– Геть з дороги! – гаркнув чоловік в чорному обладунку на коні до натовпу людей, які обступили, і загороджували пройти. Але йому відчайдушні спроби були даремними. Зі всіх сторін точився галас і шум. Люди навіть й не збиралися розступатися.
Близько годину тому до Табели повернулися гвардійці, які пробули за стіною близько трьох місяців. Ця звістка миттю рознеслася всією Табелою. Тому з самого вечора всі повиходили з своїх будинків на вулицю, аби побачити гвардійців на власні очі, і дізнатися від них новини, які вони принесли.
Звичайно нічого хорошого вони не принесли. Кожного разу, як тільки загін гвардійців поверталися назад до Табели новини однозначно ніколи не були добрими.
По указу короля гвардійці вирушали за місто для виконання непростих завдань. Вони мали розчищати шлях від епікіндінів, які останнім часом наближалися до Табели все ближче й ближче. Але, як добре гвардійці не були натреновані, і яка б зброя в них була, вони просто фізично не могли з ними справитися. Якщо коротко кажучи гвардійці практично не мали шансів проти безкінечної навали епікіндінів, які ніколи не закінчувалися, і приходили знову й знову прямо звідти, де десять років тому відкрився портал в Леквуті. Люди помирали, а епікіндіни не зупинялися, і що буде далі сценарій для всіх був очевидний. Але король Ґаріхтон завжди вперто запевняв, що потреба з паніці немає.
– Табела була і буде самим безпечним містом. Сюди ніколи не посунеться ні одна потвора.
І звичайно, що не посунуться. Люди, які шукали місце, аби вижити, йшли сюди. Саме вони ставали тими кого в перших шеренгах відправляв на убій король.
Мені сильно поталанило. Я служу королю в Тінях, отож мені не грозить бути за стіною.
Також гвардійці не покладали чималих зусиль, аби прокласти шлях до інших міст в королівстві, де досі були вцілілі міста, де були люди. Але дороги самі собою були небезпечними, і в більшості випадків міста були зруйновані, де замість людей тепер знайшли притулок епікіндіни.
Старий світ, який знали люди давно – зникнув. Новий же наповнився – жорстокістю, непізнаним нікому раніше місцем, де відбулося стількі жахливих речей, з якими звичайній людині справитися було не під силі.
І вот, коли гвардійці знову в місті, люди скупчилися навкруги них не даючи пройти, і це тривало вже доволі тривалий час. З кожною хвилиною люди приходили й приходили утворюючи ґвалт безперервних голосів.
Стоячи неподалік, приховавшись в тіні на одному з дахів будинку, я спостерігала за тим, що прямо зараз відбувалося на широкій вулиці. Мої очі пильно перераховули кожного гвардійця, яким дивом вдалося повернувся назад. Але навіть звідси неозброєним оком було видно, що їх повернулося в декілька разів менше, аніж тоді, коли вони тільки виїжджали з міста. З сотні людей повернулося лишень чотирнадцять.
“Багато хто з них були вбиті. Вбиті епікіндінами”, – зазначаю подумки сама до себе.
Але навіть, ті що вижили були важко поранені. В декого я побачила не було навіть своїх кінцівок. Руки і ноги в кожного були перебинтовані бинтами, або якимись тряпками, на яких засохша бордова кров. Мій погляд перемістився до одинокого візка, який тягнув один з вершників. На ньому були замотані якісь брудні лахміття. Не треба бути дурним, щоб не здогадатися, що то були мертві тіла, які вдалося забрати. Їм ще пощастило, бо минулого разу вони не змогли забрати жодного.
– Якщо хочете залишатися живими заберайтеся з дороги негайно! – пригрозив командир Гелутін людям, які вже почали створювати колотнечу. Його постать і голос я впізнала здалеку. Він був досвідченим піхотинцем, який не раз був за стінами, і керував одним з підрозділів. По одному його вигляду було ясно, що дорога його сильно вимотала. Йому знадобилося чималих зусиль, аби перекрикувати натовп, які невпинно закидували їх питаннями, і не давали проїхати до головного палацу. – Якщо вас тягне швидше піти на той світ, то давайте, кидайтеся під коней!
Але цього було замало, аби люди відійшли по дальше. Кожен кидав своє запитання, яких було ні кінця, ні краю.
– Що з вами сталося? – крикнув хтось з натовпу.
– Ви досягли якихось результатів? – почувся невдоволений чоловічий голос.
– Чому вас так мало?
– Де всі решта? На вас напали?
Одні і ті самі питання люди завжди задавали, як тільки гвардійці поверталися назад в Табелу. Ці завдання могли тривати не один місяць, а то й довше. Були такі дні, коли ми вже зовсім не сподівалися когось із них побачити, занадто довго їх не було. Але, коли вони в кількості трьох людей, в тому числі і командира Гелутіна все таки добрались назад в Табелу – худими, голодними й пораненими. Як виявилося дорогою назад, коли вони поверталися на них неочікуваного напали епікіндіни.
– Вони занадто далеко відійшли від кордонів Зниклого Королівства. Якщо це буде продовжуватися, і епікіндіни надалі будуть сунутися, то задача буде ще неконтрольованіша, аніж зараз. Наш світ повільно, але впевнено – котися в прірву. – Сказала в той самий день мені Каміла.
– Скільки часу я маю це повторювати?! – крикнув Гелутін, чиє терпіння було на межі.
Але натовп це не зупиняло, вони задавали багато питань, і голоси переходили в голосніший репід, перебуваючи один одного. Серед людей були жінки, чоловіки, діти та старші люди. Одна, якась жінка, яка вдивлялася в лиця вцілілих гвардійців впала на коліна, і почала нестяно радити. Люди вдивлялися в знайомі лиця серед тих хто повернувся і вижив. Багатьом більше ніколи не зустріти ту людину, яку вони бачили востаннє напередодні від'їзду.
– Ви, що зовсім оглохли?! В нас купа поранених, і їм потрібно негайна допомога! – горланив розлючений командира. Стрибнувши з коня, він оголив меч, і люди перед ним став накінець відступати.
Але не всі. Ті хто був ближче до дерев’яної повозки з жахом в очах розглядали криваві лахміття. Я була певна, що вони відчули це через характерний запах гнилі. Кілька виживших гвардійців просто відсторонено спостерігали за всім дійством, немов вони не помічали весь цей хаос навкруги. На їхніх обличчях закарбувалося жахіття, яке вони побачили по той бік стін.
– Не дуже хороша картина, яку я б сподівався побачити сьогодні вечором, – сказав спокійним голосом Френк, який стояв поруч, спершись спиною в затінку об стіну будинку. Його волосся розвіював вітер, а його нічим не виражений байдужий погляд був прикутий до натовпу.
З висоти там, де ми стояли було дуже добре видно всіх, але достатньо так, щоб ніхто не зміг побачити нас.
– Схоже їх добряче потріпали, – кажу.
– Скільки б вони туди не вибиралися, мені сумнівно, що щось змінюється. Минає рік за роком, а результат залишається одним і тим же. Вот саме зараз ми можемо спостерігати за цим жалюгідним видовищем, – кинувши самим підборіддям сказав Френк.
– Королю б не сподобалися твої слова, Френку.
Чоловік пхикнув, але промовчав.
Але зрештою Френк був правий. Всі роки скільки себе пам'ятаю нічого не змінювалося.
– Ти був колись за стіною? – невимушено запитую.
– Чого б це тебе стало цікавити, Ґрейвун? – Френк відірвав погляд від натовпу, і звузивши очі поглянув прямо на мене.
Я стенула плечима.
– Просто спало на думку.
Ми рідко говорили на тему, яке наше життя було в минулому. Певна Френк би ніколи мені не розповів мені його, але роки проведені разом в Тіні, трохи нас зблизили.
На обличчі Френка заграла сумна усмішка.
– Лишень раз. Тоді я ще не був в Тінях, і хотів не хотів мав піти, – обличчя хлопця зморщилося. – Тож можу з упевненістю сказати, що порівняно, де ми зараз є – це рай, на відміну від тих місць, де були вони, – кивнув Френк в напрямку гвардійців. – Якби ми не були в Тіні, нас спіткала така ж доля, що й їх.
Так, це правда. Не зважаючи, що я маю великий борг, і витрачаю всі зароблені кошти на ліки для бабці Аґалії, це – порівняно ніщо, якщо врахувати, що мені вдалося уникнути воювати з епікіндінами. Якби мене не помітив Урсус Жольд, і не запросив приєднатися до Тіні, скоріш за все була одна із тисячі трупів, розірваною епікіндінами, десь на холодній землі.
Скерувавши погляд на віз з трупами, задумуюся. Скільки ще потрібно всі ці безсенсові втрати цих людей, яких ставало все менше й менше.
– Кіра.
Відвернувшись зі своїх думок, переводжу запитальний погляд на Френка.
– Вибач, ти щось сказав?
Чоловік уважно дивився на мене кілька довгих секунд, і зрештою промовив:
– Я запитав, чи ти була колись за стінами Табели?
Я повільно переводжу погляд на юрбу людей, які досі оточували гвардійців, і марні спроби командира Гелутіна їх відлякати.
– Ми переселилися сюди з бабусею в столицю Табелу з півночі з одного мало відомого селища, рівно десять років тому, коли все почалося, подальше від атак епікіндінів. Сам знаєш часи були не з кращих, – тихо промовила.
Я його не бачила, але я відчувала, що Френк пильно спостерігає за мною, слухаючи мене.
– Ти не пам’ятаєш, в якому королівстві народилася?
– Ні, – відразу мовила, помотавши головою. – Я була малою, що б пам'ятати це.
Згадки про дім, важким тягарем впали на мою потріпану душу.
Я подивилася на Френка, який досі не зводив з мене погляду. Він чекав, коли я продовжу. Настала коротка тиша, яка супроводжувалася шумом людей внизу.
– Але я б дуже хотіла дізнатися, – це була щира правда. – Але впевнена, що під час нападу епікіндінів мій дім вже давно зруйнований. Я перестала вірити, що коли-небудь я знову побачу його.
В якомусь степені для мене повернення додому було і буде моєю нездійсненною мрією.
Френк розуміюче кивнув.
– Ну, а ти сам? Твоє королівство, ти його пам…?
– Мій дім, як і твій був стертий з лиця землі, – перебивши спокійно мовив Волтон, не змигнувши оком, немов розмова про втрачений дім не була йому чимось особливим. – Мені було шістнадцять, коли на моє королівство Аронітії напали ці чудовиська. Ми довго шукали притулок від тих почвар та війни.
Майже всіх біженців, які опинилися в Табелі була одна, і та сама історія. Їхній королівство, в якому вони жили були атаковані й знищені епікіндінами. Королівство Афідії стола пристанищем для тисячі біженців, які продовжували надходити, але замість того, аби видихнути від тривалих пошуках безпеки, король відправляє їх в саме пекло, від якого вони так неминуче хотіли втекти.
Дальше Френк нічого не говорив. Навіть під маскою байдужості, якою він так старанно обгородився від мене, я чудово розумію, що йому тоже боляче говорити про свій дім. Принаймі, як так думала.
– Пропустіть мене! Ви не чуєте?! Пропустіть!
Я і Френк перевели погляди вниз, де лунали грубі крики чоловіка.
З висоти я побачила старого чоловіка, чиє волосся вкрилося сивиною зі всією силою продирався через людей, аби добратися до гвардійців. Крики були такі, що люди просто з переляку давали йому дорогу. Його нічого не зупиняло: ні воїни в обладунках, ні зброю, яку вони мали, ні розгніваного командира.
– Олінд! Олінд! Де ти?! – гукав несамовито старий не своїм голосом.
Діставшись до гвардійців, старий метав головою з одного обличчя на інше, шукаючи когось.
– Заспокойтеся, – став підходити командир. – Кого ви шукаєте? Ви..
Старий метнув голову на командира і швидко, як на свій вік опинився біля нього, вчепившись в залізний обладунок командира. Він був нищий, але його не лякав здоровезний зріст командира. Двоє гвардійців позаду, які спроможні були стояти оголили мечі.
– Де моя дочка?! – з відчаєм кричав чоловік. – Олінд Твінст?! Вона була з вами в одному легіоні!
– Дайте я вам все розповім, – спокійним, відпрацьованим голосом почав говорити командир Гелутін, який не однаразово мав зустріч з батьками, чиї діти померли на завданні. – Для початку…
Але його перебив старий, не давши договорити.
– Просто скажіть, де моя дочка Олінд?! Вона не могла .. не .. могла. – На останніх словах убитий горем батько, почав захлинатися власними сльозами.
– Мені дуже шкода, але..
– Ні, ні, ні, ні, – почав белькотіти старий, похитуючи головою туди сюди, наче ці слова були для нього ляпасом. Він схопив за комірець наплічника командира, але той навіть не поворухнувся, щоб, якось зупинити розлюченого батька. Але натомість двоє гвардійців, були вже готові кинутися вперед, як командир Гелутін підняв руку вверх зупиняючи їх. – Скажіть, що це була проста брехня, вона не могла, вона...
– Вона здійснила свою клятву, яку вона пообіцяла виконати перед короною. Вона загинула рятуючи своїх товаришів. Це був її вибір, – беземоційно сказав командир.
Батько дивлячись на командира, почав тихо говорити, всі затихли в натовпі, щоб почути його слова.
– Вона пішла добровільно до вас, щоб боротися з цими потворами. Вона з самого дитинства хотіла стати такою як ви, щоб покласти край смерті невинних людей. Так я тепер я запитую: чому ви не змогли захистити мою єдину дочку!?
Командир нічого не відповів дивлячись в очі повних сліз батька.
– Навіщо, ми відаємо наші життя?! – перейшов на крик батько. – Чому ми платимо це ціною кров’ю власних дітей? Просто скажіть де її тіло?! – Батько метнув голову до візка. – Ви не могли..
Не встиг розгніваний горем батько договорити, як командир Гелутін, на якого він кричав, витягнув з подертого наплічника, і простягнув старому, щось на подобі замотаного клаптика ганчірки.
– Що це? – на батьковому лиці відобразилося нерозуміння. Я витягнула шию, аби роздивитися. Спершу мені здалося, що це був, якийсь предмет. Але у вихорі думок наступну секунду я здогадалася, що там було. Батько видно тоже догадався, і всіма силами не хотів повірити, і прийняти то, що він побачив перед собою. Тремтливими руками взявши, то, що залишилося від його дочки, і з біллю поглянувши на командира, наче сподівався почути від нього, що це помилка. - Ні, ні, ні... це... не може бути.
– Нам шкода, – це все, що міг сказати командир.
Впавши на коліна, притуливши обгорток тряпки до себе, почав несамовито схлипувати.
Напевно у світі найсильніший і найбільший біль це – втрата найріднішої тобі людини.
В якийсь момент почувся віддалений шум, і тупіт коней. Перевівши погляд я побачила, що сюди прямували інші гвардійці на конях. Люди з новою силою вибухнули вигуками, але все таки відійшли подалі, коли кілька десятків гвардійців на конях вже не панькалися з людом. Коли один із них наїхав на жінку, стало остаточно зрозуміло: їм варто було триматися якомога далі. Командир Гелутін віддав наказ прибулим:
– Віднесіть тих хто вижив до цілителів, – чоловік розвернувся до своїх людей. – Ті хто можуть ходити відправляємося до короля, негайно!
Вони хочуть доповісти королю, що сталося на завданні, здогадалася я.
Однозначно людям деталі моторошної правди ніхто не розповість.
Звичайно після прибуття гвардійців король Ґаріхтон скаже чергову брехню своєму народу, що все добре.
***
Звістка про загиблих стала головною темою міста. Куда б я не пішла, я чула, як люди обговорювали про неї.
Після того, як я вибравшись з нетрів тунелів й повернувшись до головної зали, я знайшла Френка і доповіла все йому, що я почула тоді в підземеллі, але пропустила того моменту з Аланом. На моє полегшення Френк відповів, що дійсно, король був в курсі, що я була поруч.
Наприкінці закінчення святкування, коли всі люди стали розходитися король Ґаріхтон все таки прийшов, і звелів піти всім крім мене та Френка. Вияснилося, що король мав нове завдання, яке ми мали виконати тільки удвох з Франком Волтоном.
І на превелику мою досаду ми мали відправитися прямо після свята в театр Хевен, який знаходився на околицях міста, біля самого узбережжя океану. В короля з'явилася інформація, що сьогодні ввечері там буде чергове зібрання повстанського угруповання, яке час від часу влаштовувало в Табелі.
Повстанці це – люди, які підпільно підтримували Зникле Королівство. Під час свого правління Іріус Полемус заохотив багато спільників по всій Онірії, тож навіть після його смерті досі знаходяться люди, які на протязі років підтримували криваві ідеали диктатора. Повстанців розшукували, і запроторювали до в’язниць, аби вибити з них все що їм відомо, і вже після того вбивали. Я сама раніше кілька разів заарештувала повстанців. Тож наша задача полягала в тому, аби спіймати когось із них. Мені не сильно подобалося, що саме мене вибрали для цієї задачі. Вони нагадували мені зграю диких псів, за якими вічно доводилося бігати по всьому місту.
Щоб дійти до театру Хевен, нам потрібно було пройти з п’ять кілометрів, де буяв непроглядний ліс. Практично те місце перетворилося на пустку, де взагалі майже ніхто не ходив. І на те була вагома причина.
До того як почалася Чорна Війна, коли юканійці володарювали в Онірії, в тому числі і в королівстві Афідії вони перетворили театр Хевен на свою штаб квартиру. Там вони проводили свої секретні зібрання, де випробовували чорну магію. Але, коли настала Чорна Війна театр підпалили, і той згорів дотла й залишив по собі одну згадку про те жахливе місце. І поговорюють, що в ньому згоріли самі юканійці. В тому числі і Дрейк Агун і Октавія Шелф.
Дрейк Агун. Могучі юканійці. Вони славилися своєю бездушністю, могучою силою та жорстокістю. Вони також входили до внутрішнього круга Іріуса Полемуса. По офіційних даних вони помер в пожежі, але тіла так і не були знайдені. Всі думають, що вони перетворилося на попід. Люди бояться туди приходити навіть днем, тому що думають, що душі мертвих юканійців досі бродять закинутим театром, і вичікують жертву, яка зайде туди. Звичайно це була легенда, але це не дозволяло людям повірити в неї та приректи це – місце проклятим.
Після того всього хаосу, який вони зробили у світі, я не розуміла жодної причини по якій залишаються люди, які ще підтримують їх. Я вважала цих людей дурними, і не сповна розуму.
З кожним кроком йдучи по звивистій, непротоптаній стежині, посеред густого лісу зі скронів дерев вдалині поміж гілок виднілася верхівка театру. Сам театр розташувався на околицях міста біля самої прірви океану, звідки долинав запах бризу та звуки неспокійних хвиль, які билися об скелю. Підходячи ближче мені стало більше видно наслідки десятирічної пожежі. Обгорівший фасад мармурового театру почорнів, а шибки вікон – вибиті. Частина лівої сторони даху зовсім розвалилася, впавши на нижній поверх. Від цього видовища в мене пішли мурашки по шкірі, немов в цьому місці і справді оселилося якесь зло, від якого хотілося триматися якнайдальше. Але на жаль саме туди прямував наш з Френком шлях.
При самому вході висіла перехняблена вивіска, яку легенько колихав вітер з океану. На ній був вицвілий напис «Ласкаво Просимо До..», і на тому продовження обривалося, але без того було ясно, що там писало “театру Хевен”.
Місце повстанці вибрали відповідне.
– І як на цей раз вони хочуть зашкодити короні? Вони не бояться, що їхні плани з легкістю могли розкрити? – запитала я, дивлячись на покинутий театр, від якого одного виду було не по собі.
– Ми для цього й прийшли аби перевірити, – відповів Френк, затримавшись ненадовго перед великими загорівшими дверима, перед тим як зайти всередину. Я рушила слідом. Одна половина дверей валялася на підлозі, але на тій, що вціліла був зображений малюнок, який простягався на всю довжину дверей, де було – крило. Дивуюся, як він не вигорів після пожежі.
Всередині було так само обгорівше, як і зовні. Стіни, підлога, стеля буквально все покрилося темним слоєм обгорівшого мармуру. Я не знаю, чи це мені привиділося, але я могла навіть відчути запах паленої будівлі, немов запах пожежі не вивітрився з роками. Минувши фойє, і проходячи великом широким коридором, обхожу розкидані по всій підлозі почорнілі предмети.
Невдовзі коридор розгалужувався на дві сторони: ліворуч та праворуч, а впереді був прохід, через, який ми пройшли. Все тут згоріло дотла, і панувала повна розруха. Майже вся зала була переповнена сидячими місцями, половина з яких були розтрощені. На самому переді перед нами взірцалася неймовірно величезна сцена, де раніше проводилися вистави, і сходи, які йшли вздовж стіни, вели до балконів, які немов повисли в повітрі. А з самого верху висіли люстри, точніше, те що від них залишилося. Вони нагадували чорні плями, які були по всій стелі. Більш ніж впевнена, що там відкривався чудовий вид на сцену, і не зважаючи, що тут панувала повна розруха, те що я побачила тут відняло в мене мову. Чомусь мені здалося, що за часів, коли цей театр був цілий, він був – прекрасний.
Френк сказав, аби ми піднялися по сходах на балкон. Я не помилилася в своїх припущеннях, вид звідти був чудовий. Вже там ми й затаїлися, і стали чекати. Минуло десь коло двадцять хвилин, і я вже зневірилася, чи дійсно хтось сюди прийде. Але раптом я почула відлуння голосів. Хтось сюди йшов. Обережно визираючи вниз я помітила, що з головних входу, де раніше стояла я з Френком, почали сходитися темні постаті в потріпаній одежі. Їх було близько двадцяти. Всі вони, щось між собою тихо шепотілися.
Всі вони підійшли впритул до самої сцени. Дехто сів на обгорівші крісла, хтось стояв і всі стали чекати чогось.
Або когось.
Хтось з натовпу вийшов на сцену. Він обернувся до всіх, і знявши каптур, я побачила обличчя вже немолодого чоловіка в такому ж подертому одязі, що й інші. На вигляд йому було з гаком близько п'ятдесяти.
– Тишина, – його голос, як гостре лезо ножа миттю перервав всі перешіптування, і всі до єдиного замовкли й дивилися на чоловіка, який стояв на сцені. Я акуратно намацала вістря кинджала. Він був головний, значить спіймати потрібно саме його. – Ми зібралися в цьому чудовому місці, не просто так. Раніше люди приходили сюди зі всієї Табели, ба більше навіть приїжджали з сусідніх королівств, аби подивитися чудову виставу, яка відбувалася в театрі Хевен. Але тепер все змінилося, – для демонстрації він обвів рукою обгорілий театр. – Вони спалили його через з’язок з юканійцями. Чи не смішно чути всю цю єресть? Славетний і неповторний театр Хевен, якому було не одне століття спалили через зв'язок з юканійцями! Тільки осліплені ідіоти могли таке зробити! Не здивуюся, якщо вони будуть спалювати цілі села, бо там жили юканійці!
Люди біля сцени невдоволено перегукувалися.
– Юканійців прирекли богохульниками і помилкою природи, – зневажливим тоном продовжив чоловік. – Пояснюючи все тим, що ні одна людина на землі не мала б мати цієї сили, якою володіли вони. І за це юканійців ніхто не любив, хоча вони нічого поганого не зробили…
Я стиснула щелепу від злості. Мені хотілося прямо зараз зацідити кулаком по його фізіономії. Як він може таке верзти? Після всього, що юканійці зробили, він вправі говорити, що нічого поганого вони не зробили?
Настала вичікувальну тишина з якою спеціально затримував чоловік на подіумі.
– … через помилку всіх королівств, яку вони зробили, напавши на Зникле Королівство, настали чорні часи, – чоловік зробив невеличку паузу. – Але вчерговий раз ми з вами браття та сестри зустрічаємося, бо свято віримо, що це кінець. Навіть, якщо юканійці померли ми є тими, хто не здався, і ми є тими хто буде боротися за їхню волю до кінця! Чи не так? Ми зробимо все можливе, щоб помститися за них!
Зал наповнився схвальними вигуками та оплесками.
– Так! – Прокричали в унісон всі люди.
Чоловік на сцені лиховісно усміхнувся.
– Чорт, – вилаявся Френк. – Цей день котиться до біса погано. Потрібно зупиняти цей весь маразм, приготуйся, – прошепотів з неприхованою відразою Френк.
– Ага, – мені й самій нетерпелось покінчити з цим.
– Сьогодні ми також побачили, як в черговий раз, і точно вже не востаннє, наш король, відправляє невинних людей, аби ті проливали кров…
– Не переживай скоро і твоя кров пролється.
Несподівано всі, що були внизу, подивилися на Френка, який вийшов.
– Чия це вина по якій гинуть люди? Ваші дрогоцінні святі демони зробили таке зі світом. Але не переживайте, бо ви відплатити своєю кров’ю, – холодно провадив Френк.
На сцені, обличчя чоловіка в чорному з'явилася крива посмішка. Я напряглась. Його не здивувала Френкова поява, так як інші повстанці почали вороже шепотітися і дивитися на Френка.
– Ти пішов проти корони. Всі ви, – сказав Френк, неспішно спускаючись по сходах вниз. Утворилася ще більша галас. – За це ви всі будете приговорені до смертної кари.
– Я так і знав, – відповів чоловік рівним тоном, досі посміхаючись. – Я знав, що хтось з королівських щурів буде ховатися тут. Але я не знав, що король, буде настільки дурним, аби відправити когось з Тінів, аби помішати нам. Ти так не думаєш Френк Волтон?
Звідки він знає, що Френк із Тіні? Я нахмурила брови. Це поганий знак.
– Ви підтримуєте Зникле Королівство. Всі знають, що той хто підтримує їх, в кінцевому результаті буде чекати смерть.
Наступної миті, неочікувано для мене чоловік на сцені почав сміятися хрипким сміхом. Але, коли перестав, він подивився прямо в очі Френку.
– Ти занадто самовпевнений на свій вік юначе. Ти ніколи ти зможеш цього зробити.
– Та ну, і чому ж?
– Перш ніж я відповім, скажи своєму напарнику, аби перестав ховатися в своїй норі, і виходив. Мені незручно говорити так, коли за твоєю спиною дехто принишк, як останній трус.
В наступну секунду я відхилилася в бік, але я встигла перехопити чоловічий погляд, який подивився прямо в те місце, де була я. Мене охопили змішані почуття: злості за його слова до мене, і шок. Він знав, що ми тут ховаємося від самого початку. Але я не поворушилася. Лише тоді, коли Френк дав мені знак рукою, я вийшла.
– Для двох людей, помішати нам це замало, не думаєте? Король, або сильно самовпевнений, або ідіот, – глузливо сказав чоловік надіваючи капюшон на голову. – Такі молоді, а вже є жертвами цього занедбаного світу.
– Що ти маєш на увазі? – запиталася я, даючи Франку час.
– Ви живете під тією брехнею, яку вам нав'язали. Ви не знайте правди.
– Можеш перестанеш говорити цей бред? – кинув Френк, дістаючи пістолет й прицілюючись в голову чоловіка. Як тільки кімнатою пролунав гучний звук пострілу, яким ехом наповнився приміщенням, я встигла дістати свою зброю.
На диво чоловік спритно зміг ухилитися, а куля влучила в хитку стіну, яка і так ледве трималася, і та звалилася з таким гуркотом, від чого здійнялася хвиля попелу, яка заполонила всю сцену. Люди, які були в центрі кімнати почали втікати в різні сторони. Я спускалася по сходах, і як тільки я хотіла вистрілити в когось з них, як несподівано почула крик Френка.
-Ні!Назад!
Коли я зупинилася, щоб зрозуміти, що сталося, як відчула легенький вітерець біля вуха, а за секунду я почула сильний тріск. Прикрившись рукою обличчя, я розгледіла, що кілька дюймів від мене промайнула величезна люстра, яка розлетілася на дрібні друзки. Якби мене не зупинив Френк, вона б впала мені на голову.
Затим почалася перестрілка, я пригнулася, коли в мене хтось хотів поцілити. Чоловік, в якого цілився Френк опинився в іншому кінці сцени, здалку я побачила, як він самовдоволено усміхаючись тримав в одній руці пістолет, з якого він вистрілив з численних тут люстр прямо над моєю головою.
Несподівано для нас повстанці почали стріляти по люстрах, і нам потрібно було ховатися. В той час чоловік обернувшись пішов не спішною ходою за куліси, немов насміхаючись над нами, що ми не можемо його дістати.
Не зважаючи на падаючі люстри, я кинулася бігти по сходах, аби не дати йому втекти, але митю затормозила. Внизу із-за поруху на мене був направлений ствол. В останню мить мені вдалося стрибнути зі сходів, за поваленою стіною, коли повз мене промайнули кулі. Через дим я нічого не могла побачити, окрім пострілів, і метушню, яка була зі всіх сторін, а за тим прозвучав сильний бах, від якого аж у вухах задзвеніло. Коли порох зник достатньо, я жахом зрозуміла, що вхід був завалений, аби ми не змогли побігти за ними. Це означало лише одне. Ми провалили місію.
– Вони всі втекли, – пригнічено мовила я, оглядаючи ще більший зруйнований зал.
Я чекала, що Френк щось скаже, але він мовчав.
– Що будемо робити? Якщо король дізнається, що ми їх впустили в нас будуть великі неприємності.
– Будемо надіятися, що він буде в доброму гуморі, щоб вислухати нашу поразку, – мовив сухо Волтон.
З жахливим передчуттям я зважувала чого це буде нам коштувати наша поразка. Ми довго не могли знайти вихід, але зрештою знайшли запасний вихід, і повертаючись назад до міста сильно картала себе. Як ми могли їх упустити? По лісу ми проходили з обережність, все ще будучи насторожі, чекаючи, що хтось з повстанців притаївся серед дерев. Йдучи в цілковитій тиші я обдумувала все, що сталася в тому театрі. Схоже в світі залишилися фанатки, які свято вірять, що вони роблять. Вони жадають помсту, і щось мені підказує, що скільки ми б їх не зловили, їх буде багато.
Перед нами майоріли вогні нічного міста.
– Я сам піду до короля. Ти можеш йти, – незворушно сказав Френк.
Я недовірливо подивилася на нього.
– Ти певний? Не думаю, що це хороша ідея. Рани чи пізно мене чекає, як і тебе покарання короля.
– Я маю дещо на думці. Цього не станеться.
І не чекаючи на мою відповідь Френк попрямував в сторону замку, залишиючи мене позаду. Я стояла до тих пір, допоки силует Френка не зник з поля мого зору. Звичайно в Френкові слова я слабо вірила. Не довго думаючи я пішла в центр міста, а точніше до Веселого Батільдо Ґонг, щоб зустрітися з Камілою.
Але, на моє глибоке розчарування її тут не було. Якщо її не було тут, то можливо вона десь в іншому барі. Або вона працює. Я саме вже хотіла вийти з бару, як почула своє ім’я.
Обернувшись я побачила знайомі мені лиця.
– Бек, Форґета!
В самому кутку за столом я побачила чорняву дівчину та біловолосого хлопця, які усміхалися до мене та махали мені руками.
Я попрямувала до їхнього столика.
– Як я вас давно не бачила.
– Мені самій не вірилося, що це ти, – сказала усміхаюча Форґета. – Коли, Бек сказав, що це ти, то я чесно не повірила. Не часто випадає шанс зустрітися з тобою.
– Я згодний. Це велика рідкість, – погодився Бек.
– І давно ви тут? – запитую.
– Тільки зараз прийшли. А ти чого стоїш? Присідай, – сказав Бек, підсуваючи стілець ближче до мене.
Пригадавши, що я не справилась з завданням, і що мене чекає потім, мені не особливо хотілось бути тут. Я мала цей мізерний час аби знайти Камілу, і розпитати її.
Я похитала головою. Усмішки моїх друзів згасли.
– На жаль не можу, я мушу йти.
– Але ти тільки-но прийшла, – зауважила Форґета.
– Так, я просто шукала декого.
– Камілу? – одразу здогадався Бек, попиваючи свій напиток. – Можливо твоя найкраща подруга десь знову знаходить собі пригод деінде в іншому барі.
– Думаю так, – ледь усміхнулась. – Але, як бачите я її не знайшла тут.
– Аа зрозуміло, – протянула Форґета, закотивши очі.
– Що таке?
– Значить ти шукала Камілу, а як нас побачила, то вже ти маєш йти, – обвинувальним тоном заявила Форґета. – Навіть не хочеш з своїми старими друзями посидіти і випити, – не правдоподібно надувши щоки, скрестивши руки на грудях, повернула голову в сторону.
– Та ні, діло не в тому. Не ображайтеся. Я б з радістю з вами посиділа, і поговорила, але просто я маю дещо запитатися у неї.
– Що саме? - перехилившись через стіл Бек, аби краще почути мою відповідь.
– Це.. – я задумалася чи варто мені розповідати про Алана, але це би зайняло багато часу, і розповідати при всіх, коли мене можуть підслухати, було не дуже добрим рішенням.
– Не хочеш розказувати? – протягнув Бек. – Все ясно з тобою.
Я важко зітхнула.
– Просто це.. – я затнулася, і подивилася вниз, – це довга історія, і вона рахунок моєї місії, тому Каміла мені потрібна, я маю дещо в неї запитати.
– Добре, Кіра не парься, все нормально. Чесно, – зупинила мене рукою Форґета. – Ми все розуміємо. – На її лиці з'явилася сумна усмішка. Форґета та Бек тоже відомо чим я займаюся, і вони як і бабця Аґалія з розумінням мене нічого не розпитують.
Наступила коротка незручна тиша.
– Ну, я мушу йти.
Я вже оберталася, як мій лікоть схопив Бек.
– Так скоро? Не можеш побути трішки більше? – запитав Бек, благаючим поглядом. – Хоть на хвилинку. Ми ж не знаємо, коли ще тебе побачимо.
– Так, – погодилася з ним Форґета. – Може тобі з чимось потрібна допомога?
– Ні, все добре, – сказала я. Але всі знали, що це була брехня.
– Точно? – перепитав невпевнено Бек, відпускаючи мою руку.
– Так.
Озираючись на моє непросте минуле, я дуже завдячую своїм друзям. Баку та Форґеті. Вони не з багатьох, включаючи бабцю Аґалію та Камілу хто багато мені в чому допомагали і допомагають. Як моральну підтримку, коли мені вона була потрібна, після важких місій на початку, коли я тільки вступила в Тіні. Так і фінансову. Якби не вони мені б давно забракло грошей на лікування своєї бабці. Завдяки їм я була поки що тримаюся на плаву.
Я настільки могла усміхнулася їм. Звичайно Бак і Форґта казали, що вони тільки друзі. Але я знала, що це не так. Я бачила, як вони дивляться на один одного. Вони були закохані. Я майже ніколи не бачила, щоб вони ходили окремо. В якомусь сенсі я їм заздрила, але в глибині душі завжди була за них щаслива, що в такий непростий час вони є в один одного.
– Ну може ти все-таки, щось випиш з нами? – запитала Форґета, ніяк не покладаючи надій, аби я залишилася з ними.
І я здалася.
– Гаразд, – лиця друзів замерехтіли від радості. – Якщо ви так просите…
– Ура! Вона погодилася! Баку ти це чуєш? – запищала Форґета й почала трясти хлопця за рукав, – вона погодилася з нами випити!
А за тим Форґета змусила мене сісти за стілець. В цього всього ми почали всі троє сміятися. Форґета могла всіх з легкістю насмішити. Тим самим вона мені нагадувала мою давню подругу. Але, коли друзі відволіклися, розмовою про який напій мені краще випити, в мене на лиці з'явилася сум. Сум про згадку про неї. Але заставляю швидко отямитися, аби не показати своїх емоції, коли вони знову подивилися на мене.
– Ну то як, Кіра? “Кир рояль” непоганий.
– Непроти.
Коли Бак замовив для мене випивку, ми почали розмовляти на різні теми. Коли я поруч з ними я забуваю про час, який вирує навкруги нас, і в котре доводжу собі, що мені дуже повезло саме з ними.
В якийсь момент, коли Бек з Форґетою про щось завзято сперечалися, я відчула неприємне поколювання в мою потилицю, немов за мною хтось стежить. Коли я озирнулася назад, то серед людей, які заходять і виходять з бару, мою увагу привернув чийсь силует, який стояв біля входу. Я його впізнала одразу. Це був королівський гвардієць. Він пильно дивився на мене. На мить в мене перехопив подих. Я знала, що люди короля повсюди, і щось мені підказало, що за мною давно вже стежили.
Чого він хоче?
Раптом та радість, яка панувала в мені – зникла, немов її зовсім не було. Мені похололо всередині. Я зразу згадала про нашу з Френком місію, яку ми провалили. Я була більш ніж впевнена, що він прийшов саме через це.
Я не відривала погляд від нього.
– Ей, Кіра, чого ти?
Я здригнулася, і подивилася на Бека, який з Форґетою підозріло дивилися на мене.
– Так, про що ви казали? – я старалася придати своєму голосу більше невимушеності. Бек і Форґета переглянулися між собою. А тоді повернули голови в тому напрямку куди дивилася я.
Але там вже нікого не було.
Повернувшись знову до мене, на їхніх лицях відобразилося нерозуміння, але я не дала їм час з’ясувати в чому річ, коли швидко встала.
– Перепрошую, мені потрібно вже йти, – встала я.
– Все нормально? – запитала з тривогою Форґета. Ми зустрілися поглядами.
– Ні, все добре. Чесно. Можете не хвилюватися, – і щоб вони не задавали більше питань, я направилася швидко до виходу.
Вийшовши на темну вулицю, обминаючи людей, яких аж кишіло біля бару. Я оглядувалася по сторонах, і помітила, як кілька метрів від мене гвардієць неспішною ходою пішов в один з темних провулків, і перед тим як зайти туди, глянув через плечо.
Я зрозуміла, що він чекає, аби я пішла слідом за ним.
Вдихнувши на повні груди, я пішла.
Заходячи в темний провулок, я все дальше й дальше віддалялася від шуму нічного життя, опиняючись в загрозливій для мене тиші, де не було жодної душі, окрім мене та нього. Побачивши перед собою чоловіка, я зупинилася.
– Чого тобі? – стараюся аби мій голос звучав впевнено, і водночас байдуже.
Не обертаючись до мене, він грубим голосом каже:
– Ти провалила місію.
Я нічого не відповіла, бо знала, що це дійсно так.
– Ти не тільки провалила своє завдання, та ще й зневажливо поставилася до свого обов’язку, щоб не доповісти це королю.
Крім шоку, який оповив все моє тіло, я деякий час просто не могла вимовити, ані слово. В голові крутився той момент, коли Френк напередодні, як піти до короля, сказав мені, що він сам все уладить.
– Я думаю виникли непорозуміння, я можу пояснити.. - нарешті вийшовши зі ступору мовила я, але гвардієць навіть слухати не хотів, обернувшись, перебиваючи, загрозливо сказав:
– Ти ж прекрасно знаєш, що буде з тими хто не виконав своє завдання? – його крижаний тон, лякав не менше чим усвідомлення того, що мене може чекати.
– Але ж, Френк Волтон мав прийти до короля і все розповісти!
– Нічого про це не знаю. В мене є чіткий наказ короля привести тебе до нього, – категоричним тогом заявив, той, відмовляючись вислухати мою спробу пояснити ситуацію.
Я похитала головою.
– Це неможливо. Король помиляється, – тихо промовила я.
– Хочеш пошити короля в дурні? – суворо запитав гвардієць.
– Ні я ..
– Тоді слідуй за мною.
Я не могла. Я відчула дивне заціпеніння, ніби ноги більше мені не належали. Я прекрасно знала, що мене буде чекати, коли я прийду до короля. Якби я була при здоровому глузді я б смиренно пішла, але на кону було набагато більше. Після того, як на мені жодного місця живого не залишиться, я не зможу ходити на місії, що найбільше кілька місяців, і тим самим не зможу отримувати гроші, які потрібні на ліки для бабці Аґалії. Ні. Я не можу піти на такий крок. Гвардієць пройшов повз просто, а я стояла на місці, не зробивши ні кроку.
– Чого ти чекаєш? Я сказав пішли!
Страх заволодів мною. Він наказував піддатися йому. Його холодні пазурі міцно повільно окутали мою потріпану душу. Страх шепотів в моїй голові здатися, і не чинити опору.
Але розум кричав інше – рятуватися.
Я знала, що в мене тільки два варіанти. Або йти за ним, і чекати найгіршого. Або ..
Не знаю, що в цей відчайдушний момент спонукало мене, але я відступила назад. Я почула бігти в протилежний бік по темному провулку. Я не озирнулася навіть тоді, коли почула за своєю спиною крики і звуки пострілів.
