В межах Корчуватого бере свій початок річка Коник. Вона невеличка — усього п’ять кілометрів завдовжки. Тече понад Жуковим островом і впадає у Віту, праву притоку Дніпра.
Саме нею ми сьогодні ходили на розвідку на сапах — глянути ступінь прохідності основного туристичного маршруту, і, вірогідно, побачити щось нове. Ну і звісно потренуватися, куди без того.
Маршрут Коником у Загубленого Світу вже сформований і відкатаний. Туристичний вдвічі коротший за той, що пройшли ми, бо розраховувати на те, що хтось на машині забере нас від потрібної точки, ми не могли. От і ходили у кругову.
З відпочинком, перекусом та кількома переносами сапів вийшло п’ять з половиною годин. Як на мене, то цілком пристойний час, особливо якщо зважити на те, що я вдруге в житі стояла на сапі і що зазвичай туристи половину маршруту ідуть чотири з половиною години.
Це фото трохи змусило мене замислитися над тим, хто я є. Колись давно один хлопець, починаючи до мене залицятися, ніяк не міг уторопати, чого я поводжуся саме так, як поводжуся, і однією фразою, сам того не знаючи, перекреслив усе можливе майбутнє. А сказав він «дівчина ж має бути ніжною і дивовижною». Як бачимо, до ніжної і дивовижної мені ще грести і грести. Благо, весло вже є.
Але на фоні цих спогадів я відчуваю неймовірну вдячність до мого чоловіка, поряд з яким я можу бути і слабкою, і сильною — залежно від обставин і бажання, а не від того, якою повинна бути жінка.
Тож, я відволіклася. А дарма. Місцевість там гарна і однозначно заслуговує на увагу. Особливо круто там буде, коли у воду можна буде стрибати. Денису, в принципі, і сьогодні було норм, але я волію дочекатися вищих температур.
Види там різні. Від досить широких плес до майже тунелів, у яких гілки нависають мало не над головою.
А є і вузесенькі протоки, крізь які треба повільно пробиратися:
До сталінського метро зараз можна підійти на сапах майже упритул, і обнос там буквально пару метрів. Саме метро, як на мене, досить цікаве. Довжелезна труба, що повільно заглиблюється униз, дозволяючи тобі врешті-решт дістати рукою до стелі, вкритої срібним у світлі ліхтарів конденсатом та невеличкими сталактитиками.
Тобто на вході воно отак:
А в глибині – отак:
Ближче до кінця тунелю раніше було місце, де з нього можна було виплисти назовні, але рівень води зараз у Дніпрі такий, що там хіба можна було б проштовхувати сап без людини. Пірнати ніхто в ту застояну воду не схотів, тож ми просто повернулися до виходу. А на виході зустріли байдарочників, що також готувалися до подорожі у темряві.
Далі був обнос сапів і остаточний спуск на воду, після якого ми влаштували собі обід на воді. Можна було б і на березі, але так однозначно цікавіше.
Наступні шість з половиною кілометрів промайнули майже непомітно. Періодично я впадала в медитацію, роздивляючись водорості, гілки дерев, що місцям куполом з'єднувалися над головами та відображення оточеного хмарами сонця, що у воді більше було схоже на місяць у повні, як його малюють на старовинних картинах.
Дорогою мені пощастило врятувати бабку. Я помітила, як щось борсається у воді і підчепила її веслом. Оскільки комаха була на середині ріки, то навряд чи вода була її природним середовищем – яйця вони відкладають біля берега. Комаха була велика, із палець і яскраво-жовта. Цьому кольору не заважали навіть тоненькі чорні смужки. Ледве я її дістала, вона вчепилася в мене всіма лапами і почала струшувати крила. Злетіти не виходило — вони були надто мокрі. Довелося мені грести до найближчого дерева і влаштовувати її на стовбурі.
Цікаво, ким і чим я була для неї? Адже тваринка вже явно прощалася із своїм комашиним життям і тут - дивом опинилася на лопаті весла, а далі і на залитому сонцем стовбурі дерева. Ех. Цікаво, хто ходить так само між людей — невидимим та неосяжним просто через брак відповідних чуттів чи через нездатність усвідомити його розміри?
З відкритого русла ми повернули майже у джунглі. Там було багато низьких гілок, ще більше — різних корчажок у воді, які іноді доводилося досить химерно оминати, адже у випадку сапа треба стежити не тільки за осадкою, а й за плавцями — зачепиш ним дерево — і полетиш шкереберть у воду.
Біля одного моста я ледь не викупалася. Спочатку ми хотіли пройти під ним лежачи, і Наталя навіть спробувала, але виявилася, що “стеля” далі знижувалася настільки, що пройти там на сапі було неможливо. Застрягати ніхто не захотів і довелося обносити. Виходячи на берег, я не зрозуміла, що, по суті, стала на бетоновану частину мосту, тому, зробивши один невдалий крок, раптом усвідомила, що дна під мною немає. Провалившись по пояс, я вчепилася в сап і таки вибралася на нього. Ну що тут сказати — хай живе неопрен! Бо мокрі чи сухі, а ті шорти гріють однаково.
Дивлячись на мости і будівлі Києва з води, отримуєш якусь зовсім іншу перспективу. З берега місто сприймається геть інакше, більш закритим, як мені здається. З води ж, як і згори, воно відкриває глядачу геть інші свої грані, дозволяючи заглянути у найпотаємніші куточки.
Цікаво розглядати розташовані на березі будівлі. Хтось побудував палац, у когось прилаштовані рейки, явно для спускання яхти а воду, а в когось — прямо між палацом з ліпленням і балясинами та сучасним кубиком, з-за рога якого здається ось-ось викотиться робот,— стоїть потемніла від часу дерев'яна халупка і веде від неї до води такий самий темний дерев'яний настил.
Подекуди сидять рибалки. Хтось наплював на правило однієї вудки на людину, та позакидав три-п'ять штук. Хтось кинув закидушки, але займається переважно шашликами. А хтось зайшов у воду і стоїть в ній по пояс, тримаючи коротеньке вудлище.
Крім того на маршруті є кілька затоплених кораблів. На один з них раніше, до підйому води, можна було піднятися тільки перелізши через поручні, що зараз на фото знаходяться під водою Але води зараз стільки, що на похилену на 30 градусів палубу можна просто зайти, причаливши до драбини між першою та а другою палубами.
Закінчили ми там де й стартували, але з іншого боку. Коли ми прибули, берег був зайнятий рибалками, і вилазити довелося, оминаючи вудки. В принципі, я цей виїзд вважаю надзвичайно вдалим. І прогулялися, і побачили багато цікавого, і просто отримали можливість побути із самими собою. Думаю, гребля, це взагалі найближча до медитації річ із можливих для мене.
