Друкарня від WE.UA
Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

Розділ 6 “Угода”

Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

На мою превелику досаду виявилося, що він був не єдиний хто прийшов за мною. Обернувшись через плече по звивостому провулку я помітила кілька гвардійців, які бігли за мною.  

– Наздогнати її! – долинав крик. 

Біжучи по непроглядному провулку, я завернула в сторону, де впереді виднілася багатолюдна шумна вулиця, і вже майже добігла туди, як різко затормозила, коли попереду вигулькнуло кілька гвардійців, які кинулися на мене. 

Сполохнувшись я кинулась назад. Я знала, що вони спеціально відтісняли мене від головних вулиць, аби я не змогла переховуватись серед юрби. Вони переслідували мене по п'ятах, і вже відчувала, як гвардійці дихали мені в спину, а їхні вигуки зупинитися заставляли бігти швидше. Мої очі блукали в пошуках місця, де б я могла сховатися, і придумати подальший план, як бути дальше, адже довго тікати від них мені не получится, потрібно було щось робити до поки вони цілком не оточили мене. 

Я знала, що вороття більше немає, коли вони приведуть мене до короля, і не важко буде здогадатися, що він зі мною зробить опісля. Було багато таких днів, коли мені судилося покинути цей світ, але кожного разу мені дивом вдавалося вискользнути з лап смерті. Але на цей раз смерть була напрочуд дуже близько. 

Але мене не лякала власна смерть, аніж життя моє бабці Аґалії. Я не могла залишити її саму. Тільки не зараз. Не тоді коли вона на межі смерті через невідому хворобу. Я заприсяглася собі, що зроблю все можливе і неможливе для її порятунку. Що б мені це не коштувало, я зроблю все, що буде в моїх силах. 

Скільки жертв не зробила. 

Скільки гріхів не скоїла. 

Скільки вбивств не спричинила. 

Я маю знайти її і десь сховатися.

Не вірилося, що буквально недавно я сиділа з Беком та Форґетою за одним столом і сміялися. Коли я зможу зустріти їх знову? Якби вони знали, що за мною гоняться, вони б неодмінно прийшли на допомогу, я в цьому впевнена. Але на жаль я зараз була сама, і потрібно було покладатися тільки на себе.

Пробігаючи по темній вулиці, я чула як гвардійці оточували мене все вужчим колом. Я шарпнулася, коли кілька куль пролетіли повз мене, саме тоді, коли завернула за поворот. Мій погляд впав на стару будівлю, на вигляд, яка була закинута й напів-відкриті двері над якими висіла вивіска "Крамниця Черці". По його общарпаному вигляді будинку це було ідеальним місцем, щоб сховатися.

Не гаючи жодної секунди я відчинила двері, і закрила в той самий момент, коли тупотіння королівських охоронців, прошмигнули за дверима. З кожною наступною секундою я чула, що їхні вигуки мене наздогнати віддаляються все дальше й дальше, залишаючи мене саму. Ще б якась секунда чи дві, і мене могли помітити. 

Прислонившись спиною до дверей, я повільно сповзала вниз. Переводячи дихання, я важко дихала на повні груди, прикладаючи руку до свого не спокійного серця, яке билось, як навіжене. Я переживала, якщо я почну хоч трішки сильніше дихати, то вони можуть якимось дивом почути це, і повернутися сюди. 

Але, коли минуло щонайменше кілька хвилини, може більше, а може менше, я змогла себе опанувати. Гвардійці не поверталися. І тут до мене тільки зараз почало доходити усвідомлення .. що ж я наробила? Чи правильно я поступила, що відмовилася коритися королю? Тепер мене почнуть розшукувати по всій Табелі. 

Але, як погано я себе почувала, я заставила себе роздумувати, як бути дальше. Що, як я зможу пояснити королю все це? Знала, що це буде ой як не легко. 

Спершись на одну руку, я піднялася, і почала оглядатися куди я потрапила. В тьмяно освітленій кімнаті пахло сирістю і цвіллю. Стіни потріскалися, а на підлозі лежали меблі, які покрилися слоєю пилюки: стіл, полиці захаращені якимись коробками, а на стінах висіли криво повішенні картини. В підлозі утворилися незначні дірки, тому кожен мій крок супроводжувався тихим рипанням. В один момент з-під підлоги від місячного світіння від блиснули ледь помітні маленькі кілька пар очей, а за ним ледь вловимий шурхіт і пищання, підказував хто був справжнім господарем в цій хаті. Маленькі мишки. Я затримую погляд на них довше, ніж потрібно. Тут явно давненько нікого не було.

Повільно проходячи, я зайшла в тісний коридор, де були сходи, які вели на верх. Піднявшись, я зазирнула всередину. Це була маленька комірка, в якій зберігалося якихось навалених одне на одне купу мішків. Нічого крім цього мотлоху тут більше не було.

Мене не переставала непокоїти думка, щодо Френка. Саме зараз я почала сумніватися чи він взагалі пішов до короля Ґаріхтона? Я працювала з Волтоном не один рік, і не було жодного разу, щоби він мене підставив. Але чи не настав саме той момент, коли він вирішив це зробити? Що, як він, аби врятувати власну шкуру, звинуватив мене в чомусь? І якщо зважати на той факт, що за мною особисто прийшла королівська охорона, аби привести до короля – це дійсно скидалося на правду, яка вселяла в мені ще більше сумнів в правдивості його слів. Все це наштовхує на думку, що Френк Волтон справді мене обманув. 

Але.. я зажмурила очі. Чи могло, щось трапитися тоді з Френком? Може на нього по дорозі напали повстанці? Але біля міста? Я не знала правильної відповіді.

Думаю я маю піти до голови Тінів. Урсус Жольд має щось знати. Але сама думка щодо цієї зустрічі вселяла негативні передчуття. Велика ймовірність того, що він вже буде усвідомлений моїм рішенням тікати від гвардійців, і не змусить розбиратися у всього цьому і просто покличе короля. 

Раптом мої роздуми перервав приглушений звук, які долинув на першому поверсі. Я завмерла на місці, від заціпеніння. До мене дійшло, що це був звук закриваючих дверей, а за тим почулися скрипіння по дерев'яній підлозі. Хтось зайшов всередину. 

Я приховалася в коморі. Але ж надвові було напрочуд тихо, та й криків ніяких я не чула. Може гвардійці якось здогадалися, що я тут? Але по моїх міркуваннях їх має бути більше, ніж одна особа, яка зайшла сюди. Раптом це власник цієї будівлі? Але тут серед глухої ночі? Щось не правдоподібно. 

Хто б то не був я маю забиратися чим по швидше. Не хочу нав'язуватися в чергову бійку. В мене і так навалилось вдостать проблем. Подивившись вниз, і не побачила нікого, хто б піднімався на горище. Нащупавши свій кинжал, я поволі стала спускатися вниз, раз по раз зупиняючись, аби прислухатися до кроків внизу. Нічого. В думках я прокляла ці ненависні сходи, які скрипіли. Діставшись на перший поверх, я приготувалася до всього, що може статися, і вигулькнувши з кородора, мій погляд метався по кімнаті. Але нікого тут не було. Одна цілковита тиша. На секунду я подумала, що це мені просто почулися ці звуки.

Я була сама. 

Але я точно чула чиїсь кроки. 

Не маючи жодного бажання тут залишатися, я направилася до виходу. 

Думаю гвардійці загубили мій слід, але засиджуватися тут не варто. Потрібно якнайшвидше непомітно добратися до нашого укриття, щоб напряму зв'язатися з Урсусом. 

Коли я майже наблизилася до дверей, як раптом ззаду моєї спини, я почула безтурботний дівочий голос, від якого я аж підскочила.

– Ти вже йдеш? 

Різко повернувшись, переривчасто дахаючи, примружую очі серед темноти я натрапила на темну постать, яка сиділа на старому дивані, якого я не помітила раніше. Я точно пам'ятаю, що цього дивану там не було. Чи був? 

Перше, що прийшло на думку, що це хтось із Тіні, але я не впізнала цього голосу.

– Ти ж не настільки впевнена, що ти можеш від них втекти так просто? – ліниво запитала та.

– Хто ти? – вирвалось з мене.

Незважаючи на її слова, я підступила ближче до дверей.

– Краще тобі не задавати питання, а послухатися, що вона тобі сказала, – промовив напрочуд знайомий голос в темряві. – Тобі краще не висовуватися, бо кілька гвардійців патрулюють ззовні.

Кров похолола в жилах. Цей голос. Я не могла сплутати його ні з ким іншим. 

За секунду прозвучало якесь штрикання, а за ним з'явився вогонь, який залив своїм світлом брякло-сіру кімнату. Алан Волкер тримав смолоскип, який поставив на стіл, неподалік, де сиділа незнайомка. Тепер я могла побачити, як мого віку дівчина в синьому плащі, прилягнувшись на диванчику, чия одна половина обличчя була захована під капішоном. Вона не відривала від мене свого пристального погляду, легенько посміхаючись.

Мій погляд ковзнув на її ліве передпліччя, де був цей знак. Орел, який пікірує вниз. Вона, як і Алан – з Імперії Редклії. Волкер так само, як і дівчина був одітий в темний плащ, довжина, яка сягала майже до підлоги, і так само, як і в неї в нього був на передпліччі відіграйований символ Імперії Редклії.

Чудово. Що могло бути краще, за те, щоб опинитися з редклійцями в одній кімнаті? Недавно за мною гналися представники королівської охорони, які хотіли розірвати мене на шмаття. І на цей раз мене оточували, ніхто інший як найнебезпечніші і найжорстокіші люди, з якими ніхто ніколи не хотів мати діла.

Я старалася зберігати спокій.

– По твоєму здивованому вигляду, думаю тобі вже ясно хто ми, – мовила редклійка, посміхнувшись, зловивши мій ошарашаний погляд. 

Я зробила крок назад, не відриваючи від них погляд.

– Тобі краще цього не робити, якщо ми не хочемо, щоб вони нас знайшли. Нам варто бути тихо, – промовив Алан. 

Ми? Мене дивує, що вони явно не хочуть, що гвардійці нас знайшли. 

Але чому? 

Редклійці мають більше влади, ніж навіть сам король Ґаріхтон, чи будь-хто в Табелі. Вони з легкістю можуть зробити все, що їм заманеться.

У відповідь пролунало невдоволене цокання. В той самий час я непомітно потягнулася по свій кинжал, який я тримала в руці під плащем. Дівчина скоса подивившись на свого товариша з повним невдоволення виразом обличчя й похмуро мовила:

– Заспокойся, ці недоумки не додумаються перевіряти цю закинуту хатину, – вона знову перевела на мене погляд, криво посміхаючись, – та й вона не така дурна, щоб привертати до себе зайву увагу. Звичайно, якщо ти Кіра не зробиш дурницю, і не втечеш.

Моя рука намертво стискається на ручці кинджалу. Я більше не стараюся дістати його. Якби я змогла, то побачила себе збоку з великими, як блюдцями очима. Від усвідомлення того, що вона знає моє ім'я мені стає зовсім не ліпше. 

– Ти знаєш моє ім’я?

Не перестаючи усміхатися, редклійка відповіла:

– Хіба ти не говорила моєму другові? 

Я більш ніж впевнена, що тоді в підвалі я йому точно цього не говорила. 

– Ти входиш до Тіні, – відказав Алан, відповідаючи на моє запитання, що пояснювало все.

Я вловила від цієї парочки, ще щось. Вони старалися цього не показувати, але мені чомусь здалося, наче вони хочуть приховати свою цікавість. Цікавість – до мене. Я цього не могла зрозуміти напевно, бо сама була не в тому стані, щоб збагнути чому. Занадто я була вимучина цим довгим днем. Спочатку святкування, бунт , переслідування, втеча, і ще й на додачу вони. 

– В тебе напевно багато запитань, Кіра, – мовив спокійно Алан.

Я нахмурилась.

– Що ви від мене хочете? 

– Що, якщо я скажу, – провадила редклійка, схилившись трохи вперед, – що ми просто хотіли тебе побачити?

– Не повірю, – відказала я.

Вона розвела руки в сторону.

– Вот і прошу, – мовила вона, пильно дивлячись на мене своїми сіро-блакитними очима, які виблискували від вогню смолоскипа. Я напружилась, ще більше, і сильніше затисла кинджал під моїм плащем, готова в любий момент скористатися ним. – Тобі головне знати вот, що: скорим часом в декого появляться, чи вже появилися величезні проблеми. Не дарма ж за тобою женуться королівська гвардія? Підозрюю, що ти мала зробити, щось неприпустиме, за що ти мала втікати. 

Я пирхнула.

– А вам головне знати вот що, – я обвела їх лиховісним поглядом, – Це ніяк вас не стосується, отже..

Я повернулася до дверей.

– Обережніше. Одне єдине наше слово, і тобі не жити. Ти геть не цілиш, що ми тебе врятували, – додала дівчина.

– Ви мене врятували? – це призвело мене до хрипкого, нерадісного сміху. – Радше б ви мене врятували, тоді коли .. . Я закусила губу, заставляючи свою лють осісти на дно. Ще одне неправильне слово, і вони можуть без вагань мене з легкістю вбити, якщо дізнаються моє минуле. Мене збентежило, те як редклійка над чимось задумалася.

– Невже ти не чула, що ми сказали? – промовив Алан, я з нехотя перевела на нього погляд. – Гвардійці тільки те і чекають, щоб тебе схопити. Нам потрібно всього лиш їх покликати і все.

Я напряглась, від його неприхованої погрози.

– В тебе є два варіанти: або вийти до гвардійців, які запросто тебе скують в кайдани, або вислухати нас, – додав він.

Я нічого не відповіла, від чого хлопець продовжив:

– Дійсно, злість короля Ґаріхтона саме страшне, що може тебе чекати. Ми б могли тобі допомогти виплутатися від цієї проблеми. 

Я кисло посміхнулася. 

– Ну звичайно. Ви ж самі їх і придумали, що на людях їх випробувати, – кинула злісно я.

Редклійці нічого не сказали. З їхнього незворушному виразу обличчя було нічого не ясно. Всі закони, і покарання були придумані самим Імператором, які всі королівства мали беззастережно ним слідувати. І тим одвом точно про це все відомо. 

– Я повторюся, ще раз. Що ви хочете від мене?

– Як ми сказали раніше, ми хочемо допомогти тобі виплутатися, і не тільки. В тебе ж є бабця? Чи не так? – безтурботно запитав Алан.

І про неї їм відомо? Я старалася зберігати кам’яний вираз обличчя, хоча всередині мене все стиснулося від розгоряючої паніки. Певна вони і про це дізналися, коли розшукували про мене інформацію.

– Що ти хочеш тим сказати? – погрозливо мовила я після кілька секунд тиші. – До чого тут вона?

– Ми знаємо, що в неї проблеми із здоров'ям, а кошти на її лікування в тебе практично немає. Ми не тільки можемо тобі допомогти уникнути проблеми з твоєю місією та й допомогти фінансово. Ти получиш гроші, якщо ти погодишся на нашу пропозицію. - Відказав Алан, пристально дивлячись на мене. Він говорив це серйозно.

З неприхованою відразою я кинула їм в обличчя:

– Ви редклійці. Звідки мені знати, що ви не блефуєте? 

Заплющивши очі, Алан промовив:

– Ми знаємо, що спричинили багато болю всьому людству, але ми тебе завіряємо, що в наших наміреннях немає лихих помислів щодо тебе, і твоєї бабці.

– Прозвучало це не вельми правдоподібно, після того, як ви сказали, що ви віддасте мене гвардійцям, – через стиснуті на силу зуби, я старалася говорити рівним тоном. Я пригадала всі ці страждання, приниження і біль, які редклійці мені зробили в моєму житті.

Життя дорогих мені людей, які вони відібрали. 

Чи вони могли осягнути скільки по-справжньому вони зробили болю? Проходячи вулицями Афідії, і дивлячись на людей, яких вони заставили жити в багнюці та в злиднях, чи вони, редклійці коли-небудь замислювалися, що людям нижчого сорту доводиться важко жити, коли епікіндіни в прямому сенсі хотіли знищити нас до останнього подиху, коли в їхній Імперії жодним чином не торкнулася війна, і їхні землі не були затоптані мерзенними епікіндінами?

Все це я хотіла виплюснути їм в їхні самовдоволенні обличчя. Але якась частинка мене стрималася, бо розуміла, що це буде помилкою, через, яку я заплачу сповна.

– Ми знаємо, що ти не повіриш нам на слово, – продовжив говорити спокійно Алан, дивлячись на мене. – Ми знаємо. Але ти нам потрібна. Потрібна твоя допомога.

Мою допомогу? Спершу мені здалося, що мені це просто почулося. Лють змінилася здивуванням.

– Навіщо вам моя допомога? – не зрозуміла я. 

– Щоб зупинити пекло, яке розгорілося в нашому світі. Ми знаємо, як зупинити все це. І якщо ти погодишся нас вислухати, ми дамо тобі гарантію, що твоє, і життя твоєї бабці будуть врятовані. Тобі більше не доведеться виконувати накази короля. Ти получиш гроші на ліки. Ну то як ти згодна вислухати нашу угоду? 

Все, що він сказав здавалося мені таким далеким і нереальним. Це був наче прекрасний сон, який може будь-якої миті розвіятися в прах. А це означало, що тепер я не буду засипати кожнісінької ночі думаючи, як дістати потрібну суму грошей на лікування бабці. 

Все це було наче недосяжною мрією. Такою недосяжною, як сама зоря.

Але з зрештою, яка буде ціна цієї угоди? Що як це пастка?

– Що за угода? Що я маю зробити, – я недовірливо подивилися на редклійців. 

– Спершу відповіси чи ти згодна, – відрізав Волкер.

Я пильно подивилася на Алана, і на дівчину з рижим волоссям, яка як її напарник чекали від мене відповідь. 

– А, якщо я не погоджуся? – обережно мовила.

– Тоді ми закличемо сюди тих, кому ти дійсно потрібна, – відповіла незворушно редклійка сидячи на дивані. Вона сказала так, наче обговорювала тут погоду. Вона не добре посміхнулася.

Мої кістки оповилися крижаним холодом. Ці двоє дуже хочуть, щоб я предстала на їхню пропозицію. Але чому я дивуюся цьому? Така сутність редклійців. Їм притаманна власність. 

– Якщо ви дійсно зможете допомогти мені, то яка користь буде для вас? 

Я не була дурною, аби повірити, що для них не було ніякої вигоди. 

– Я вже сказав. Щоб зупинити весь цей маразм, який панує у світі, – невдоволено пробурмотів Алан, його очі звузилися. – Тобі варто вирішувати по скоріше, твій час спливає.

Що залишається мені робити? Я була не в тому положенні, щоб відмовляти. Я більш, ніж впевнена, що вони дотримуються погрози, і покличуть сюди гвардійців.

– Ну допустим я згодна. Тож, з чим я маю вам допомогти?

– Ти знаєш, яка критична ситуація в світі, від коли відкрився портал в Леквуті, через який прийшли епікіндіни. Поговорюють, що портал закрився десять років тому, – Алан уважно простежив за моєю реакцією. – Але якщо я скажу, що це насправді не так?

Я стала в ступор, будучи непевною, що він тільки-но сказав.

– Що? – тихо мовила я.

– Портал до сих пір є – відкритий, – незворушно мовив він.

– Ти брешеш, – відказала швидко без роздумів я. – Це неможливо. Портал закритий вот вже десять років. Вся Онірія знає.

Алан не змигнув оком, і ніяк не відреагував на мої слова, немов очікував, що я так скажу. 

– Я б так не сказав, Кіро. 

Я похитала головою.

– Портал не може бути відкритий, – наполягала я. – За всі роки жодна людина не потрапила туди. – Знову звівши на них очі, я хотіла побачити в їхніх ляцях, що вони просто насміхаються наді мною. Що все це просто брехня і вони вот-вот скажуть справжню причину чому я маю допомогти. Серце сильно стиснулося, коли їхні серйозні обличчя, залишилися непохитними. – Портал всі ці роки є закритий. Все, що ви сказали все це – цілковита брехні, не більше.

– Портал завжди був відкритий, – на посідав Волкер, злегка хмурячись. – Як по твоєму чому все більше епікіндіни підступають до Табели? А тому, що з порталу й надалі приходять вони, які чимраз ближче наближаючись до вас.

Я мовчала, бо не знала на що це відповісти. Це все не вкладалося в моїй голові. Вони говорять не правду. Нічого з того не могло бути правдою. Лише божевільний повірить в те, що вони кажуть.

– Як по твоєму, звідки ти знаєш, що портал є закритий? – запитався спокійно Алан, після тиші.

– Бо люди знають. Всі знають. 

З їхніми головами точно було щось не впорядку.

– А хто їм це сказав? – поцікавився хлопець.

– Так сказав король..

– Бо так йому наказав говорити Імператор, – перебив Алана. 

Деякий час я не знала, що сказати, і між нами повисла тиша.

– Але… якщо це справді так.. і портал відкритий..це значить, що король Ґаріхтон тоже знає, що портал відкритий? – жахнулась я.

– Ні. На власні очі король ніколи не бачив порталу, як і всіх людей. Звичайно портал десять років тому по справжньому був відкритий, але він одразу закрився, а Імператор вирішив, що це зіграє йому на руку, якщо запевнить всю Онірію повірити, що портал досі відкритий, – сказала редклійка, погляд, який був потуплений повз мене. 

– Навіть, якщо так, навіщо Імператору брехати? – не розуміла я. – Це навіть занадто для нього. Як це стосується порталу та Імператора? 

– Тому що йому це вигідно. 

– Вигідно? – ошелешено кинула я. – Кому буде вигідно тримати це в таємниці? Який взагалі в цьому сенс? 

– Коли відкрився портал провело шок все людство, так само й Імператора. Але з часом він придумав, як на цьому можна заробити. Заробити на людських життях, – сказала дівчина, якої я досі не знала імені, – і через нього ми маємо бачити всі ці жахіття, – вона заглянула мені в очі, наче шукаючи щось. – Не зрозумій мене неправильно, але не всі, як ви думаєте люди з Редклії є такими, як ви всі нас описуєте. Жорстокими. Нелюдяними. Егоїстичними. Кінець з кінцем в Імперії Редклії знайдуться такі як ми з Аланом, кому хочеться давно вбити Імператора.

Я не вірила своїм очам. Ці двоє направду хочуть зупинити свого ж Імператора, якого бояться геть чисто всі? Я звичайно знала, що його ненавидять люди з всіх королівств, але ніколи не повірила б, що існують редклійці, які є проти диктаторського режиму свого ж Імператора. 

– Тому за допомогою страху людей, йому простіше контролювати всі королівства в Онірії, коли всі вони є в скрутному становищі, як зараз. Отож допоки портал відкритий, то Імператор має владу над ними всіма, – додала вона. 

– Я.. я ніколи не задумувалася над цим. Всі ці роки нікому не прийшло на думку, що портал може бути все ще досі.. відкритим. Це..

Це була правда. В той самий день, коли почався весь цей жах я мало, що пам'ятаю, бо я була ще зовсім дитиною. Живучи майже все своє життя тут, я по-справжньому не замислювалася над тим, що Імператор може обрехати всю Онірію. 

– Якщо це правда, яку ви мені говорите, то виходить всі ці люди, які виходять кожного разу за межі тих стін, борючись з епікіндінами, віддають свої життя – даремно? – останні слова я майже сказала пошепки.

Все це не вкладалося мені в голову.

Алан та дівчина кивнули.

Злість знову починала новими обертами брати наді мною верх. Я замислилася: скільки, ще брехні нам говорили, і скільки правди ми ще не знаємо?

– Якщо це насправді все так, як ви говорите, що ваш Імператор бреше, то чому ви приховуєте все це? 

– А, що на твою думку буде, якщо ми будемо говорити всю правду людям? Імператору це на користь, і він вб’є кожного, хто посміє дізнатися про це, і за всяку ціну не дасть поширити цю правду, – відказав просто Алан. 

– Але чому ви мені це говорите? Ви розповідаєте мені, що портал досі відкритий, але тим самим ви наражаєтися на таку небезпеку. Чому?

– Тому, що ми хочемо зупинити Імператора. Він зайшов занадто далеко. Ти й сама прекрасно усвідомлюєш, що він собою представляє. Тож ми зробимо велику послугу всьому людству вбивши його, – промовив спокійно Алан дивлячись мені в очі.

– Ви хочете вбити Імператора? – приголомшено кинула я.

– Так. Звичайно буде важко, але погодся це буде того варте.

– Хтось знає, ще правду? – важко запитую я. Але в душі я кричу. Кричу від чергової брехні. 

Вони обоє кивнули. 

– Скільки?

– Знає лише найближче оточення Імператора. 

– І ви… входете до його оточення?

Вони промовчали, що було красномовною відповіддю. 

– А ваш народ?

– Ні. Імператор тримає це в глибокому секреті, навіть від свого народу. 

– Тому, що він знає, якщо хтось дізнається, то буде вбитий. Чи не так? – кажу пошепки майже я.

Редклійці знову кивнули. 

– Імператор сильно нам довіряє, але якщо він дізнається, що ми тобі розповіли, то ми будемо підходити під ту категорію людей, кого імператор в першу чергу захоче вбити, – сказала спокійно дівчина, наче її не лякала ця правда. – І тебе тоже.

– Ми не хочемо більше служити йому. Його божевільні наказати, в якийсь день заведуть всіх нас в могилу. Тож, – Алан пильно подивився на мене. – Тож вот чому ми просимо твоєї допомоги, щоб ти закрила з нами портал. Закриючи портал, ми зупинимо навали епікіндінів, які проходять кожнісінький день в наш світ. А після того, як ми це зробимо брехня Імператора вилилиться всім королівствам, то йому буде не солодко. 

– Яким чином ви взагалі плануєте закрити портал, і зупинити Імператора? 

– Не переживай, скоро ти дізнаєшся. Ми це розповімо згодом, коли будуть інші.

Значить є ще інші. 

Після недовгої тишини, я запиталася. 

– Але чому для цього ви вибрали мене? Що немає нікого кращого за мене? Сильнішого?

– Ми шукали людину, яка в першу чергу ненавидить Імператора. Це була наша гарантія того, що людина, яка всім серцем хоче помститися Імператору за всі роки зневаги буде виконувати вірно свою роботу, яку вона зробить із задоволенням, щоб скинути його з трону. Ненависть можна сказати була ключова категорія людини, яку ми шукали. Але також не менш важливою критерією, по якій ми шукали потрібну людину, щоб вона була сильна духом та загартованою до битв, які будуть неминучими. Людина, яка зможе за себе постояти, і буде готовою прийняти бій негайно, незважаючи від того, де вона буде, і хто буде біля неї.

– Ви думаєте, що я вас не боюся. Що ж скажу направду, що це не так? 

– Якби ти нас боялася, то не говорила з нами так зухвало, – відповів Алан, подарувавши ледь помітну усмішку. 

– Тож я так зрозуміла, що я підпадаю під ці критерії? – з ноткою іронією запитую я.

– Якби ти не була нам потрібна, ми б не стали тратити свій час, чи кликати королівську охорону, а власноруч вбили б тебе, – провадив Алан спокійним голосом, наче вбивство іншої людини було нічого не варте для нього. 

– Ви сказали сильна духом, що ти мав на увазі під цим? 

Відійшовши в сторону пошарпаної шафи, Алан спершись об неї та схрестив руки між собою, роздумуючи над відповіддю.

– Тоді, коли ми поїдемо за межі стін, ми стикнемося з – епікіндінами. Лише поістино сильна особистість може справитися з ними.

– Але я ніколи не бачила, ба більше не вбивала епікіндінів, що вже говорити, що я можу з ними битися. Ви могли вибрати когось іншого із Тінів.

– Але ми вибрали тебе, – відповів Алан, наче це мало, щось означати. 

– Але ж..

– Ти себе недооцінюєш.

– Одним словом ти потрібна нам Кіра Ґрейвун, – я поглянула на дівчину, – ти мусиш приєднатися до нас, якщо не хочеш, щоб правління Імператора над всіма Сімома Королівствами й надалі продовжувалося. Ти на власні очі бачиш, як він знищує вас зсередини. – Вона тихо пирхнула, зціпивши кулаки від не прихованої злості. – Тим більше мені надоїло кожний раз приїжджати, до якогось убогого місця подорожуючи через всі королівства, під ризиком бути розтерзаною епікіндінами, навіть якщо Імператор каже, що ці монстри так, чи інакше мають бути. – Вона розвела руки в сторону. – Що скажеш, йому завжди було плювати на нас. 

– Він заставляє робити за нього брудну роботу, – додав Алан. – Наказуючи вбивати людей, які на його думку заважають йому на шляху. Все це нам давно вже осточортіло. 

Я насторожено подивилася на нього. 

– Значить, ви обоє прибули сюди в Афідію для того, щоб когось вбити? Чи не так? Це є черговий його наказ?

Він трохи помовчав, але зрештою повільно кивнув. 

– І хто на цей раз заважав Імператору?

– Це не важливо. Але тобі знати потрібно вот, що – ця людина вже не живець, – заявив Алан дивлячись прямо на мене, таким тоном даючи зрозуміти, що на цьому розмова закінчена.

– Ясно.

Хто б, то не був вони не скажуть мені. 

– Якщо Імператор дізнається, що ви мені розповіли, то ви усвідомлюєте ризик? Ваш же звинуватять дезертирами. 

– А ще психічно хворими, – додала редклійка.

– Ми багато чого побачили, щоб вирішити зробити це рішення, – відзначив Алан.

Я задумалася. 

– Які є гарантії того, що ви мене по-справжньому не обманюєте? 

Обидва редклійця обмінялися короткими поглядами. Через секунду Алан дістав з під свого плаща, щось, і підійшовши до мене, простяг його мені складений пергамент. 

~ Кіра Ґрейвун, яка входить до Тіні, який очолює Урсус Жольд буде звільнена від своїх зобов'язань після виконання своєї секретної місії, і буде винагороджена грошовою премією. ~

Внизу була печатка короля Ґаріхтона.

– Ти можеш не повертатися в Тіні, – в моїх очах забриніли сльози, але я заставила стримати їх. Пролунав голос Алана, – Вже після того, як ти виконаєш своє завдання, ти зможеш робити все, що захочеш. Портал буде накінець закритий. Землі стануть вільними від епікіндінів, і ти можеш поїхати куди захочеш. Ти будеш більше не зобов'язана працювати на Урсуса. Імперія розпадеться. Потрібно просто підпис короля і мій.

– Але король служить Імператору, – з сумом мовила. – Він не може..

– Я вже казав. Король не знає правди, і він боїться його. Всі бояться Імператора, і саме, тоді коли він впаде на дно, люди перестануть боятися його. В тому числі і король Ґаріхтон.

Я вже втретє перечитувала лист, і не могла повірити в написане. 

– Кіра, подивився на мене, – пролунав тихий голос Алан біля мене.

Я звела погляд. 

– Ти розумієш, що може це означати для тебе? Після того, як все нам вдасця? – він зробив паузу, і кілька секунд дивився на мене. – Ти станеш вільною. 

Ти станеш вільною. 

Ці слова відлунювали в моїй голові, як далека мрія, яку я плекала роками.

Я ще раз подивилася на папір, в якому зазначалося, що я стану, як сказав Алан – вільною. Вільною від всіх цих кривавих розправ, які я мала робити кожної ночі. 

Алан простягнув руку.

– Ну то як? Ти згодна? 

Я дивилась на неї, а тоді повільно простягнула на зустріч йому свою руку. 

– Згодна. 

Дівчина ставши з дивану, і підійшла до мене. З під капюшона вибилося руде пасмо волосся. – З нами ти будеш в безпеці. – Вона посміхнулася і положила свою руку мені на плече. – До речі, мене звати Даніела Даґрільда, а це. – Редклійка подивилася в бік на темноволосого брюнета, а потім знову на мене, багатозначно усміхнувшись. – Впевнена, що ви вже знайомі. 

– Йдемо на нас чекають решта, – сказав Алан, і не чекаючи на нас вийшов за двері. 

Я досі не могла отямитися.

Я стану вільною.

За всі ці роки, я стану нарешті вільною.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
ID
Iivia Di Rosso@Iovia.Di.Rosso

6Довгочити
42Перегляди
На Друкарні з 5 жовтня 2024

Більше від автора

  • Розділ 5 “Невідомість чатує поблизу”

    – Геть з дороги! – гаркнув чоловік в чорному обладунку на коні до натовпу людей, які обступили, і загороджували пройти. Але йому відчайдушні спроби були даремними. Зі всіх сторін точився галас і шум. Люди навіть й не збиралися розступатися.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Розділ 4 “Таємничий незнайомець”

    Весь цей час, коли я дивилася в їхню сторону редклієць, щось дуже тихо говорив генералу Нуртіну, а за якихось кілька секунд вони вийшли із королівської зали.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Розділ 3 “З тих країв”

    – Я так зрозуміла ти завітала до мене не надовго, внучко? – хрипким голосом озвалася бабця Аґалія, позаду мене.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі

Це також може зацікавити:

  • Прогулянка

    Звісно ж, існують правила, і згідно них не можна лізти до мавок, тим паче коли вони співають, тим паче коли пісні сумні, тим паче без напарн

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі

Коментарі (1)

Привіт. Не знав, що тут є такі цікаві тексти. Якщо у вас є таланти чи бажання, чому б вам не публікуватись на самвидаві Аркуш чи на Веллко? Якщо буде цікаво, звертайтесь чи заглядайте до мене в блог, завжди раді.

Це також може зацікавити:

  • Прогулянка

    Звісно ж, існують правила, і згідно них не можна лізти до мавок, тим паче коли вони співають, тим паче коли пісні сумні, тим паче без напарн

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі