Я не хочу дивитися. Я дивитись мушу.
Біль рве на шмаття зболілу душу.
Здавалося, вже згоріло все, що могло згоріти.
Але якщо так боляче — чи можна жити?
Виявляється — можна. З комом в горлі вдихаєш,
Обіймаєш дитину, кота притискаєш…
І читаєш, читаєш, читаєш, читаєш…
Про Марка, Єлизавету, Тимофія, Злату, Сергія,
Їх убила Росія. Їх. Убила. Росія.
Я не хочу чути. Я чути мушу.
Хоча камінь з серця повік не зрушить.
Про те, як з ночі розбирали завали,
Про мам, що в обіймах дітей тримали,
Про батька, що чекав і не дочекався,
Про брата і сина, що сам зостався…
Розумію, що могла на їх місці бути,
Цього не пробачити? Не забути?
Скільки разів ми уже так казали?
Скільки прощали? До болю звикали?
Де край? Де межа? Невже й ця подія
Не відгукнеться луною «Їх убила Росія»?
Я хотіла б не говорити. Та мушу кричати.
Бо доки світ буде ще чекати,
Щодня і щоночі, чиїсь світлі мрії
Перекреслять три слова: «Їх убила Росія».
#ЯВЛ_Вірші 04.03.24
