– Я так зрозуміла ти завітала до мене не надовго, внучко? – хрипким голосом озвалася бабця Аґалія, позаду мене.
– Так, – стиха промовила я, не відриваючи погляду від вікна та спостерігаючи за зграю голубів, які чистили пір’я на сусідньому будинку. Надворі вже почало просвідчуватися, але на небі скупчилися похмурі хмари, і це підказувало, що невдовзі мав настати дощ.
Всю ніч я вешталася Табелою, щоб відволікти свої думки, від того, що сталося в барі. Але не сильно воно й допомогло. Я досі відчувала тривожність, яка осіла в моїй душі.
Через короткий обмаль часу проведені на місіях, я не могла часто зустрічатися зі своєю бабцею Аґалією, так як би мені хотілося. Я була єдиною годувальницею в нашій сім’ї, але цих грошей нам ніколи не вистачало. Через свій похилий вік бабця Аґалія не могла заробляти грошей, крім того, щоб сидіти в хаті. Не можу навіть представити, що вона зараз відчуває. Цілими днями бути самій в будинку, і ні з ким й словом не обмовитися. Не те, щоб вона не могла вийти. Звісно вона може пройтись кудись прогулятися, але це великий ризик. Ризик для її здоров'я.
Це сталося кілька місяців тому, коли самого ранку я прийшла до бабусі, саме тоді, коли в мене з’явився один вихідний, щоб подивитися як вона поживає. Очікувала, що ми чудово проведемо час разом. Але я застала жахливу картину, коли зайшовши будинок, знайшла непритомну бабцю у своєму ліжку, одна її нога звисала з ліжка, наче вона намагалася піднятися. Її очі були підвідкриті, і дивилися кудись в далечінь, а губи самі злегка ворушилися. Вона зовсім не подавала ніяких признаків життя. В той момент я сильно перелякалася. Кілька довгих секунд не могла прийти до тями, але сполохнувшись почала гукати її. Але не почула ніякої відповіді.
Я миттю вилетіла з будинку на допомогу. На той момент в мене ще вистачило якраз потрібна кількість срібних монет, щоб заплатити місцевому цілителеві, щоб той прийшов сюди й допоміг. Кілька марних спроб стукання в двері цілителя не дали жодного результату, я вже зневірилася, що хтось мені відкриє, і була готова шукати когось іншого, як раптом двері злегка підвідкрилися, і з них визирнув худорлявий чолов'яга сорока років. «Скоро прийду», – сухо сказав він, і заченив перед моїм носом двері. Він жив на сусідній вулиці, але прийшов аж за півгодини. Я була на нервах, весь цей час бабуся була непритомна, і я нічим не могла їй зарадити, тож дивилося чекати. За ці пів години я почувалася паршиво як ніколи в житті, від можливості нічим допомогти. В голос, я встигла вилаяти цього телепня, різними можливими непристойними словами. Ну коли він все-таки прийшов, я стрималася притримати свою лють, щоб не вбити його прямо на місці.
Коли цілитель її мовчки оглядав, і весь час шикав, аби я перестала говорити. Для мене це тривало, немов ціла вічність. Пізніше старий сказав, що це невідома хвороба, тож ліки до неї ще не знайшли, а можливою причиною цього вірусу могло слугувати слабкість організму в похилому віці. По його словах, хвороба з'явилася навіть в декількох інших старших мешканців міста. «Якась інфекція бушує», – мовив він. – «Я вже бачив таке раніше, тож провали в пам'яті та забудькуватість, які будуть проявляться – це лише перші признаки хвороби, а далі стане, ще гірше, але можеш не переживати. Інфекція не загрожує молодим людям.» - Байдужо сказав старий, складаючи інструменти назад, наче це якось могло заспокоїти мене. Ба більше того мене пройняла зневіра, коли цілитель сказав, що є дорогі препарати, які призупиняють хворобу, але коли я почула суму в мене челюсть відвисла.
– Сто тисяч срібних монет за одну ін'єкцію.
В цей момент я зрозуміла, що я ніколи не назбираю цю нереальну суму.
Перед тим як піти, він вколив якийсь укол, який мав вивести бабцю з того стану й виписав один рецепт. До нього включали різноманітні трави, з яких потрібно було робити спеціальний відвар і приймати кожен день. Але навіть ці трави були занадто дорогі, і кожен раз йшли великі витрати на них. Це вже не говорячи, що грошима я оплачувала нам харчі. Довелося навіть віддати свої збереження, які я плідно збирала на протязі п’яти років важкою працею, аби викупити свій борг з Тіні. Для мене це означало одне – тепер я застрягла в цій організації до кінця свого життя.
Медицина в Табелі бажала бути ліпшою. Одиниці могли дозволити собі найняти досвідченого цілителя, який би їх вдало вилікував та ціни на ці послуги були високі. Тож всі гроші зароблені мною, більша частина з них йшли на лікування бабці. Але навіть того було замало. З того часу почалися скрутні часи для нас, які й до того були не найкращі.
Серце стиснулося, коли лікар сказав, що любий момент хвороба в любий момент може почати прогресувати з серйозним ускладненням для її здоров'я. Не один раз я говорила бабці, щоб вона краще посиділа дома, зайнялася хатніми справами, і нікуди не виходила. Але на це бабуся лише сміялася і відмахувалася від моєї, як вона казала «Гіпер опіки».
– Ти занадто багато про це думаєш. Зі мною все буде добре.
Так говорила вона завжди, коли я в кожний раз, коли навідувалася до неї казала нікуди не ходити, і пити ліки, які вона частенько забувала приймати. Знаю це звучало абсурдно не дозволяти їй нікуди виходити. Але в мене був страх. Страх, що з нею могло щось трапитися, коли мене не буде поруч, а саме страшне було то, що я боялася втрати її, і залишитися самою. Для мене бабця Аґалія була всім.
Скільки б я не говорила, скільки раз не відмовляла її від цього, вона все одно робила це по-своєму. Мені не подобалося, те, що вона не дослухалася до моїх порад, на що подеколи, ми навіть через це сварилися, але на благо швидко мирилися.
– Я як раз маю ще трішки часу, і вот вирішила завітати до вас, – мовила я, досі дивлячись у вікно.
– Я дуже цьому рада. Чесно не очікувала, що ти прийдеш до мене так рано.
Так само говорила й Каміла. Мене огорнув смуток. Я збилася з відліку часу, і останнім часом не провідувала людей, яких люблю. А мала б. Стиснувши кулаки до болю, що нігті в гризлися боляче в шкіру, обернулася до бабусі, яка сиділа на стільці поряд з столом й зустрівшись з її теплими золотистими, як призахідне сонце очима, які збили мене від задуманих слів.
Її сиве коротке волосся, закручене в малу гульку було акуратно закріплене подовгастою заколкою у вигляді залізної квітки, яку вона завжди любила зачіпляти на своє волосся. Адже це була її улюблена прикраса. Плаття вона не носила, полюбивши носити свою улюблену сіру з квіточками камізельку та сірі поношені штани.
Але я заставляю промовити наступні важкі слова, які не в змозі надальше відтягувати це й надалі.
– Я їх бачила, – закусуючи нижню губу говорю так тихо ці слова, бажаючи в душі, щоб вони розтворилися у повітрі. – Гвардійці з Імперії Редклії тут.
Бабусина усмішка миттю погасла, а її ніжний погляд змінився занепокоєнням.
– Вони в місці? – її голос був спокійним, але я могла відчути в цих словах тривогу.
Я киваю.
– Так значить це не єдина причина, чому ти прийшла, – висунула догадку бабця Аґалія, уважно дивлячись на мене своїми пристальними золотими очима. – Ти прийшла розповісти про них.
Гнітюча тиша в кімнаті була підтвердженням моїх слів.
Я бачу, як це сильно її вразило. Я хотіла просто підійти до неї та обійняти, і сказати, що все буде гаразд. Але на жаль це була б чергова брехня. Я нічим не можу її допомогти. Я не можу допомогти собі.
Вона схилила голову вбік, погрузуючись думками в свої роздуми. Пізніше бабця знову ловить мій погляд, а в її очах віддеркаюється смуток, і рівним тоном промовила:
– Ми знали, що рано чи пізно вони появляться в Табелі. Це було лише питання часу, коли саме, – її брови нахмурились. – Ти… він там був? – її голос наповнився тривожністю.
– Ні. Енда Брейка з ними не було, – майже випльовую це ім’я. Після моїх слів, ледь помітне полегшення відобразилося на бабусиному обличчі. Я знала, що вона запитає про нього, але миттю напряглась від подальших моїх слів, – але там були інші редклійці, я одразу їх впізнала, до того, як вони зайшли в бар. Їх було четверо. Зі мною тоді була Каміла, ми були разом коли вони з'явилися в барі.
– З Камілою все гаразд? – стурбовано озвалася бабця Аґалія.
– Думаю так, вона втекла до того як вони зайшли всередину, – на мить мені стає тепло на душі, що Каміла їй не байдужа. Але настрій кардинально змінюється пригадуючи страшну картину, яка досі стояла перед моїми очима. – В барі вони жорстоко розправилися з невинною жінкою, – від цього спогаду я крививлюся. Її крики досі відлунювали в моїй голові. – Вони без будь якого милосердя і причини вбили її всіх на очах. На превеликий жаль я не змогла нічим їй допомогти, я просто не очікувала, що вони з'являться саме сьогодні… до цієї зустрічі я не була готова, я… але я могла.., – затинаючись прохрипіла я, втупившись в підлогу, коли відчула, що на очах навернулися непрохані сльози.
– Не вини себе, Кіра, – лагідно мовила бабця Аґалія. Я заставила себе піймати її погляд, – не роби з себе жертву. Ніякої твоєї вини там немає. Ти не винна в смерті цієї жінки, бо не ти її вбила. Ти прекрасно знаєш на, що здатні редклійці. Їм ніколи не була важлива причина для їхніх звірських вбивств.
На останньому слові мені розірвало душу на тисячі шматочків. Бабця Аґалія знала, що я вбиваю людей, але вона не знала як. Я ніколи не розповідала, а вона ніколи не запитувалася, бо знала, що припинити це не можу до того моменту, допоки не викуплю борг в Урсуса Жольда. І зрештою на потрібні були гроші, аби виживати.
– Я і ти знали, що редклійці здатні на таке, – продовжила говорити заспокійливо бабця. – Вся вина лежить на них, за всіх вбивства, які вони зробили, тож перестань картати себе за то, що до чого ти не причетна.
Вона права. Мені справді не потрібно винити себе. Але ці крики… вони нагадали мені той день, коли через страх я не зуміла зупинити редклійців, аби врятувати найдорожчих мені людей. Але зараз занадто пізно. Занадто пізно повертати втрачені душі. Тому що їх давно немає.
– Що вони тут шукають? Ти знаєш? – допитувалася бабця Аґалія.
– Ні. Я думала, що за всі роки вони припинили пошуки, – прикінці моя мовила майже пошепки.
Припинили мене шукати.
– Ти не знаєш цього напевне, – мовила бабця Аґалія. Але погляд в її золотистих очах свідчив протилежне. Вона сумнівається в своїх словах. – Але за чим вони б не прийшли сюди в Табелу, будь ласка, старайся не висовуватися. Редклійці дуже близькі до короля Ґаріхтона. Тому, що якщо вони дізнаються, що ти тут… – сказала бабця, але цього мені вистачила, щоб перед моїми очима спалахнув жахливий спогад.
Кров... Вона повсюди… вона стікає по мені… заважає дихати…
- … їх ніщо не зупинить, і вони не дозволять тобі втекти, аби на цей раз ти була мертва.
На це все я киваю, погоджуючись.
Вони підуть на все, щоб це зробити.
– Не знаю чи зможу я їх уникати, – врешті озвалася я. На лиці бабусі промайнув переляк. – Сьогодні через кілька годин всі члени Тіні повинні бути присутні в тронному залі короля Ґаріхтона, так сказав Урсус, але не сказав по якій причині ми маємо бути там.
Ми дивимося одна на одну в мовчазній напруженій тиші. Бабця прекрасно знала, що це могло означати для мене.
– Я не думаю, що Енд Брейк взагалі тут в місті. Присутність цих гвардійців може бути по якійсь іншій причині. А конкретно чому нас викликали до короля я вже дізнаюся безпосередньо там, – з рештою сказала я. – Але, щоб не сталося, я…
– Ти стильна. Кіра ніколи не забувай цього, – перебила бабця Аґалія впевненим голосом. – Ти не здашся до тих пір поки твоя віра в тобі не згасне, – на її лиці з'явилася підбадьорлива усмішка. Але вона не торкалася її очей.
Поволі, підтримуючись рукою об край стола, бабця неспішно встала та неспішною ходою, криваючи однією ногою підійшла до мене, і поклала зморшкувату руку мені на плече.
– Нам лише залишається чекати, що буде далі.
Бабця пошкандибала в сторону кухні. Я затримала свій погляд на одній з чорних-білих фотографій на столі, де ми з бабусею разом посміхаємось. Це була так давно, що це здавалася наче була ціла вічність тому. Але часи змінилися, і на жаль цієї щирої посмішки я вже давно не помічала на бабусиному обличчі.
– До речі ти саме вчасно прийшла, я саме збиралася зробити запечену бульбу з куркою.
– Це добре, але я не можу затри…
– Ніяких але, – перебила грізно бабця Аґалія. Я знала, що бабця поміняла тему, аби мене відволікти, і за це я їй була вдячна. – Це не займе багато часу. Давай перед тим, як ти підеш, нехай в нас буде хоть хвилька радості. Не вічно ж будемо говорити про погане? Бульбу я вже почистила вчора ввечері, а курку купила на місцевому базарі, тож вона ще зовсім свіжа. Тобі обов'язково сподобається.
Бабця безпосередньо не вміла брехати, і на слові «ходила» я розумію, що вона виходила з дому. Але сил сперечатися в мене не було після цієї не простої розмови.
І я погодилася. Бабця Аґалія права. Потрібно насолодиться таким чудовим моментом разом з нею в такий непростий час. Ну, що ж думаю, я можу залишитися деякий час тут, до того, як повернуся в сувору реальність.
– За цей час, коли сніданок готується, можеш трішки відпочити. Я бачу вигляд в тебе зморений. Ти коли останній раз добре висипалася і їла? – запитується вона, біля плити, яка була розташована недалеко від гостьової.
В будинку, в якому бабця Аґалія жила був старий й зношений роками. Йому було не один десяток літ. Побиті, потріскані стіни та й в загальному в кожній кімнаті й зовні потрібний був капітальний ремонт. Будинок так і йшов по швам. Але коштів на ремонт не було, так як всі витрати йшли на ліки та на їжу. В будинку було розміщено невелику кухню, одномісну спальню й найбільшу по-розміру була вітальня. Підлога, яка була зроблена з темного дерева вже потріскалася й скрипіла.
Сівши за стіл мовила.
– Не пам'ятаю. Сьогодні мала ніч, щоб поспати, але вирішила зустрітися з Камілою. До речі вона знайшла роботу в одному магазинчику, де в'яжуть одяг.
– Досить непогано, – пхикнула бабця. – А то минула робота її робота не зовсім пасувала їй. – Мішаючи картоплю бабця кидає погляд через плече, і її золотисті очі, ледь помітно звузилися. – Але передай їй, щоб берегла себе. Я знаю їй зараз не легко, так само як тобі.
- Добре, передам.
Якусь мить шкварчяння картоплі на сковорідці, і пахкий запах смаженої курки, були єдиними звуками в кімнаті. Кожен з нас занурився в свої думки. Я допомогла поставити зі серванту дві склянки з водою, виделки та тарілки, де бабця Аґалія наклала наш скромний сніданок. Порція картоплі з маленькими кусочками курки. Тим я явно не наїмся, але мене це не турбує. Не пам'ятаю коли востаннє я досита їла. Але зараз я була ладна накинутися на те, що було на моїй тарілці.
Скуштувавши кусочок, я з насолодою простонала.
– Ти готуєш просто дуже смачно!
– Мені приємно це чути, – посміхнувшись мені через стіл на бабусиному обличчі з’явилися дві ямочки.
Хочу запам'ятати цей момент. Я досить рідко їла домашню їжу, приготовлену моєю бабусею, тож коли випадали такі моменти, я насолоджувалася, як їжа повільно таяла в моєму роті.
Хоч ми більше не торкалися болючої теми, але в повітрі досі витала та гнітюча атмосфера про редклійців. Воно нікуди не зникла.
Через сім хвилин я доїла все до останньої крихти, і як би мені не було важко це промовити, кажу:
– Мені вже час. Я не можу запізнитися. Мені прикро, що ми зустрілися зовсім ненадовго. Але я рада, що з вами все добре.
Ми обмінялися з бабцею поглядами, і я все б віддала, щоб не бачити її нещасливого лиця. Вона не хотіла, аби я йшла, але нічого не сказавши ледь помітно кивнула.
Їй боляче бути самій. Знову.
Вставши я направилася до виходу. Стягнувши з вішака свій чорний плащ, одягаю його.
– Не забудьте прийняти свої ліки.
– Не забуду, – сумно мовила вона. Підійшовши до мене, бабця Аґалія міцно мене обійняла, взамін я зробила те саме, – бережи себе, Кіро, – мовила бабця на прощання, – повертайся якнайшвидше.
– Обіцяю.
* * *
Тут занадто шумно. Мені хочеться піти звідси, подальше в більш тихіше місце, від цього гамору голосів, де я буду почуватися краще. Але я не можу це зробити, тож доводиться це терпіти.
Розмови, які долинали звідусіль, не давали мені розслабитися, і я кожні п'ять хвилин зазирала до свого наручного годинника, перевіряючи котра зараз година. Ще довго. Не могла дочекатися, коли це «свято» нарешті закінчиться. Стоячи біля стіни, я з нудним виразом лиця спостерігала за всіма людьми, які зібралися в центрі великої бальної зали й танцювали під повільну мелодію, яку виконували музиканти.
Щоб хоть якось скоротати свій час, окидаю вже сотий раз, якщо не більше приміщення, де я була. Гігантські масштаби величезного королівського палацу по-справжньому вражали. Я не могла порахувати скільки тут було людей, але приблизно коло сотні. На стелі висіли величезних розмірів кришталеві люстри, з неймовірних маленьких розмірів камінчиків, які переливалися, і відблискували одне від одного синіми кольорами. З лівих та правих сторін палацу розміщувалися коло десятків дубових столиків, де були накриті всілякі блюда як: по смажені курячі крильця, запечена свинина, свіжі фрукти, недалеко були невеликі міні-столики з десертами, де кожен міг прийти і взяти, що забажає.
Але я не могла нічого з того з’їсти. Для нас це було під забороною. Для тих хто на місії, немає відволікатися.
Сюди на запрошення були скликані лишень високопоставлені та впливові сім'ї з Табели. Всі присутні були одіті в неймовірно дорогий одяг. Кожна пара була гарніша за попередню. Вельможні пані були в своїх пишних сукнях, обшитою дорогою тканиною. Замислююся, як вони можуть годинами на проліт кружляти в танці з такими довгими каблуками. Чоловіки на відмінно від жінок були в чорних костюмах з капелюхами, а відполіроване взуття, так і блистіло на кілька метрів.
Все це показушне дійство відбувалося не просто так. Всі ці люди прийшли, аби привітати гостей з далекого сходу. Звівши свій похмурий погляд на підвищення, де були три масивні золоті трони. В самому центрі сидів король Афідії. Люк Ґаріхтон. З солідарністю до гостей, які тут були, на ньому був червоно-позолочений костюм, а на грудях красувався символ Імперії Редклії – орла, який пікірує вниз.
За кілька годин до початку церемонії.
Вставши вряд на одне коліно, і втупившись погляд в білосніжний мур підлоги, як я всі інші члени Тіні, нерухомо чекаємо наказу Його Величності, аби встати. Тишу лише порушував вранішній дощ, який бився об величезні скляні вікна, з двох боків тронної зали.
– Встати, – беземоційним голосом пролунав голос короля.
Всі як один швидко піднялися, вставши струнко. Всіх членів організації Тіні, якщо порахувати було коло тринадцять осіб. Багатьох я бачила лише в лице. Між собою, ми не спілкувалися. Мова про дружбу тут навіть не пахла. Кожен був сам по собі. Стоячи поряд з ними всіма, я відчувала, як напружилися мої плечі.
На скільки себе пам'ятаю люди в Тіні мене не злюбили, ще тоді, коли я вперше прийшла в організацію. Тоді я добре запам'ятала їхні несхваленні погляди, коли мене представляв Урсус Жольд. Одна з причин була, що я була найменша з них, і вже вступила в їхні ряди.
– До нас завітали наші давні союзники, – прогримів грубий голос короля Ґаріхтона, вивівши мене зі своїх думок. Я уважно подивилася на короля, який сидів на золотому троні. Старий король чиє обличчя покрилося зморшками, і купицею сивого волосся.
Сидячи на троні, він окинув нас похмурим поглядом. Поряд з ним, трохи позаду непохитно стояв Урсус Жольд. Король довіряв йому, і возглавив його головним в Тіні. Помахом руки, король звелів одному слузі відкрити двері. Позаду спини я почула звуки кроків, які наближалися в нашу сторону. Довго чекати, щоб дізнатися хто це був не довелося.
В ту саму секунду, коли відчинилися двері, в мене холодний морозець пройшовся по шкірі, а ноги стали ватними і мало не підкосилися. Я до останнього мала надію, що це будуть хтось інший, але тільки не вони. Але моя надія розвіялася в цю саму секунду, коли, повз нас пройшли ті, кого я впізнала одразу.
Всі четверо гвардійців, який я бачила в барі, пішли в сторону короля і голови Тінів, вставши поряд з помостом, вони злегка вклонилися. Чоловіки навіть не потрудилися змінити свій поцяткований засохлою кров'ю одяг.
– Король Ґаріхтон, – промовив до болі знайомий ядучий голос. – Це велика честь бачити вас.
– Взаємно, генерале Нуртіне, – озвався король, всміхнувшись. – Я був дуже радий, коли мені повідомив Імператор, що ви до нас завітаєте. Королівство Табела завжди рада почесним людям з Імперії Редклії.
– Що ж наші бажання співпали, – відповів редклієць. – Я давно зі своїми людьми хотіли сюди завітати. І те, що тут майже немає епікіндінів мене радує, – чоловік стояв, до мене спиною, але я відчула, як той лиховісно посміхнувся. – Бо порівняно з іншими землями, які ближче до сходу там панує – справжнє пекло.
Генерал Нуртін обернувся до нас, провівши на кожного з нас своїм оцінювальним поглядом, від якого мені аж похололо всередині. Зустрівши його лице, я зразу пригадала той момент, коли він вбив пострілом невинну жінку, тоді в барі. Решта троє редклійців зробили те саме. Я відчула, як напружилися решти членів Тінів.
– Король Ґаріхтоне, ви певні, що вони, – почав грубим голосом генерал Нуртін, досі пристально дивлячись на нас. Його погляд на мить зустрівся з моїм, і на його лиці розквітла нахабна усмішка, від якої в мене серце почало битися швидше. – Зможуть справитися з цією місією?
Я не відведу погляду. Я не боюся їх. Я не боюся їх.
– Розумію вас, пане генерале Нуртіне, – відповів король. – Вони не виглядають тими кого вони за себе видають. Але недооцінюйте їх. Всі вони являються першокласними, холодноковними вбивцями, яких світ не бачив. Кожен з них на протязі років вірою та правдою служив мені. Тож саме тому вони чудово підходять на це завдання.
Зрештою генерал Нуртін відвів від мене свого погляду, і я непомітно видихнула.
Він не впізнав мене.
– Що ж, – муркотливо продовжив той, коварно посміхаючись, і обернувся до короля, – будемо надіятися ви маєте рацію, король Ґаріхтон.
Мені скрутило шлунок, від того, як всі троє редклійців, як один не переставали обводити нас пожерливими поглядами.
– А тепер я поясню деталі операції, – привернув увагу король всіх нас. – Вона полягає в тому, що ви маєте охороняти генерала Нуртіна та його людей з Редкілії. Ви маєте злитися з оточенням, і непомітно захищати їх, коли почнеться урочисте частування. Основною вашою задачею буде наглядати за всіма, що буде відбуватися в залі. І саме головне не пропустити ніякої небезпеки, яка б мала загрожувати цим людям. Це вам ясно?
– Так! – твердо і голосно в унісон крикнули ми.
– Чудово.
– Але від кого ми будемо захищатися? – озвався Френк Волтон.
– Це вже немає значення, – швидко відрізав король, спохмурнівши. – Як я вже сказав, якщо ви щось запідозрили неладне, що може загрожувати життя генералу та його людям, будь то той хто довго затримав свій погляд на них чи підійшов занадто близько, ви маєте бути напоготові, щоб у разі чого прийняти дії, щоб знешкодити ворога, – король похилився ближче, загрозливо мовлячи дальше. – Тому, що якщо ви не виконаєте цього, будуть наслідки. Думаю ви знаєте, які? Ну тоді, – випрямившись, віддав наказ король Ґаріхтон. – Ви мене зрозуміли?
– Так! – хором крикнули всі.
Ми маємо охороняти їх від невідомої небезпеки, але питання витає в мої голові. Від кого? І навіщо? Це мене тривожило. Хто здоровому глузді збирається перейти їм дорогу? Я ще раз пильніше подивилася на генерала Нуртіна. Я бачила, що він зробив в барі, і якою він жорстокою силою володіє. Вони з Імперії Редклії. Всі бояться завдати шкоду їм.
– На цьому все. Скоро почнеться банкет, вбрання, які потрібно вам одіти покаже прислуга при вході, а тепер ідіть, часу обмаль. – Помахом руки король показав в сторону виходу.
Вклонившись, всі ми розвернулися, щоб вийти, і тоді на мить я оступилася, але наступну секунду заставила йти за всіма, коли в проході я побачила його.
Його чорне з відтінком синього волосся, було розпорошене в різні сторони. Він був в тому самому плащі, тоді коли я побачила його вперше у “Веселому Батільдо Ґонк” з своєю подругою, Камілою. І, як там там того разу, схрестивши руки на грудях, на його поясі звисав важкий меч. Я вірно підмітила минулого разу, що він був воїном. Але не підозрювала, що він редклієць. Я відвела погляд.
В мене завмерло серце. Що він тут робить? О Боже, невже він тоже якось пов’язаний з Імперією Редклії? Але найбільше мене хвилювало чому Каміла, і він були тоді разом в барі? Яким чином Каміла була пов’язана з ним? Може подруга навіть не підозрювала, що він був один із них, і тому ні словом не спом’янулася про нього? Я знаю Камілу, вона б ніколи спокійно не розмовляла з редклійцем. Я ніяк не могла все це збагнути, а на душі з'явилася тривога. Мені було потрібно терміново знайти Камілу, і попередити про цього таємничого незнайомця.
Проходячи повз нього, я вирішила кинути на нього швидкий погляд. І коли я це роблю, хлопець ліниво позирав на інших членів Тіні, а тоді наші погляди зустрілися. Його кришталево сині, як море очі вивчали мене, а від його ледь помітної усмішки на вустах мені стало холодно. Розум говорив, що це все веде не до добра.
Наш час.
Пригадуючи наше завдання, я намагаюся забути про нього, але я досі думками поверталася до цього брюнета. За весь час тут я досі не помітила його серед людей. А в принципі, як я могла його помітити? Серед всього того натовпу було важко знайти не тільки його, а й добре перевдягнутих решту членів Тіней, які були порозкидані по всьому залу.
Також обабіч короля сиділи на кілька ступеньок нище двоє інших королівський особ, а саме королева Королівства Афідії. Тіра Ґаріхтон. На люди вона виходила доволі рідко, тож побачити її тут було несподівано. Її плаття було в схожих кольорах короля, все червоне. Сама королева була повнява. Як і король старіть кидалася їй взнаки. Навіть під марною спробою приховати під слоєм косметики зморшки їй це не вдавалося.
Ну і останній з правого боку від короля у золотому троні сидів генерал Нуртін, одітий в яскраво вогняний костюм, сильно виділявся, і було не важко помітити, а його закручені коричневі кучері падали йому на чоло, а на лівому боці, там де було серце, як і короля був символ орла, символ Імперії Редклії.
Коли музика закінчила грати мелодію, всі люди зупинилися, і повернулися до короля, вклонилися.
Король встав, і взяв в долоню королеву Тіру, і спустившись вниз, ті почали танцювати, під наступну музику, а за ними слідом почали танцювати інші пари.
Так тривало близько десяти хвилин поки я старалася не втрачати із зору трьох редклійців, які танцювали, з якимись вельможними панами. Я саме хотіла піти кудись, щоб не стояти на одному місці, і вже розвернулася, як раптом відчула на своєму плечі чиюсь мозолясту руку. Всіма силами старалася не скинути її, і не потягнутися за своїм кинджалом з внутрішньої сторони бедра. Але натомість, я злегка повертаю голову вбік, і зустрічаюсь з тим, кого б найменше хотіла побачити. Генерал Нуртін дивився на мене з зміїною усмішкою.
– Чи не бажає мадам, приєднатися до танцю? – забравши накінець руку з мого плеча, він злегка наклоняється, простягуючи свою долоню, і при тому не зводячи від мене своїх темних очей, а на лиці грала самовдоволена усмішка. Він прекрасно знав хто я, то чому вибрав саме мене?
– Звісно мій мілорд, – через зціплені зуби промовила я з натянутою посмішкою, і через силу простягнула йому свою руку, тому що знала вибору в мене не було. Не тоді, коли навіть крізь спини людей, відчувала пильний погляд короля.
Ми приєдналися до танцюючих людей. Я стиснула щоку із середени, коли він поклав свою руку мені на талію, і ми почали рухатися в повільному русі набираючи швидкості. Мене охопила знервованість поряд з ним, тому перебираючи незграбно ногами, декілька разів навіть встала йому на взуття, від чого щоки в мене розпашіли і залились румянцем. Мені було незручно, і все на, що я зараз звертала увагу, крім того, що своєю незграбністю портила цей танець, я прислухалася, коли накінець ця музика закінчиться, і я зможу повернулася на своє місця, а мій погляд блукав куди завгодно тільки не на нього, але я відчувала, як генерал Нуртін не зводить з мене насмішкуватої гримаси.
– Я бачу, що моє взуття тобі сильно сподобалося? – грайливо мовив генерал Нуртін. – Ти мене настільки боїшся, що не можеш подивитися мені в очі? Подивися на мене, – забравши руку з таліїї, кінчиком пальця генерал Нуртін поклав мені під підбородок, злегка підіймаючи, аби наші погляди зустрілися. В цю саму мить чоловік облизує свою нижню губу. Від цього жесту мені стало бридко.
– Генерале Нуртіне, – якомога ввічливіше говорю я, але на кінчику язика вертілися слова, які аж хотілося вимовити. – Я на завданні, і мені не дозволено відволікатися.
– Не переживай за це, – ширше усміхнувся чоловік, і склонивши голову до мого вуха, прошепотів. – Ти маєш охороняти мене, і прямо зараз ти добре виконуєш свою роботу, стоячи зі мною поряд. Але, якщо ти відчуваєш провину, і хочеш її загладити, ми можемо провести цей вечір в двох. Ти ж не проти, вбивце?
– Вибачте, ви знаєте, що я не можу, – покірно мовила я.
– Можеш, – він прихилився до мене ще ближче. Я заставила зусиллям волі не відступити, – в тебе тільки одна місія це – пильнувати, аби зі мною нічого не сталося. Отож зроби це – побудь зі мною.
– Мені наказали придивлятися не тільки за вами, – заперечила я.
– Як тебе звати, вбивце? – проігнорувавши моє зауваження, запитав генерал Нуртін своєю фальшивою ніжністю.
Не роздумуючи довго, щоб він не помітив мого занепокоєння, випалила:
– Кая.
– Кая, – наче пробуючи ім'я на смак, промовив він, роздивившись мене з ніг до голови. – Дуже красиве ім'я, мені подобається. Урсус Жольд вміє добре вибирати вбивць.
Несподівано чоловік схопив мене за талію, і міцніше притиснув мене до свого твердого тіла. Іншою рукою поклав мені на внутрішню сторону бедра, повільно піднімаючи туніку верх, не соромлячись, що на нас можуть дивитися люди. Хочу хоть якось зупинити його близькість, кладучи руку на його живіт. Але навіть через шар одягу, я відчуваю його твердий прес. Але, як сильно я не хотіла від нього відсторонитися, я просто напросто не можу цього зробити. Він тримає мене в тісках. Я певна, що за нами спостерігають, і один неправильний крок буде коштувати багато для мене.
В якусь мить він знову схиляє голову до мого вуха. Я відчуваю, як його вуста настільки близько, що вона майже торкаються кінчика мого вуха. Я стараюся не ворушитися.
– Кая, ти справді мене боїшся? – повторив своє питання. – Я думаю, що люди з Тіні не бояться нічого. Але схоже я помилявся.
Внутрішнє занепокоєння в мене стає сильнішим. Мені зовсім не подобалося, куди хилив генерал Нуртін.
– Що ви від мене хочете?
Нарешті відсторонившись від мене, чоловік дивиться на мене зверху вниз. Спершу я думала, що він пропустить повз вуха моє запитання, як і раніше, але наступні слова я не очікувала почути.
– Після довгої подорожі сюди із-за тисячі кілометрів з самої Імперії мені накінець хочеться відпочити, – серйозно мовив той, – Я наслухався про організацію Тіні від короля, і я б хотів рослабитися разом з тобою, аби почути від вуст вбивці про цю організацію.
Його слова були для мене дивними і не зрозумілими.
– Вам це може розказати сам король, а не я, – зверхньо мовила я.
Я помітила розгніваний натяк на його обличчі, і одразу пошкодувала, бо зайшла занадто далеко. Я не повинна була заперечувати його слова, і втримати свій нрав. Покіра – вот, що подобається редклійцям найбільше, а я її порушила. Тепер можу тільки уявити, що генерал Нуртін може донести про мене королю. Чоловік хотів, щось сказати, але музика закінчилася саме в цю мить, під гучні оплески людей, які були звернені до короля та королеви, мене врятувало.
– Генерале Нуртіне, на пару слів, – раптово прозвучав голос із-за моєї спини, від чого я ж злегка здригнулася. Кинувши погляд через плече побачила одного із редклійців. Віком він був можливо чуть старший за мене. Статурою був менше накачаний, аніж інші його товариші.
– Не зараз, ти не помітив, що я зайнятий? – обурливо бовкнув генерал Нуртін, і взяв мене під лікоть, потягнув мене в сторону. Ми пішли в протилежний бік в сторону виходу. Але хлопець поспішив за нами.
– Але генерале, це терміново, – прошепотів той так тихо, що я ледве розбирала його слова.
Генарал Нуртін різко зупинився, і якби він мене не тримав, я б впала. Подивившись на молодого солдата, генерал Нуртін роздумував, що йому зробити. Провести зі мною час чи почути, що він йому скаже. Шумно видихнувши, він відпустив мій лікоть, і наблизився до мене впритул.
– Наступний раз, ми продовжимо на тому самому місці, на якому закінчили, – мовив він улесливо, але в ньому прогриміли погрожувальні нотки. Зберігаючи кам'яний вираз на своєму обличчі, нічого не відповідаю.
Не відсахуюся навіть тоді, коли цей мерзотник поклав свою долоню мені на щоку, і в останній раз я дивлюся йому темні, як смола очі, перед тим як він іде в ту сторону, куди йому повів редклієць.
Я дивлюся їм услід, не помічаючи, що почалася нова мелодія, і люди почали знову танцювати навколо мене, а я й далі залишилася сама стояти на тому самому місці.
