Первомайськ, Українська РСР — весна–літо 1990 року
Тієї весни радіо в нас удома не вимикалося. Не тому, що хтось спеціально його тримав увімкненим, — просто ніхто вже не наважувався вимкнути, боячись пропустити щось важливе. Воно бурмотіло на кухні зранку, поки Аня збирала Віку на прогулянку, і бурмотіло ввечері, поки батько розкладав вечерю, і навіть коли ніхто спеціально не слухав, усі якимось краєм вуха ловили щоразу нове ім'я.
Спершу — Литва. Березень, ще сніг не весь зійшов, і диктор читав про Вільнюс таким рівним голосом, ніби йшлося про врожай буряків. Аня тоді знизала плечима: далеко, не наше. За три тижні — Естонія. Ще за місяць — Латвія. Кожне нове ім'я республіки, яке вискакувало з приймача, ставало вдома чимось на кшталт гри: хто вгадає наступну.
— Ставлю карбованець, що влітку і в нас щось оголосять, — сказав якось батько за вечерею, і в його голосі було щось, чого я не чув роками, — не гіркота, не байдужість, а майже азарт.
— Ти б краще на футбол ставив, надійніше, — відповіла Аня, і батько розсміявся. Голосно, з відкритим ротом, так, що Віка, яка возила ложкою по тарілці, теж захихотіла, хоч не зрозуміла жарту.
Я не пам'ятаю, коли востаннє чув, як він так сміється. Може, до Афгану. Може, взагалі ніколи на моїй пам'яті.
Того вечора ми довго сиділи за столом і говорили — не про республіки абстрактно, а про те, що це означатиме для нас конкретно. Аня хотіла знати, чи це означає, що товари в магазинах не забиратимуть кудись «нагору», у Москву, поки на прилавках у нас порожньо. Батько розмірковував, чи пенсію платитимуть з Києва, а не з якогось міністерства за тисячу кілометрів, яке ніколи не бачило Первомайська. Я мовчав більше за них — слухав, як вони вперше за довгий час говорять про майбутнє так, ніби воно належить їм, а не комусь іншому, хто вирішить за них.
Шістнадцятого липня диктор нарешті назвав нас.
Радіо тоді горлало на всю кухню — хтось викрутив гучність на максимум, і я навіть не певен хто, бо всі одразу заговорили одне через одного. Аня скрикнула щось нерозбірливе й затиснула долонями обличчя Віки, наче хотіла, щоб та назавжди запам'ятала цей момент шкірою, а не тільки вухами. Батько встав, хоч ніхто його не просив вставати, — просто встав, як встають на щось важливе.
Я дивився на них і вперше за довгий час не шукав у цьому жодного другого дна. Просто дозволив собі радіти так само голосно, як усі.
Аня дістала чарки — не дві, як завжди в нашому домі, а всі, які знайшла в буфеті, навіть щербату, з відколотим краєм, яку зазвичай нікому не давали. Налила по трохи в кожну, навіть собі, хоч рідко пила.
— За вільне життя, — сказала вона, піднімаючи свою чарку так високо, що трохи хлюпнуло на стіл, — без товарищів начальників, які вирішують за нас, скільки нам жити й чим дихати.
Батько розсміявся вдруге за той вечір — і цього разу цокнувся з нею так завзято, що чарки видали не тихий, обережний дзенькіт, а щось гучне, майже нахабне, звук, у якому не було місця жодному сумніву.
Ми випили всі разом, уперше, скільки я пам'ятаю, — я, Аня, батько, навіть Віка отримала краплю солодкого узвару в своїй маленькій чашці, яку піднесла до нас, повторюючи наші рухи, не розуміючи нічого, крім того, що всім навколо неї раптом стало дуже добре.
Того вечора оцінювати цю радість не хотілося нікому. Ми просто пили за вільне життя, а сміх за столом не змовкав ще довго після того, як на кухні згасло світло.
