що Владислав не бреше, коли каже, що смак кави має різні відтінки і він вміє їх розрізняти. Я вірю, що він натренував свої смакові рецептори та свій мозок на розрізнення смаків так само як я натренувала свої очі та мозок на розрізнення кольорів та розуміння форм у просторі.
Його навичка для мене близька до фантастики, адже те, чим займаюсь я – візуальне мистецтво – усі БАЧАТЬ. Смак побачити неможливо.
Він змушував мене пробувати і намагатись зрозуміти, але я лінива і не хочу робити так, як він. Крім того, він або намагався напихнути мені брехню, коли говорив про каву, або сам не осмислював те, що говорить і покладався на теоретичні фрази, які вичитав у якихось довідниках.
Лише одного разу, щоб назавжди впевнити мене у тому, що він з мене не ґлузує, він заварив мені каву так, що її смак, вся оця палітра, була очевидна. Дуже яскраво викладена. Справа саме у тому, як він її приготував. Можливо там було багато кисню.
Я до Федчука намагалась не купувати чисту чорну каву в закладах, бо вона така сама у більшості випадків, як в автоматі за 8грн. Брудна і гидотна. Найміцніше, що я зазвичай брала, був флет. Я також дуже люблю капуоранж – каву з апельсиновим фрешем. Я п’ю чорну каву без нічого, але вдома, коли сама собі її варю.
У мене ніколи вдома від вивареної турки не було болю у голові або безсоння. Я спокійно п’ю каву на ніч і можу нормально заснути і спокійно спати свої повні 8-9-10 годин.
Владислав змушував мене замовляти у нього фільтр, бо він робить його вручну. Меле зерна, щось там проливає – воно мене не цікавить, це дуже складно і я в домашніх умовах собі так не готувала і не готую. Я не звикла багато часу витрачати на приготування їжі. Я люблю їсти. Пропорція часу готувати до їсти має бути притомною. Навіщо готувати 12-20 годин, щоб з’їсти за 10-12 хвилин? У мене в житті немає стільки зайвого часу.
Він наливав мені завжди дуже велику чашку і тому мені доводилось сидіти у нього по 5-7 годин, доки я зможу її усю допити. І потім із набульканим животом, наче я вагітна на 8 місяці, перекатуватись додому, щоб вдома попісяти.
Він ніколи не казав мені яку саме каву заварює, я ніколи не питала. Мені, по-перше, все одно, по-друге, це неможливо запам’ятати та/або відрізнити, бо воно усе однаково-різне.
Це те саме, що обирати вино в магазині.
У нас вдома ріс виноград і моя бабушка робила з нього вино. Вона робила його за технологією, тобто воно бродило самостійно. Вона не змішувала виноградний сік зі спиртом. Давлений виноград сам поступово заброджував.
Ми зазвичай пили божеле, вино витримки приблизно 1 рік, яке ще продовжувало грати (у ньому лишались природні газики).
Я пила багато різного вина. Я маю тверде переконання, що смачне магазинне вино усе знаходиться у ціновому діапазоні 4-10 євро.
Винограду по світу незліченна кількість, виноградників, сортів…Воно усе однаково-різне. Немає сенсу намагатись перелопатити таку кількість подібних пляшок.
Якби Владислав пропонував мені щось, що виростив сам, тоді мене б напевно цікавили подробиці. А так як він не знав нічого про походження своєї жижі, я була стримано задоволена тим, як він вміє її готувати.
Якось він почав мені розповідати маячню про методи заварювання, капінги і таке інше. Я відповіла, що такими темпами за 5 років у нього буде 5 поверхів ресторану.
Ми про щось сперечались і він сказав, що коли сперечається з друзями, завжди робить помітку в календарі на майбутнє, коли можна буде перевірити, хто ж все-таки був правий. Ми тоді не лише не мали стосунків, між нами не було ніякої дружби, він взагалі був для мене чужою людиною і я не зрозуміла цього його тейку. Я у нього так і запитала: «ви впевнені, що ми за 5 років будемо спілкуватись?»
Я говорила до нього на «ви», а він мені по-панібратськи тикав. Ненавиджу такої фамільярності. Ти хто такий, братішка, щоб мені тикать?
Мій тато завжди тикав до таксистів. Вони ніколи не відповідали йому подібним. Мені це завжди було неприємно, я б грубіянила.
Ровер
Ми з пупсікам любим кіно. Кожен з нас окремо від іншого любить кіно. Я вже втомилась переповідати цю історію.
У моїх батьків були історії, які вони крутили як заїжджену платівку абсолютно на кожному застіллі, і я сподівалась ми з Владиславом зможемо це обійти.
У Владислава був друг Максим. Їх взагалі чомусь у нього дуже багато. Цей з Максимів мав якийсь стосунок до кіно, я так зрозуміла, або до маркетингу. У нього була дівчина Даша. Вони потім одружились, але це не точно.
Якось, це вже був другий раз, ми знову з моєю подругою потрапили до Владислава на настолки. Це були вечорниці 13.01 і моя подруга дуже хотіла піти, бо Владислав обіцяв мальчіков і знайомства. Ми з ним подобались одне одному, але він гальмував як останній лох. Я знала, що він до мене щось має із того, як він до мене заливав. Він підслуховував мої розмови, коли я була у нього в закладі, заглядав до мене в телефон та в ноутбук, заговорював зі мною про високе, робив для мене всякі виключення, щось пропонував, намагався показати мені, що між нами є щось спільне.
Я не люблю довго очікувати. Мої попередні чоловіки усі швидко вирішували, що зі мною треба щось робити і якось закручувати. Владислав тикався-микався навколо і мені здавалось, що я маю теж виявити до нього більше уваги, щоб він, можливо, упевнився у вірності своїх намірів.
Тож, ми прийшли на так звані вечорниці і виявилося, що там зібралось лише двоє дівчат: я і моя подруга. Ми грали в дивну гру, назву якої я не пам’ятаю. Там були картки, на картках були, по-моєму, зображені якісь події та одне слово. Суть гри полягала у тому, що треба було запитати щось навідне, щоб по відповіді зрозуміти яка у людини картка. Або типу того. Це було давно і я грала у цю гру лише раз, саме тоді.
У мене була картка, на якій було зображене весілля. Запитання ставив мені той Максим. Він сидів прямо навпроти мене за столом, а Владислав сидів поруч із ним. Поруч зі мною сидів найкращий друг Владислава, який розповідав тоді про те, як він нещодавно одружився, хоча і ніколи не збирався цього робити.
Максим запитав мене: «Де б ти це зробила?». Мені здалось, що це запитання має сексуальний підтекст, типу де б я не проти протрахатись. Я відповіла: «У кав’ярні». На моїй картці було зображене весілля, тож я сподівалась Владислав мене зрозуміє.
Цей Максим довго обіцяв Владиславові підігнати йому проектор, щоб організувати кіноперегляди у Федчука, але за увесь час, що я постійно знаходила з ВладФедчуком, цього так і не сталось.
За місяць після вечорниць Владислав напару з Максимом спромоглися організувати кіноквіз.
Ще за півроку до того я купила квитки в оперу у Варшаві. У мене в Польщі був колишній і подруга-колега з роботи, тож я знала, що мені там знайдеться компанія і я хотіла розвіятись. Так співпало, що саме на той час, коли я мала бути в опері на виставі, у Владислава проходив цей кіноквіз. Він не знав про мої заздалегідь набудовані плани і був на мене дуже ображений, що я не прийшла до нього на той захід. І що мене взагалі не було в країні.
Я реально не розумію цих його дій чи антидій: якщо він боявся, що в мене є хлопець або колишній, до якого я можу повернутись, чому не вчинити якихось активних дій, щоб скоріше вирішити наші стосунки? Я йому нічого не казала, нічого не питала, не натякала і так далі. Крім того, що не проти із ним одружитись.
Маніпуляція одруженням – це прикол. Просто ми вже у тому віці, коли мені реально не потрібні довгі знайомства, зустрічання і так далі. Ми були достатньо знайомі. І я дуже не люблю з’ясовувати стосунки.
Коли я була у перших стосунках, я була такою. У мене качався настрій, я ображалась і могла вчинити істерику. Я після того перестала дозволяти собі таку амплітудну емоційну криву.
Ми посварились із Владиславом у присутності того Максима трошки пізніше через кіно. Мужу подобався фільм «Загадочьна Історія Бенжаміна Баттона», а я відповіла, що це кіно для дебілів.
Я справді так вважаю, воно логічно і морально невірне, і зображує стосунки невдалої пари. Тобто це не приклад пари та стосунків для захоплення, це униле ниття двох якихось ображених життям індивідів. Тебе, Владислав, хтось образив? Я не розумію. Чи тобі немає на шо соплі понакручувать? Я такого не люблю.
На мої слова він вякнув типу: «А што тоді Властєлін Колєц хороше кіно?». Для мене – да, але я відповіла, що «Ні, подивись «Часи». Ти все одно не зрозумієш».
Я не знаю, чи подивився він чи ні, але ми продовжили перекидуватись какашками категорії хто за кого більше знає та розуміє у кіномистецтві, сюжетах, персонажах і так далі. Він порадив мені подивитись кіно «Сука любовь», бо його зняв режисер, яким він якраз захопився. Режисер на прізвище Ін’яріту.
Я не бачила ні цього фільма, ні інших робіт режисера і загалом не сильно хотіла знайомитись із тією сукою любоввю, але заради пупсіка подивилась.
Потім він порадив мені малобюджетне кіно від якоїсь фестивальної кіностудії, навіть згадав її назву. Я не люблю такий артхаус і не заглиблювалась ніколи у кіно і кіновиробництво настільки, щоб вивчати кіностудії. Кіно мало назву «Ровер», по-нашому «Велосипед», і там грав в одній з головних ролей Роберт Паттісон. Той, який Едвард і Белла, він сяє і тане на сонці, бо він вампір.
Я так зрозуміла, що це кіно за мотивами якоїсь комп’ютерної гри, яке зняли на порностудії. Попри це, мені сподобалась гра Роберта Паттісона.
У нас вдома був DVD-диск із фільмом «Отголоски Прошлого». Це кіно про Сальвадора Далі та Федеріко Гарсіа Лорка (поет часів іспанської революції, його вбили тоді), про те, що у них типу були романтичні стосунки. Одного з них грає саме Роберт Паттісон, тож те, що він різноплановий актор і не такий дебільно-аутичний, яким він здається у «Сутінках», я знала давно.
У мене була подруга по переписці. Ми познайомились в інтернеті і дружили більше 10 років. У нас були близькі дружні стосунки, якщо так можна сказати про людину, з якою ніколи фізично не зустрічався.
Ми обидві цікавились музикою і кіно, і наші вподобання не відповідали нашому віку. Крім того, ми вишуковували щось відбите, щось нікому не відоме, дивне, приховане. Вона якось принесла у нашу розмову на обговорення кіно, що має назву «Корпорація Святі Мотори».
У ньому є дуже виразна музична сцена із грою на аккордеоні, але крім того, у тому кіно зображене огидне, те, що важко просто бачити.
Колись я зі своїм першим хлопцем подивилась «Груз200». Фільм, можна сказати, вже попсовий, попри його атмосферу, тематику та зображуване. Є сцени, від перегляду яких я спеціально ухилилась. Я не все хочу бачити, і я контролюю – наскільки в мене це виходить – інформацію, яка потрапляє до моїх очей.
Третім із фільмів, які змусив мене подивитись Владуш Молдоваш мав назву «Roma» («Рим» наскільки я розумію).
Це очевидно фестивальне кіно, стрічка повністю чорно-біла, сам сюжет дуже образний. Там складно вловити конкретний сюжет або суть, і зрозуміти те, що показують теж складно. Наскільки мені вистачило розуму та уяви на розшифровку того, що я побачила, я б припустила, що це кіно - часткова екранізація казок, притч або міфічно-міфологічних образів, можливо народної творчості. Тобто щось таке, що зрозуміліше буде людям тієї культури, з якої походять режисер і сценарист.
Крім того, мені здалось воно віддає ацтексько-мексиканською символікою.
Колись я бачила фільм, він називається «Chaotic Anna», «Беспокойная Анна», і мені здається там зображена ідентична ацтексько-мексиканська символьність.
Той фільм про Анну порадила мені колись моя двоюрідна сестра, та, яка гадала мені на таро. Коли я перший раз його подивилась, я дуже плакала через зображену історію кохання.
Кіно, яке я люблю, має зовсім інший настрій і зовсім інший характер. Я дуже люблю фільми братів Коенів, особливо «Burn after reading». Я обожнюю кіно «Бойовий загін проти кіз», мені подобається Джон Туртурро.
Мої вподобання в кіно дуже сильно перекликаються із моїми вподобаннями у класичній музиці: я люблю естетику та аллегре.
