Друкарня від WE.UA
Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

Розділ 7 “Магічний кристал і розкриття”

Публікація містить описи/фото насилля, еротики або іншого чутливого контенту.

Мені було всього шість, коли світ остаточно погрузився в темряву. Тож я достеменно не пам’ятаю, який був він раніше. Але по історіях людей, яких я зустрічала на своєму шляху, вони розповідали, що світ не завжди був такий. 

Раніше люди могли вільно подорожувати з одного королівства в інше, гадки не маючи, що в майбутньому вони будуть жити в чотирьох стінах, наче якісь загнані тварини, і будуть боятися вийти за межі стін, коли по світу будуть розгулювати кровожерливі істоти, яких прозвали – епікіндінами. В минулому торгівля процвітала, а кораблі вільно бродили по морях і океанах, не знаючи, що таке підводні монстри, які знищили будь-який зв’язок з іншими континентами. 

Чорна Війна та відкриття порталу змінили наш світ, де вот вже десять років панув всеохопний хаос. І вот переді мною з’явився промінчик надії, в яку я не могла повірити.

І тепер, коли в мене попросили допомогу, щоб закрити портал в мене з'явилися певні сумніви. Що як все, що вони сказали – брехня? Але з другого боку вони врятували мене від гніву короля, який я певна не дав би мені спокою. Вони гарантували мені небачену мною свободу, і гроші, які я отримаю для лікування бабці. 

Але навіть, якщо все так, чим я можу допомогти? Якщо повірити у все це, вони насправді вірять, що якесь дівчисько, як я зможе, щось зробити для них, тоді коли я сама в це не вірю? Хоча вони сказали, чому вибрали мене, але по правді я не до кінця зрозуміла чому. Вони кажуть, що вони мене обрали, бо я володію чудовими навичками, які я здобула в Тінях. Але чи дійсно цього достатньо? Цього буде вистачати битвах проти епікіндінів? 

Може це прозвучить по дурному, але в глибині душі я навіть була рада цьому, бо накінець зможу покинути це місто, в якому на протязі років, я скоїла багато жахливих речей, які я не знаю чи коли-небудь забуду. Але за цю сторону себе я ненавиділа. Ненавиділа, що змушена покинути дорогих мені людей Бабцю Аґалію. Камілу. Бека. Форґету. Єдиних хто в мене залишився. Тих кому я не була байдужа. 

Як я маю це їм пояснити? Пояснити, що я погодилася приєднатися на пропозицію з людьми, яких ми ненавидимо всією душею, і після того, що їхня Імперія зробила для нас? Що відібрали в нас?

 

До певної міри я боялася це їм розповідати, бо найбільшою біллю для мене буде, що ці розчаровані погляди будуть направлені саме на мене. Вони будуть дивитися на мене з докором. Вони цього в голос не скажуть, але невимовлені слова повиснуть між нами. 

Зрадниця. Вот, що вони про мене подумають в першу чергу. Щось схоже на смуток зародилося всередині мене. 

 

Але я знала, що це не минуче і прийде час, і я повинна буду їм про це розповісти. Хочу я цього чи ні. 

 

– Ей, не відставай, – окликнув мене голос попереду.

Ми вийшли на головну вулицю, по якій ніхто не ходив. Я перевела погляд на Даніелу, яка обернувшись, зупинилася якраз біля смолоскипа, який освітив її обличчя. Капюшона на цей раз на ній не було. 

 

Кілька довгих секунд, я не могла нічого сказати, всі думки, як вітром здуло, бо то, що я побачила перед собою відняло в мене дар мови. 

Не змігши стримати усмішки від мого здивування дівчина коротко засміялася.

 

– Люди завжди мають такий вираз обличчя, коли мене добре побачать, – сказала Даніела. В її голосі досі було чутно нотки сміху. 

Тоді в тьмяному світлі будинку, я не змогла добре її роздивитися, і не помітила її по-справжньому. Але зараз, коли редклійка була в метрі від мене, і вогонь, який палахкотів поряд з нею дозволив подивитися на неї під іншим кутом. Можливо це гра світла? Та, ні. Переді мною була не проста дівчина з рижим волоссям, яка здалася на перший погляд. 

Вперше таке бачу, але.. її довге волосся було розділено на дві різні сторони, одна сторона була насиченого рижого відтінку, а друга половина волосся була найтемнішого чорного кольору. Воно могло здатися не справжнім. Воно не вписувалося в це місце. В цей світ. Але зблизька оскаржити це було неможливо. 

 

Я не могла відірвати свого погляду від незвичайного забарвлення її волосся.

– Твоє волосся.. чому воно?.. 

– Не знаю, – урвала вона мене на пів слові. Чомусь я була впевнена, що я не перша хто задає такі питання. – З таким волоссям я вже народилася, і точно не знаю чому так сталося. 

Однією рукою вона схопила прядку свого чорного волосся, нахмурено розглядаючи його. 

– Зазвичай я ховаю його, від допитливих очей, бо не люблю, коли на мене розглядають наче я дивна, чи не така як всі. Розумієш? – вона заглянула з під лоба на мене. – Просто якщо дати людям забагато уяви це закінчиться м'яко кажучи погано. 

Я усвідомила, що я занадто довго витріщаюся на неї, і миттю відвела погляд в сторону.

 

У відповідь почула її тихий смішок.

 

– Все нормально, – сказала та.

 

Даніела підійшла до мене, і як в минулий раз положила руку на плече, і я заглянула в її сіро-блакитні очі. 

– Я зустрічала багатьох людей, які дивилися на моє волосся з огидою, і говорили всяке, – рівним тоном вела далі. – Бувало таке, коли люди хотіли зробити страшні речі зі мною але .. але ти не така. Я це бачу. В твоєму погляді не читається відрази, чи страху, а лиш цікавість. 

Я слабо кивнула, на що вона знову невимушено посміхнулася. 

Ця дівчина. Редклійка. Вона відрізняється від інших редклійців, яких я зустрічала. Можливо це підказувало моє підсвідоме передчуття, може щось інше, але саме в цей момент я їй повірила. Вона настільки часто посміхається, і здається такою щирою, що мені стає не по собі. Мені пригадалися її слова. 

«Не всі, як ви думаєте люди з Редклії є такими, як ви всі нас описуєте» 

– Ти кажеш, що люди хотіли зробити з тобою жахливі речі, тоді як же Імператор..

– Дозволив воювати за нього, і досі мене не вбив, через мою зовнішність? – вигнула одну чорну оброву, а наступні слова вона майже виплюнула, немов отруту. – Він вважає мене особливою.

Не встигла я нічого й сказати, як почувся голос Алана.

– Ви закінчили? 

 

Я подивилася через плече Даніели на нього.  

– Він правий, нам пора, – відказала Даніела, не розвертаючись до свого напарника, і на мить в її погляді, щось погасло. Я не встигла зрозуміти що саме, бо вона вже відвернулася до мене спиною. 

*** 

Ще було темно, і до світанку було ще далеко. Даніела знову накинула на себе капюшон, бо подекули по вулиці ми зустрічали, якихось людей. Йдучи трохи позаду них, я досі була шокована таким незвичайним кольором волоссям. Воно точно не було фальшивкою чи пофарбованим. Кольори були природними. Виходить їй доводиться все життя приховувати частинку своєї незвичайної зовнішності від інших. Інакше, як світом ще не розійшлася історія про незвичайну дівчину з різним кольором волосся, яке могло спровокувати багато чуток? Я подивилася в спину Даніели.

 

І головне питання, яке не давало мені спокою. В чому ж особливість цієї редклійки, за що її не вбив Імператор?

Я оберталися на кожний шурхіт, перевіряючи, чи дійсно за нами ніхто не стежить. Я переконувала себе в тому, що я стаю занадто параїдальною, і це по всьому, але це почало зводити мене по трохи з глузду. 

– Не варто хвилюватися. Вони нас не переслідують, – спокійно сказав Алан, який помітив моє занепокоєння, яке я намагалася приховати. – Гвардійці звичайно нас помітили, але при редклійців вони не будуть нічого робити, про що пізніше пошкодують. 

– Вони обов'язково розкажуть це королю, – у пів голоса мовила я.

Волкер стенув плечима.

– То нехай. Ми і так рано, чи пізно з ним маємо зустрітися, – відказав незворушно хлопець, наче це якось могло мене заспокоїти. Наоборот, я ще більше турбувалася за цю зустріч. В мені зародився страх невідомості, і щоб хоть якось його придушити в собі, я змінила тему.

– До речі, куди ми прямуємо? Ще довго? 

– Скоро дізнаєшся, – відповів Алан. 

– Ми майже прийшли, залишилося зовсім трохи, – додала Даніела. 

Незабаром ми вийшли до парку Дендрі, який знаходився в самому серці столиці Табели. Будинки були далеко позаду, і ми крокували по темній алеї, де не було нікого крім голих дерев, які нас оточували. Лише шелестіння засохших листків під нашими ногами і легенький прохолодний осінній вітерець, лоскотав мої щоки, нагадуючи про наближення зими.  

Пройшовши хвилин з двадцять, ми заглибились все дальше, де взагалі не було чутно звуків міста. Ми як раз проходили повз озеро, до якого я полюбляла приходити зазвичай, коли я хотіла побути самою, і тим самим втекти хоть не надовго від жахливої реальності. Прихилившись до кам'яної скелі, неподалік невеличкого водоспаду, плюскіт води заспокоював мене із зсередини, і не дозволяв мені впасти в темну відчай, від якого я так старанно намагалася втекти, послаблюючи душевний біль, який мене мучив після кожної місії, де одноразово мої руки були в крові, навіть, якщо її я вже давно витерла. Я вбивала людей, яких зовсім не знала. Дехто був підозрюваний від втечі від свого військового призову йти за стіну, щоб боротися проти епікіндінів, або були ті хто якось були пов’язаними з послідовниками Зниклого Королівства, та багато інших, кому не сподобалося королю.

 

Крім озера, і стежки по якій ми йшли, тут було геть темно. Безлюдно. Ні єдиної живої душі, яка могла нас побачити. Мене все ще не покидала страшна думка, яка закрадалася мені в голову: а якщо я припустилася помилки, коли прийшла сюди? Адже це чудовий шанс для них. Заманити мене в пастку, щоб вбити мене під пристанком ночі, де нікого не було, крім нас? Я міцно стиснула руків'я кинджала, будучи готова до будь-чого, і завіряла, що вони це могли зробити ще тоді в тій крамниці.

Аж раптом Алан і Даніела зупинилися. Я повернула голову в ту сторону куди й вони, і почала роздивлятися місце, в яке ми прийшли.

 

Серед гущі дерев виглядувала невелика лісова кам’яна хатина, обплетена дерев’яними лозами, від підніжжя аж до самого даху. Посеред ночі, ця хата чимось трохи нагадувала театр Хевен. З одного вікна ледь мерехтіло світло. 

– Ну вот і ми на місці, – промовив Алан. 

Підійшовши до вхідних дверей Алан зайшов першим, а за ним слідом увійшла Даніела. Мені нічого не залишалося, як піти за ними. 

Ступаючи по цегляній підлозі, і проходячи по тісному коридорі, ми рухалися в сторону, де з сусідньої кімнати долинали приглушені голоси. Мої плечі самовільно напряглись. 

Як тільки Алан увійшов до кімнати розмови миттю припинилися. Як я сильно старалася твердити сама собі, що все під контролем, але я знала, що це не так. З кожним кроком я немовби зраджувала самі собі, порушуючи дану мною обіцянку даній мною бабусі Аґалії. Ми домовилися ні за жодних обставин не вірити редклійцям. І вот, що я зараз роблю? Я прийшла до тих, кого вважала своїми ворогами, склавши з ними угоду.

«Редклійці ніколи не зміняться. Вся їхня чорна сутність закладена в їхній крові буде передаватися іншим поколінням, які будуть продовжувати творити нечувані речі, які я певна хотіли б їхні попередники..» – одного похмурої днини, пошепки промовила Аґалія мені на вухо, щоб тільки я могла почути. В цей день серед натовпу людей, ми спостерігали за тим, як кілька гвардійців з Імперії Редклії схопили якогось молодого юнака, років двадцяти не більше й присудили до публічної смерті, так як він виявився повстанцем, який підтримував у відродження юканійців. 

Ще тоді бабця Аґалія мала набагато краще здоров'я, і вона боялася залишити мене саму вдома, тож взявши мене під руку ми вирушили на ринок в пошуках, якихось харчів, тому що в нас майже не залишилося їжі. Мені всього було тоді дев'ять, коли я побачила смерть того хлопця. Мені не вперше доводилося бачити, як ловили повстанців, і страчували на очах у всіх на головній площі. Якщо порівняти, як це робили афідійці, то смерть повстанців була доволі швидкою, але я ніколи не забуду, з яким звірством редклійці любили з великим задоволенням помучити повстанців. Саме така нещаслива доля спіткала того хлопця.

Бабця Аґалія ненавиділа редклійців. Цього самого дня я запиталася, чому, але вона на відріз категорично відмовилася мені розповідати. Я поклялася собі, що більше ніколи не запитаю її про це, бо в ту саму ніч, я чула тихі схлипи в кімнаті бабусі, коли та плакала.

– З поверненням, – почувся грубий чоловічий голос, який був направлений саме до Алана та Даніели, коли ті зайшли. 

Переступивши поріг, я увійшла всередину, і привикнувши до світла, стала оглядатися навкруги. Я почула чийсь досадний смішок праворуч від мене. Обернувшись в тому напрямку, я помітила стілець, на якому сидів здоровенний хлопець з широкими плечима, звівши ногу на ногу, підперши рукою голову, а голову прихилив до стіни, спідлоба дивлячись на мене. Його сіре довге волосся спадало йому аж до самих плечей, а на його обличчі красувалася усмішка, але вона була холодна, як і його очі. Вони не були радісні. По самому його вигляду він, мов давав зрозуміти, що тут я була я зайва. Я б сама не була проти тут залишатися, аби не бачити його пику, але тут я помітила емблему на його плечі, що заставило перехопити подих. Але я скоро отямилася, надавши своєму обличчю незворушності.

Орел. Він так само, як Алан та Даніела був з Імперії.

 

– Так значить це і є ти? – відчуженим тоном, запитав, звівши сіру брову вверх, оглядуючи мене з ніг до голови.

– Де твої манери, Фільральде? – фальшиво обурливим тоном озвався голос з іншого кінця кімнати. 

Перевівши свій туди мій погляд впав на чорнявого хлопця, який прихилившись до стіни, і запхавши руки в кишені, дивився на так званого Фільральда. Легка щетина на підборідді та волосся заплетене в невеликий хвостик придавало йому привабливий вигляд молодої людини. Біля нього також була ще якась дівчина з коротко підстриженим чорним волоссям. По її кам’яному обличчю, вона геть чисто не звертала жодної увагу між цими двома. І вона також не звертала уваги і на мене, відсторонено дивившись у якусь точку.

 

Мій погляд швидко пробігся по їхніх значків орла. 

 

– Дівчина тільки-но прийшла, а ти вже грубиш, – продовжував нарікати хлопець. – Для початку було б добре представитися. Але я можу сказати замість тебе, якщо ти такий стидливий, – він перевів погляд на мене, усміхаючись. – Це Фільральд Трінтольд.

– Тебе Ітане, забув спитатися, що спершу потрібно мені говорити, – буркнув Фільральд, скоса глянувши на свого товариша, а Ітан у свою чергу подивився на нього з такою самою невимушеною усмішкою. – Я не ти знаєш, щоб нудні запитання задавати, а зразу перейти до суті. 

– Тож перейдемо до неї, – перебив їх владний голос Алана. – Пусті балачки можете залишити на потім, а зараз ми маємо набагато серйознішу тему для розмови. 

Фільральд та Ітан промовчали. 

 

– Уважно тебе слухаємо, командире, – вийнявши з кишень руки, Ітановий голос був без тіні насмішки. 

– Напевно ви вже здогадалися, що до нас приєдналася ще одна людина, яка допоможе нам у великій справі, – ставши посередині кімнати Алан кивнув в мою сторону. – Хочу представити вам Кіру Ґрейвун, і з цього моменту вона тепер з нами. 

З нами. Я тебе з редклійцями. Якась частинка в мені все таки зламалася. 

Я відчула на собі оцінюючі погляди. Всі витріщаються на мене. Мені стало млосно від них, але на благо всі подивилися на Алана, коли той продовжив:

– Вона приєдналася до нас через таку саму причину, що і ми всі. Вона так само, як і ми ненавидить Імператора, і вона так само, як і ми хоче зупинити його. На жаль люди зі всіх королівств не знають справжню правду, яку він приховує від усього світу, що портал до сих пір є відкритий. Але ми не можемо просто взяти, і сказати це всьому людству. Щоб приховувати правду Імператор вдається до жорстоких методів замовчування. Він не тільки навів страх, а й завербував сотні тисяч спільників, по всьому світу, щоб ті спостерігали за порядком. В нас просто немає ніякого шансу розказати, коли довкола шастають шпигуни, які є серед простого люду. Тим більше в нас немає жодних доказів, щоб довести в нашій правоті. 

– Тож в нас немає іншого вибору, як самому відправитися в Леквут і закрити портал, – сказав здоровань. Це не було запитання.

– Саме так, Фільральде. Наш шлях буде простягатися саме туди. В Зникле Королівство. В Леквут, звідки де все почалося. Лише після, того як ми його закриємо, вся брехня, яку приховує Імператор буде розкрита і йому настане кінець. Ми зупинимо все це. Ми самі влаштуємо справедливість, і покладемо цьому край. Все що нам потрібно зробити це просто закрити портал. Але шлях буде далеко не легкий. – Алан уважно подивився на кожного із нас. – В кожного є свої цілі, по якій ви сюди прийшли. Але я нікому не гарантую, що хтось із нас може не повернутися назад.

Була цілковита тишина, ніхто не проронив ні слова.

– Зникле Королівство, – глузливо посміхнувся Ітан. – Юканійці хотіли захопити весь світ, скориставшись цим порталом, коли планували його відкрити. Але як всі ми знаємо їхній план пішов не так як їм того самим хотілося. Удача не була на сторонній юканійців, – він подивився на Алана. – Дуже шкода.

– Що поробиш значить така наша доля – виправляти чужі помилки, – звернулася байдужим тоном Даніела до Ітана, навіть не дивлячись на нього.

– Але там же радіація, – вперше заговорила я, і відчула, що всі знову прикували до мене погляди, але я не звертала уваги, дивлячись прямо на Волкера. – Як ми плануємо пройти туди і бути впевнені, що ми не перетворимося на таких самих як.. епікіндіни? 

– Радіації там немає, – відповів спокійно Алан. 

– Як? Що? – через мить промовила я, відчувається, як в грудях бракує повітря.

Алан скрестив руки на грудях. 

– Невже це.., – почала я.

– Чергова брехня Імператора, – закінчила мою здогадку Даніела, зробивши кілька кроків до стола, і сіла біля нього, важко видихнувши.

Я просто не мала слів.

– Але як? Ніхто за десять років туди не зміг дійти, бо там є радіація…

– Яка перетворює людей на епікіндінів? – запитав спокійно Алан. – Це також входило в брехню Імператора, аби туди ніхто не сунувся. Насправді ж люди стають епікіндінами, тоді коли вони заражають укусом, а радіація просто міф, яку посіяв Імператор. Але навіть, якщо хтось і полізе в Леквут, то його зустрінуть редклійці, які частково контролюють тамтешню територію.

– Як це частково? 

– Вздовж горі, які оточують північно-південних кордони Зниклого Королівства розташовані контрольовані пункти редклійців, які пильнують, аби ніхто туди не зайшов. Але на самій території Зниклого Королівства є чимала кількість епікіндінів, що навіть самі редклійці бояться туди заходити. 

– Тоді це означає, – почала я, досі шокована цією інформацією, – в Леквут можливо потрапити.

Не віриться. Це все справді? Радіації ніколи не існувало? Скільки ми ще не знаємо правди, яку приховує Імператор? Але найбільш мене цікавило..

– Але тоді, як ви плануєте закрити портал? 

– Ми плануємо, – виправив мене Фільральд. – Ти все-таки з нами, чи не так? Чи ти вже забула?

Цей хлопець починає мені не подобатися. Я обдарувала його нищівним поглядом.

– За допомогою магічного кристалу, – відповів Алан.

– Магічний кристал? – не зрозуміла я.

– Так, саме тим, яким чародійка Арія Старквун відкрила портал десять років тому. Але на жаль, він не у нас. 

– А, де?

– В Апогорево. Туди ми підемо в першу чергу, де вкрадемо його, і вже після того направимося в Леквут.

Апогорево. Щось гидке заворушилося всередині мене. Але я швидко придушила це відчуття, незмінно дивлячись в очі Алана.

– Маю одне питання, – сказала я.

– Кажи.

– Ти сказав Алан, що закриючи портал, люди дізнаються правду, і Імператору настане кінець, але як люди зможуть йому помститися, коли по світу досі будуть розгулювати епікіндіни?

Деякий час Алан мовчав, дивлячись на мене. 

– Хороше запитання Ґрейвун, – промовив він. – Як тільки ми зможемо закрити портал, з якого прийшли епікіндіни, то вони зникнуть, – я хотіла сказати, дещо, але Алан не дав мені цього, і провадив дальше. – Зникнуть тому що, світ, з якого вони прийшли, і та магія, яка підтримує їхнє життя тут – перестане існувати. Вот чому землі стануть вільними. Тепер зрозуміло?

Тепер я зрозуміла, і повільно кивнула. 

– По дорозі ми зустрінемо багато епікіндінів, – сказав Фільральд, порушуючи тишу.

– Еххх. Щось мені здається, що нам доведеться добряче попотіти, щоб по вбивати ту наволоч, – мовив Ітан, в йому очах з’явився дикий оскал. Він скоса обернувся до дівчини біля нього, яка й досі не обмовилася жодним словом, а просто слухала. 

Я стиснула щелепу від злості. Як він може говорити про тих, хто раніше був людиною, і не по своїй волі перетворився на безжального монстра? 

– Ми знаємо де знаходиться портал? Його детальне місцезнаходження? – запитала я, міняючи тему, не воліючи чути про це. 

– Ми маємо карту, на якій детально розписано місто, – відказав Алан, і витягнув зі своєї сумки цупкий пергамент, і розгорнувши його показав всім, і втикнув пальцем на червону відмітку. – Саме тут є портал.

– Звідки вона у вас ця карта?  

– Вона від нашого давнього друга, – тихо відповіла Даніела. Я обернулася в її сторону. На її лиці була маска байдужості, куди й поділася та усміхнена дівчина, яку я бачила недавно. 

– І де ж ваш друг? – обережно запитала я. 

– Він мертвий, – сухо відповіла вона. 

В кімнаті на секунду повисла цілковита тишина. 

– Ох. Я..мені .. мені шкода, – це все, що я могла сказати. – Як він помер? – запитую. 

– Його вбили, – спокійно тоном відповіла Даніела.

Я знала, що не варто продовжувати, бо бачила, як Даніела не хотіла говорити, але видно Ітан не помітив цього, і додав з вдавано сумним тоном:

– Так, так. Пам’ятаю його. Він любив подорожувати світом та був такою миролюбивою натурою, і саме це його й погубило. 

– Він ризикував власним життям, щоб віддати цю карту нам, – врівноважено відказав Алан, ховаючи карту, давши зрозуміти, що розмова на цьому закінчена. 

Я кивнула. 

– Коли ми вирушаємо? – після не довгої паузи зважуюся запитати я. 

– Через два дні. Чому питаєш? 

– Просто.. 

– Ти думаєш король самовільно прийде по твою голову? – мовила Даніела, поглянувши на мене. – Ми ж показали тобі те, що він тебе не буде рухати.

– Навіть якщо так, це не міняє той факт, що я від нього цього досі не почула.  

– Скоро дізнаєшся, коли зустрінетися, – відказав Ітан з ентузіазмом, розслаблено стоячи. – Я звичайно чув, як він розправляється з тими кого вважав негідними…

– Для неї це важливо, – урвала його Даніела, похмуро зиркаючи на Ітана.

– Я знаю, – вишкірив зуби Ітан, криво усміхаючись до Даніели. – Просто хотів, щоб її розслабити.

– Ітане, я зрозуміла, – мовила я. 

– Ахх, ти заділа моє серце, Кіра, – сказав Ітан, і для більшого переконання схопився за серце, наче мої слова могли його по-справжньому ранити. 

– Не займався фігньою, – відрізала Даніела, зло зиркаючи на Ітана, але той на то лише відмахнувся рукою. Повернувши на мене погляд її вираз обличчя дещо розм'якшився. – Не звертай на нього уваги, він завжди такий. 

– Ваші дискусійні теми Ітан і Даніела зможете поговорити трохи згодом. Зараз як я казав скоріше, в нас є важливіші справи, ніж ваші проблеми, – відсторонено сказав Алан, і після короткої паузи продовжив. – Як ми говорили раніше Кіра, як тільки ти погодилася до нас приєднатися в цю саму секунду ти відрікалася від свого вже на той час старого титулу Тіні. І тепер ти не зобов'язана служити їм. Я подбаю про те, що Урсус відсторонив тебе на деякий час від виконання твоїх завдань, і доніс цю відомість до короля.

Все моє тіло затерпло. Кілька секунд я усвідомлювала сказане. 

– Ч-чекай, – затинаючись мовила я. – Що значить відсторонити на деякий час? Ти ж говорив мені, що я більше не буду служити Тіні. Тож чому.. 

– Ти поки не виконала свою частину угоди, тож ти поки ще не вільна.., – перебив без лишніх турбот Алан. 

Ще не вільна. 

Я ще не вільна. 

Слова відлунювали в моїй голові, як нагадування про те в якому я світі живу. В світі марних сподівань. Невже я настільки була зациклена на цьому, що й не помітила, як вона мене засліпила?

Я не відірвали погляду від Алана, а боковим зором побачила, як Ітан присвиснув. 

– А до того часу ти будеш тимчасово відсторонена від своїх місій. І якщо ти не хочеш повернутися в назад в Тіні, ти повинна виконати свою частину угоди. 

Я не могла нічого сказати. А в принципі, що я думала? Що вони просто звільнять мене і все? Я мала здогадатися, що все так просто не буде. 

 

– Думаю з тим питанням ми закінчили? – запитав мене Алан. В його погляді не читалося милосердя. Лише одна байдужість. 

– Так, – відповіла, не відводячи від нього погляду. 

Я нізащо не дозволю відвернути свій погляд від нього. Я гордо підняла голову і вдивлялася в його обличчя, даючи не тільки йому, а й їм всім зрозуміти, що я із себе представляю. 

Алан в свою чергу, лиш посміхнувся, наче оцінив мою напористість. 

– Ну, що як? Готові? – звернувся Алан до всіх. – Відправляємося через два дні, тож потрібно по скоріше зробити все перед тим як вирушити. Перш за все на готуйте ваше спорядження: зброю, теплий одяг та припаси, адже дорога буде нелегкою.

Як тільки Алан збирався вже йти, він зупинився, обернувся, і подивився на мене. 

– Ще, дещо Кіра. 

– Так? 

– Якщо ти хоть комусь проговоришся про то що ми говори тут, вважай себе вже мертвою. Ніхто не має знати про нашу таємну місію. 

– А він має рацію. Краще тобі цього не робити, і не говорити своїм друзям та любимій бабусі, якщо ти хочеш, аби вони померли, – сказав Ітан, підійшовши до мене впритул. Мені хотілося відступити, але я заставляла стояти на місці. – Якщо зрадиш нас, тоді ти, – він зробив крок ще ближче, повисаючи наді мною й загрозливо дивлячись на мене зверху вниз, хижо посміхаючись. – Повір ти помреш жахливою смертю. Не забувай мої слова.

Статті про вітчизняний бізнес та цікавих людей:

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
ID
Iivia Di Rosso@Iovia.Di.Rosso

7Довгочити
66Перегляди
На Друкарні з 5 жовтня 2024

Більше від автора

  • Розділ 6 “Угода”

    На мою превелику досаду виявилося, що він був не єдиний хто прийшов за мною. Обернувшись через плече по звивостому провулку я помітила кілька гвардійців, які бігли за мною.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Розділ 5 “Невідомість чатує поблизу”

    – Геть з дороги! – гаркнув чоловік в чорному обладунку на коні до натовпу людей, які обступили, і загороджували пройти. Але йому відчайдушні спроби були даремними. Зі всіх сторін точився галас і шум. Люди навіть й не збиралися розступатися.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі
  • Розділ 4 “Таємничий незнайомець”

    Весь цей час, коли я дивилася в їхню сторону редклієць, щось дуже тихо говорив генералу Нуртіну, а за якихось кілька секунд вони вийшли із королівської зали.

    Теми цього довгочиту:

    Фентезі

Це також може зацікавити:

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Це також може зацікавити: