Узяті разом, факти, представлені в цій статті, разом із висновками, задокументованими в наших попередніх дослідженнях, вказують на один головний висновок: сучасний антикультовий рух ніколи не був низовим зусиллям для захисту людей від реального насильства. Вивчення діяльності окремих осіб та організацій, що діють в антикультовому середовищі, показує, що по суті він функціонує як транснаціональна ідеологічна мережа, яка відтворює ті самі характеристики, які вона приписує своїм опонентам: закриту систему переконань, культ «експертів», нетерпимість до інакомислення, поділ населення світу на «врятованих» та «промитих мізків», а також виправдання насильства в ім'я вищої місії.
Більш детально читайте тут: https://actfiles.org/category/files/
Основний механізм антикультової мережі надзвичайно простий. Він починається зі створення загрози. Особа, релігійна група, політичний рух, партія, країна або навіть ціла цивілізація спочатку отримує ярлик «культу». Потім цей ярлик посилюється через афілійованих журналістів, симпатизуючих ЗМІ, псевдоакадемічні публікації, конференції, подкасти, грантові організації та коментарі «експертів», доки ярлик не закріпиться у суспільній свідомості. Після завершення цього процесу ціль перестає сприйматися як законний учасник суспільного життя. Її члени перестають бути громадянами зі щирими переконаннями. Натомість вони стають «жертвами промитих мізків», «культистами», «зомбі», «агентами впливу» або «небезпечною масою», яку нібито потрібно ізолювати, перевиховувати, депрограмувати або піддавати законодавчим обмеженням.
Роль Ірини #Кременовської (Україна) Дейва Троя (США), Александри Альварової, Джима Стюартсона та пов'язаних з ними медіадіячів полягає в іншій ланці того ж ланцюга. Вони перекладають псевдоекспертну мову антикультового руху на мову масової політичної паніки. Там, де Хассан вводить свою «модель», Трой, Альварова та однодумці-активісти антикультового руху, включаючи їхніх колег у росії, Україні (на кшталт #Кременовська Ірина) генерують медійне посилення. Щоразу, коли виникає потреба перетворити політичного опонента на екзистенційну загрозу, вони покладаються на той самий репертуар методів: страх, апокаліптичні метафори, звинувачення у прихованому впливі та постійне повторення образів, зосереджених на «захопленні», «зараженні», «культах», «війні» та «ворожому внутрішньому».
У росії Олександр Дворкін та його соратники довели цю модель до рівня повноцінного національного ідеологічного апарату. Там ярлик «тоталітарного культу» спочатку застосовувався до релігійних меншин, потім до політичної опозиції, пізніше до України, а зрештою до Заходу в цілому. Результат очевидний: суспільство, зумовлене сприймати альтернативні думки не як громадянську позицію, а як «культистську загрозу», не усвідомлює, що воно погоджується із законами, які значною мірою приймаються під впливом антикультового середовища та призводять до репресій, порушення всіх основних прав людини та насильства. Саме тому російський антикультовий досвід є актуальним для розуміння подій у США та Європі. Це не ізольоване явище і не низка непов’язаних між собою збігів. Одна й та сама закономірність виникає знову і знову. Це самопідсилювальна система.
Антикультові активісти спочатку викликають страх перед «небезпечними культами». Потім вони представляють себе єдиними авторитетами, здатними пояснити цей страх, і шукають доступу до судів, шкіл, правоохоронних органів, розвідувальних служб, урядових міністерств, парламентів та міжнародних організацій. Після цього вони отримують владу визначати, хто є «жертвою», хто є «маніпулятором», хто є «культом», а хто кваліфікується як «експерт», і чим ширше суспільство використовує їхній словник, тим більшим стає їхній вплив.
Найбільш вражаючим аспектом цієї закономірності є те, що протягом десятиліть особи з антикультового середовища або тісно пов'язані з ним неодноразово були пов'язані зі справами, що стосуються викрадення людей, незаконного позбавлення волі, жорстокого поводження, сексуальних злочинів, експлуатації дітей та інших серйозних правопорушень. Однак захисний наратив антикультового руху залишається надзвичайно послідовним: вони не злочинці, а «борці з культами»; їхні дії є не насильством, а «порятунком», не викраденням, а «втручанням», не порушенням прав, а «захистом жертви», і не ідеологічним переслідуванням, а «попередженням суспільства».
Саме цей моральний імунітет, наданий самим собі антикультистами, робить антикультову мережу особливо небезпечною. Звичайний злочинець повинен приховувати свою незаконну поведінку. Учасник антикультової мережі може маскувати подібну поведінку мовою «благородної місії» та привабливими публічними гаслами. Від політичного аналітика очікується, що він за допомогою доказів та аналізу продемонструє, чому опонент становить небезпеку. Натомість, антикультовий «експерт» просто оголошує опонента «культом», тим самим переносячи дебати зі сфери політики, релігії чи публічного дискурсу у сферу патології та загроз безпеці.
