Весь цей час, коли я дивилася в їхню сторону редклієць, щось дуже тихо говорив генералу Нуртіну, а за якихось кілька секунд вони вийшли із королівської зали.
Видно я задивилася на них, бо раптово хтось на мене наштовхнувся. Обернувшись, бачу, як на мене з скоса витріщаються дві пари зневажливих очей.
– Чого ти тут встала, як вкопана? – зашипіла, немов змія жінка.
– Іди звідси, і не мішайся під ногами, – буркнув чоловік.
Нічого не сказавши, я просто обхожу їх та інших, аби не бути затоптаною серед танцюючих людей. Мені не потрібно багато зусиль аби не помітити їхні обурливі погляди, які вони кидають мені вслід, що було чітким доказом, що вони бачили всю цю сцену.
Коли все-таки я дістаюся до вільного місця, де нікого немає. І все, що мене зараз турбує це аж ніяк наказ про безпеку редклійців, а це те, як догнати генерала Нуртіна, і добряче заїхати йому кулаком по його самовдоволеній пиці. Але на жаль це залишиться моєю нездійсненною мрією.
Тут в Табелі редклійці могли робити все, що їм заманеться, і вони про це прекрасно знали, і користувалися цим положенням. Король мав вже давно дізнатися, що людину з його королівства, вбив генерал Нуртін. Але я більш ніж впевнена, що король Ґаріхтон зам’яв це діло, як і попередні. Він відмовлявся бачити, те як його народ страждає під натиском жорстокості з боку Імперії Редклії. І це не відбувалося не тільки в нашому королівстві, а й інших також. Всі люди, яким вдалося врятуватися, і вціліти після відкриття порталу, і продовжували виживати в своїх королівствах, це не заважало Імперії Редклії, яка була за цілим океаном, встановити тотальний контроль над всіма королівства в Онірії. І на це була вагома причина, по якій всі королівства дозволяли це. Я була зовсім маленькою, і не пам’ятаю, коли в темні часи — юканійці панували, і вселяли жах в Онірії на протязі багатьох століть. І саме Імперія Редклія першою почала повстання, і повалила тоталітарний та диктаторський режим Зниклого Королівства. І по словах самого Імператора після Чорної Війни всі королівства були зобов'язані Імперії всім.
– Ти дивилася на нього так, немов хотіла вбити його самим ж поглядом, – тихо мовив голос.
Френк Волтон став поряд зі мною. Я заставила себе непорушно стояти на місці.
– З чого ти це взяв? – подивившись на Френка, злегка посміхаючись, хоча всередині в мене все палало вогнем.
– Це було легко не помітити, – знизив плечима чоловік, дивлячись сторону, куди пішли редклієць та генерал Нуртін. – Я побачив Нуртінове обличчя. Що ти йому такого сказала, що він став злий?
– Нічого такого, що могло зачепити його гордість, – відповідаю, зважившись поглянути на Волтона. В одній руці він тримав склянку з якоюсь випивкою.
– Обережно Ґрейвун, – обачно мовив той, – чи ти вже забула, що може зробити король за такі слова?
– Та не переживай ти так. Я просто сказала йому, то, що вважала за потрібне.
Я саме вже хотіла відійти від нього, як раптом чоловік мене тихо окликує:
– Простеж за ними.
В запитальоному погляді повертаюся на нього, надіючись, що він пожартував. Але по Волтоному погляду було видно, що той не жартував. Я важко видихнула.
– Ти серйозно, Френку? Я думала, ми повинні бути тут, як звелів король, – я предала своєму голосу звичної байдужості, хоча насправді це було не так. Я не хотіла йти. – Чому це раптом я маю простежити за ними?
Ми були майже рівні зростом, але все-таки він був вищий за мене на пів голови. Сам Френк був худий, з коротко підстриженим волоссям, а сірий костюм, який він вдів злегка був за великий.
– Нам король наказав оберігати їх від небезпеки, отже ти маєш піти за ними, щоб впевнитись, що з ними все буде добре.
– Повір, вони сама – невинність, ніхто дурний ніколи на них не нападе.
й самі не є невинні.
Френк нічого не відповів.
Для мене до сих пір було абсурдний наказ короля Ґаріхтона, пильнувати їхню безпеку.
– Чому б тобі самому не піти за ними? – підозріло мовила я.
Френк Волтон був правою рукою Урсуса Жольда, і мене бісило, що він може роздавати мені накази.
– Вважай це простою перевіркою на твій самоконтроль, – просто відповів Френк, відпиваючи з кришталевого бокалу, не спускаючи з мене своїх карих очей. – Але, якщо не хочеш йти самою, гаразд.
Він подивився кудись в сторону. Я простежила за його поглядом, і моє обличчя набурмосилося ще більше. Кілька метрів від нас стояла Натільда Квін, яка весело щось щебетала з якимись чоловіками. Від її противної усмішки в мене в горлі виник клубок нудоти.
– Я можу попросити її піти з тобою…
– Не треба, – гаряче випалила я. Я нізащо не хотіла б піти саме з нею.
Я нахмурюю брови, повертаючи погляд до незворушного Френка. В мене не залишається іншого вибору, і видно Френк це помітив, і мовив:
– Постарайся бути не помітною. Пізніше доповіш мені, а тепер йди за ними, і зроби так, аби ніхто тебе не помітив.
– Ти досі мені не довіряєш, – утверджую, як факт, перед тим, як Френк Волтон пішов геть, а мовчання між нами було красномовне відповіддю.
Ще якусь мить проклинаю все і вся, і вже тоді безшумно скрадаюся до виходу. Всі зайняті святкуванням, отож ніхто не побачив, що я пішла. Звісно це не стосується інших членів Тінів, які я більш ніж впевнена, помітили, що я покидаю приміщення.
Залізні двері захлопуються за мною, і я метаю голову в різні сторони з думкою, куди могли подітися ці двоє. Але довго шукати мені не довелося. В дальньому кінці освітленого коридору, я побачила дві постаті, і почула голоси. Повільно стала прокрадатися коридором. Генерал Нуртін та інший редклієць стояли біля сходів, щось між собою говорячи на підвищених тонах, але шум з королівської зали заважав розібрати їхні слова. За мить, вони стали спускатися сходами вниз. Я дочекалася моменту, до поки вони зникнуть, і сама підійшла ближче й стала спускатися мармуровими сходами вниз, на нижні поверхи, де все менше просочувалося денне світло. Я одразу зрозуміла, що ми стали спускатися в підземелля замку. Де-не-де на стінах висіли смолоскипи, які освітлювали шлях. Атмосфера стала все більш нагнітаючою, коли звуки святкування загубилися позаду моєї спини. Єдиними звуками стали мої тихі кроки та відлуння розмови генерала Нуртіна та редклійця. Крім мене та них нікого не було. Якби я не знала, що люди були десь неподалік, то б подумала, що цей замок був покинутий.
Ми все нижче й нижче опускалися вниз, а за тим, йшли по звивистих кам’яних коридорах. В цій частині замку, я ще не бувала. Я не втрачала пильністьі, і за кожним поворотом я зупинялася, щоб на всякий випадок вони мене не помітили. Звернувши за черговий поворот, я прослідкувала, що вони дійшли до кінця напівосвіченого коридору, і зайшли в останні дубові двері.
Я замислююся, чи вони настільки безпечні, що ні разу в них не виникало бажання пересвідчитися, чи за ними ніхто не стежить? Вони прекрасно знали, що я підслухала частину їхньої розмови.
Я замислююся. Можливо це пастка, і вони вже давно помітили, що я за ними по п’ятах. Завмерши на місці, прислухаюся чи не чути ніяких звуків за моєю спиною, і за цими дверима, де вони увійшли.
Нічого.
Безшумною ходою скрадаюся до дверей. Тільки зараз помічаю, як серце шалено калатає в моїй грудях з кожним моїм кроком до дверей. Якщо я пропущуся найменшої помилка мені – кінець.
Ставши перед дверима, моя рука завмерла над клямкою. Спочатку я подумала, що це мені просто почулося, але ні. Несподівано розвертаюсь, коли по кам’яній підлозі відлунням відбиваються тихі кроки. Прислухаючись до них, нервово зазначаю, що кожною секундою, цей хтось стрімко наближаються сюди.
В мене охопила паніка. Повертатися назад було пізно, а дивлюся по сторонах не було інших дверей, крім тієї біля якої стояла я.
З кожною секундою серце ще сильніше почало битися. В скронях почало пульсувати, від жахливого усвідомлення, що мені нікуди ховатися. Залишаються тільки ті двері, за якими можуть стояли генерал Нуртін і редклієць. Але кроки, які ставали гучнішими лякали мене більше. Чим ближче вони ставали, тим жахливим потрясінням ставало, то, що це не одна пара кроків. Той хто сюди йде, він не сам, а з кимось. Вони вже зовсім близько, залишається лише цей поворот, і вони побачать мене.
Чорт.
Чорт.
Чорт.
Що ж мені робити?
Я відчуваю, як маленькі крапельки поту стікали з помоєму чолі.
Потрібно ворушитися, тому що єдине, що в мене залишається це – зайти в ці довбані двері.
Збираючи всю свою сміливість, я максимально тихо прочинаю двері в очікуванні зустрітися з редклійцями. На благо двері не скриплять, і нікого в темному проході не було. Швидко закриваю двері за собою. Жмурюся від непроглядної темряви. З сусідньої кімнати долинало тьмяне світло, і чулися приглушені голоси.
Заставляю себе ворушитися, бо по заду кроки майже наблизилися до дверей. Швидким кроком я потрапляю в приміщення, і ховаюся за відступом в стіні, коли в ту саму секунду двері відчиняються, заливаючи кімнату світлом смолоскипів, де за мить знову настає морок. Я не бачу хто зайшов, але чую, як пара кроків направляються в ту саму освітлену кімнату.
Мені сильно повезло. Видно вони мене не помітили. Адреналін бушував в моїй крові, а серце стукотіло.
– Я бачу вам вже доповіли Ваше Величносте, – брезгливим тоном озвався генерал Нуртін.
– Мені розповів один з твоїх людей, – цей голос, він належить королю Ґаріхтону.
Я розгубилася. Король тут? Це було дуже дивно. Тоді навіщо Френк сказав, щоб я простежила за цими двома, якщо король й так буде знати, все що я пізніше доповім? Може король знає, що я тут, і просто перевіряє мене? В любому випадку, мені краще не висовуватися, щоб підтвердити свою здогадку.
– Ви не відправили повідомлення Імператору? – запитав король.
– Вже відправили, – відповів голос, в якому я впізнала молодого редклійця, який підійшов тоді до мене та генерала Нуртіна. – Як я і говорив раніше не було сенсу чекати, а просто позбавитися від цієї нечисті, коли в нас була така можливість, і не було б ніяких зараз проблем. Ми дали їй забагато часу, і тим самим дали їй змогу отямитися та втекти.
Їй? Про кого вони говорять? Про, яку нечисть йде мова? Може це і є та небезпека про, яку нам говорив раніше король, щоб ми охороняли редклійців від неї? Я сильніше прислонилася до стіни, щоб краще їх почути.
– Легко тобі це говорити, але в нас угода, якщо ти не забув, – почав говорити король, – і ви всі знаєте, що ми домовилися з вашим Імператором, поки що цього не робити. Я переживаю за своє королівство. Коли прийде час тоді…
– Заткнись, – не встиг король договорити, як холодно перервав невідомий власний голос, якого я раніше не чула. Навіть через стіну в мене пробігли мурашки по шкірі.
В мене щелепа відвисла.
Мені це справді це не почулося чи він наказав королю – заткнутися? Та якщо б це хтось сказав королю такі слова його б вже тут же вбили. Звичайні люди б ніколи не посміли сказали таке йому в лице. Єдині хто дозволяв так з королем говорити це – редклійці. І це без будь-якого сумніву був хтось із них. Іншої догадки мені годі було шукати.
В якийсь момент повисла напружена тиша. Я би все віддала, аби подивитися на відображення лиця короля.
– Якщо ти ставиш під сумнів наш план, королю, що ж, – почувся короткий смішок, але в голосі не було жодної радості, – ти можеш, прямо зараз розвернутися і піти, але знай, що в цю саму секунду, ти можеш втратити не тільки своє королівство, а й те, чим ти так, як думаєш володієш.
– Вибачте, ви не так мене зрозуміли, – почав поспішно виправдовуватися король Ґаріхтон, – я просто хотів сказати, що потрібно дочекатися до того моменту, щоб все вийшло, як ми задумали, аж тоді можна завершити, то що ми почали. Зараз не варто цього робити, ти й сам знаєш чому. Я нічого не маю проти вашого плану.
– Вот і чудово.
– Але це не міняє того факту, що цій істоті вдалося втекти, – обурливо зазначив
– Я розумію ваше невдоволення генерале Нуртіне, – мовив спокійно голос, – але ми маємо розуміти, що їй не вдалося так просто від нас улизнути. Хтось їй допоміг.
Я не до кінця розумію про що вони говорять. Але тепер точно можу сказати, що редклійці прибули в королівство Афідії не просто, щоб ми захищали їх. Когось вони тут шукали. Аде було, ще, щось чого я не могла осягнути.
Я напряглась. Невже в королівстві з'явилася якась небезпека? Цьому не можу повірити. Вона може існувати хіба, що за межами королівства. Можливо вони говорили про епікіндінів. Не один раз я чула, як проходила повз вулицею, як люди запитувалися однин одного: чи настане колись такий день, коли ці монстри зникнуть з нашого світу? Тож про кого конкретного вони говорять я не можу сказати напевно.
– Король, чи ти не помітив дивних знаків, після його вбивства? – запитав незнайомець.
– Ні. Після того, як він помер мої люди не помітили нічого.
– Хм. Якщо так, то підкрадується сумніви чи вона тут дійсно була…,
– Була, – різко перебив генерал Нуртін. – Ця нечисть була тут.
– Гаразд. Виконуємо, то, що доручив нам імператор й надалі, – продовжив говорити холодним голосом незнайомець.
– Добре, – покірно мовив король Ґаріхтон.
– Я так розумію ми закінчили? – запитав генерал Нуртін.
– Думаю, що так, – відповів холодний голос. – На цьому все, можете повертатися до своїх справ.
Всі, як покоманді пішли в сторону виходу. Коли вони проходили повз мене я з жахом затамувала подих, будучи готовою до того, що вони мене помітять. Але нічого не сталося. Захлопнулися двері, і я залишилася сама в напівмороку. Після десятихвилинної тиші, я наважилася нарешті покинути свій сховок. Вийшовши, я рушила до дверей.
Потрібно вибиратися з цього місця, поки хтось сюди не повернувся. Я майже добралася до дверей, коли…
– Я вже думав йти за тобою, – ехом пролунав холодний голос в кімнаті.
Я здригнулася, і перелякано метнула погляд назад. В тій дальній кімнаті дальше горіло світло, але нікого перед собою я не побачила. До мене не одразу дійшо, що це був той самий голос, який заставив закритися короля. Так значить весь цей час він був тут? Від цього усвідомлення мені в душі похолоднішало.
– Не можеш мене знайти?
Я повільно попятилась до дверей, не перестаючи озиратися навсібіч, але, як і раніше абсолютно нікого я не бачила. Голос був, мов неподалік, а, наче й ні.
– Я тут, – пролунав голос прямо під моїм вухом. В цю саму секунду рвучко обертаюся, але там – нікого. Самі лише двері. Я можу запросягтися, що відчувала чиєсь дихання на своїй шиї.
– Боже, – шепочу я, на ходу дістаючи свій кинжал з ніжон, і виставляю перед собою, стаючи в захисній позиції. Я готова в любому випадку. Готова прийняти бій. Я неспішно роблю кроки до виходу.
– Ти справді думаєш, що твій жалюгідний кинжальчик чимось тобі допоможе? – хтось ліниво цокнув язиком. – Не цього я очікував від славетно нахвалених вбивць з Тінів.
Нервово ковтаю. Не встигаю дійти до дверей, як і з темноти на моє плече падає важка рука. Коли я хочу націлитися на невидимого нападника кинджалом, як моє зап'ястя перехоплюють, і сильно жимають. Мій кинджал вислизає, і з дзвоном падає десь на підлогу. Я саме збиралася зробити випад ногою, як раптом…
– Занадто повільно, – пролунав лінивий голос наді мною.
Наступної миті я боляче впала спиною долілиць. Я стиснула щелепи, аби затамувати свій крик.
– І куди ж ти намірилася так швидко піти?
Боковим зором бачу темну тінь, яка стояла біля мене.
Насилу я все-таки встаю, схопившись за правий бік, який нив тупою біллю.
– В тебе будуть проблеми, – крізь зуби процідила я, вдивляючись на темну постать в чорному плащі, яка дивиться на мене зверху вниз.
– Ну чого ти так? – я могла поклястися, що побачила на його лиці самовдоволену посмішку. – Не так я представляв, що в наше перше знайомство ти захочеш проштрикнути мене своїм кинджалом.
Я уважніше придивляюся до темної постаті. До його обличчя. Мене охопив нечуваний жах. Навіть через темряву я не могла забути його лиця. Я не можу повірити в це, і думаю, що це просто мені тільки мариця. Але того кого я бачу перед собою, я не можу спутати ні з ким іншим. Я вже бачила його не один раз.
Це він. Вперше його побачила у «Веселому Батільдо Ґонг» разом з Камілою.
Він стояв біля дверей, загороджуючи мені шлях до втечі. Його сині очі проникливо дивляться на мене зверху вниз. Я б могла заприсягтися, що на секунду в непроглядній пітьмі його очі небезпечно зблиснули. Його біла сорочка злегка відкрита, і я стримаю бажання, аби не упустити свій погляд нище ключиці.
– Це не перше наше знайомство. Я тебе бачила вже раніше, – пробурмотіла я.
– Та ну і де ж? – ледь помітна напівусмішка з'явилася на його лиці.
– Ти сам знаєш прекрасно де, – невдоволено мовила. Я знала, що він спеціально мене дразнив.
– Ти називаєш кілька перекиданних поглядів вже можна вважати знайомством?
– Чого тобі треба від мене? – хмуро запитую.
– Однозначно багато всього.
Від цієї дивної відповіді я завмерла, не розуміючи, що він має на увазі.
– Може ти просто відійдеш в сторону і заберешся з мого шляху?
– Після того, як ти мені скажеш, що ти тут робила, – спокійно відповів той, схрестивши руки на широких грудях.
– Я просто… була не далеко, і почула чиїсь голоси, тож вирішила прийти сюди, – затинаючись промимрила я, проклинаючи свою невпевненості в своїх словах. Я знала, що моя відмовка була паскудною.
– Цікаво, – хлопець схилив голову на бік, не перестаючи усміхатися. – Ти прийшла, щоб просто підслухати?
Я знала, що він мені ні краплі не повірив.
– Що ти тут робила? – повторює своє питання він, зробивши крок в мою сторону.
– Я вже тобі сказала, – позадкувала назад, і наткнулася об стіну. Але тікати не було нікуди.
– Звідки ти? – не відриваючи від мене очей, продовжував задавати питання хлопець.
Я вдивлялася в його обличчя.
– Ти жартуєш з мене?
– Аж ніяк, – стенув він плечима.
– З королівства Афідії, а я так розумію, що ти з Імперії?
– Так, – зупинившись в метрі від мене, брюнет став зацікавлено роздивлятися мене. – Ти не видаєшся такою якою я собі уявляв.
– Якою саме?
– Безжальною вбивцею, яку я тільки міг представити.
– Не називай мене так, – огризнулась я.
Він здивовано підняв чорні брови.
– То ким ти себе вважаєш, якщо не вбивцею? – його очі злегка звузилися. – По словах короля, тоді в тронній залі ти, і твої товариші вбивали не раз.
Мене огорнула досада. Він вірно підмітив. Але я ніколи не хотіла стати вбивцею.
– В тебе, що немає інших справ, щоб тратити на мене час? По вашій розмові, мені стало ясно, що у вас достатньо своїх проблем, – обурливо висловлююся, сильно стиснувши руки в кулаки. Мені однозначно не вийти звідси без бійки.
– В мене предостатньо часу, щоб виділити його тобі.
– Ну, якщо так, то про кого ви говорили? Хто це “вона”, яку ви так боїтеся?
На його обличчі повільно спала усмішка, а його сині очі стали холодними, як лід.
– Це не твоє діло.
Не встигла я відповісти, як він скорочує між нами відстань, і між нами залишилося кілька сантиметрів.
– Я здивований, – з його очах миттю зник той мороз, а вуста скривилися в глузливому вищері.
– І чим же?
– В нас в Імперії рідко зустрінеш таку своєнравну дівчину, таку як ти. Ти сама навчилася битися чи хтось тебе навчив?
– Я в Тінях, якщо ти не забув.
– Звичайно. Але я знаю, що в Тіні, Урсус Жольд не набирає кого попало. Ти мала в когось навчитися володіти навиками вбивці.
Звісно мене дехто навчив, і при згадці про цю людину, мною оволоділа глибока ненависть, але стараюся зберегти безпристрасний вираз обличчя.
– Ти правий, мене навчили битися, – зло випльовую.
– І хто ж?
– Може я тобі краще покажу на, що здатний цей жалюгідний кинджал? – безапеляційним тоном говорю.
– Ну, – протягнув він, – якщо тобі сподобалося, як минулий раз я тебе вдарив? Що ж спробуй, – сказав він так, наче був впевнений, що моя спроба атакувати його є даремною.
– Ти занадто самовпевнений.
– Я завжди впевнений в собі, і ця впевненість дає мені змогу перемагати.
Завжди є впевнений в собі? Що за дурість.
Зненацька, він робить крок в мою сторону, остаточно заганяючи в його лебата. Я часу не трачу, і моментально виставляю кинджал в кілька сантиметрів від його обличчя, і тоді він зупиняється. Але він навіть не відсахується, дивлячись байдужо на зброю, а потім переводить погляд синіх очей на мене. Він є набагато вищий за мене, і доводиться закидати голову назад.
На відмуну, як до того генерал Нуртін був зі мною поруч, мені було бридко стояти поруч з ним, але поряд з цим таємничим хлопцем все було інакше. По якійсь невідомій мені причині, він мене не відштовхував.
Не можу не погодитися, що його тіло й справді віддзеркалюється вродливістю. Люба інша дівчина сказала, те саме, але звісно в голос я цього не скажу, щоб не задовольнити цього засранця.
Я не помічаю, що починаю важко дихати, а рука, яка тримала кинджал почала трястись. Таке відчуття, що моє серце перестало битися. Я стараюся не показувати, що мені не страшно поряд з ним, і триматися так, щоб не було видно, як мої ноги стали, немов ватними.
– Мене це не зупинить, – каже очевидно річ, яку я і він знав прямо мені в обличчя, усміхаючись, немов ця сцена його забавляла.
Зненацька він повільно підняв свою долоню, приготувавши, як я підозрювала здійснити свої слова в реальність. Але замість цього, на моє здивування, він обережно поклав свою долоню на мою щоку. Якийсь час я просто завмерла на місці, і забула таке відчуття, як дихати. Якийсь час ми просто мовчимо, і дивимося один на одного.
Але це не тривало довго. В його погляді, щось перемінилося. Хлопець різко забрав свою долоню, залишаючи на моїй щоці теплий слід. Усмішка зів’яла, а сині очі стали знову холодними. Вираз лиця став водночас похмурим та сумним. Я була більш ніж впевнена, що він над чимось роздумував.
– Тобі краще піти, і поскоріше, – вся легкість розмови, з якою він зі мною розмовляв – зникла. На зміну його грайливому тону прийшла серйозна рішучість. Що сталося?
І тоді я зрозуміла чому. Я не одразу почула кроки, які направлялися сюди.
– Як тільки я вийду, через кілька хвилин ти маєш покинути це місце, – беззаперечним тоном каже він, але на секунду його серйозне лице пом'якшується, і він м'яко каже, – надіюся, ми вже скоро зустрінемося.
А за тим, хлопець відсторонюється від мене, і з небаченою швидкістю опиняється біля дверей. Але перед тим як піти, він забирає той самий великий меч, який був на тумбочці, яку я не помітила через темноту.
– Старайся не знаходити собі проблем, – сказав так тихо, що могла почути тільки я.
Відчинивши двері, він вийшов. Я мельком побачила чиюсь тінь, яка доходила до дверей.
– Де ти був Алане? Інші вже довгенько пішли, – весело сказав голос, який я перший раз чую.
Алан?
Вот значить, як тебе звати.
Звуки кроків ставали все тихішими, допоки зовсім не стихли. Я дочекалася моменту, і відчинивши двері, проходжу швидким кроком по кам'яному коридору, нервову прислухаючись до кожного шороху з надією почути, що нікого поблизості немає.
В мої наміри не має знову когось зустріти. На сьогодні це було більш, аніж достатньо.
В мене виникло багато запитань, які крутилися в голові, які при зустрічі з Камілою, я маю їй задати.
А конкретно. Як саме вона пов'язана з тим таємничим Аланом?
Зовсім скоро я це дізнаюся.
