Він неймовірний, мій коханий. Геть не схожий на своїх співвітчизників. Грубі, неелегантні, збочені за своєю природою істоти, що не мають ані найменшого почуття прекрасного і витрачають свої коротесенькі життя з вражаючою беззмістовністю, та щезають, так і не лишивши по собі анічогісінько. Він — інший. У його скульптурах я відчуваю крик про допомогу, німий зойк творця, що рветься на волю, намагаючись вислизнути з лещат умовностей та загальноприйнятої… моралі?
Напевне, я з’їхав з глузду. Занадто довго я перебував серед цих істот. І те, що відбувається зараз, схоже на хворобу.
Бридота.
Я просякнутий людьми, я став чимось на них схожим. Я… мене заражено? Не важливо. Уже — не важливо. Тепер я прагну його уваги. Для себе. Лише для себе одного. Або хочу його — собі. Я ще не вирішив.
Забрати його — заманливо. Можна було б прикрасити ним вітальню. Чи спальню. Уявляю, як би він пасував експозиційній стіні моєї малої приймальні! Мабуть, я б навіть закрив би її від усіх інших домочадців. Приходив би й милувався б ним: кожною кісточкою, кожним довершеним м’язом, розтянутими химерним мереживом на вигинах барельєфа. Лише руки я лишив би недоторканими. Десь від ліктів і до кінчиків довершених пальців. Довершених не за формою, але за суттю, — адже саме вони створюють те, на чому відпочивають мої очі вдалині від рідного дому.
Ці руки, о! Я б цілував кожен палець, заглядаючи йому у вічі, простежував би кожен нервовий імпульс, що біжить від них до нутрощів. Я б…
Але я не вдома.
І чомусь саме зараз я прагну діяти згідно їх дурнуватих традицій. Подарувати щось, написати листа. Можливо, навіть познайомитися.
Адже зараз він ще не свідомий мого існування.
Так само, як і усі місцеві, я не ризикую виходити без маски — атмосфера та холод не викликають такого бажання. Що, звісно ж, мені на руку. Навряд чи я міг би зійти за свого. Проте, думаю, якщо я спроможуся вразити його, то зможу відрекомендуватися особисто.
І я підношу свій перший дар.
Посеред площі, прямо перед его будинком є фонтан. Ідеальна сцена. Ідеальна композиція. Ідеальна можливість.
Тонка, дзвінка й осяйна — вона стоїть, пропонуючи сірому небу кармин своєї душі. Я залишив усі частини тіла — люди чомусь дуже тріпотливо ставляться до їх цілісності. Її поза в загальних рисах повторює його останню скульптуру, але це не більше, ніж натяк, данина його творчості. Все інше — від мене.
Укрившись в сутінках, я спостерігаю. Дурні люди панікують, з’являється наряд місцевої поліції. Це бентежить мене більше, ніж мало б. Що, якщо він… не побачить? Що, якщо він просто не встигне? Зараз вони знімуть мій подарунок, знищать його, зламають прозору виваженість ліній, і складуть до мішка. Але — я видихаю — люди виявляються не настільки тупі. Вони розуміють. Кілька хвилин, — і він, заспаний та злегка непевний у ногах, виходить, накинувши захисний одяг ледь не на голе тіло.
Виходить — і ошелешено завмирає. Хтось із присутніх поліцейських настійно тиче йому під ніс невеличкий буклет, явно питаючи щодо схожості його творіння із моїм. Але він лише ошаліло хитає головою. Йому не може не лестити подібне, я цього певен.
Тому наступного разу я дарую йому двох.
Але тепер додаю дещо від себе. Із натяком. Адже звичайні тіла — це нудно. А в них має бути родзинка. Тісно переплетені, розділивши на двоих одну шкіру, вони зачаїли у собі направду неймовірний сюрприз. Варто поліції торкнутися до них — і «кокон» розпадається, випускаючи на волю рій місцевих комах. Смарагдові, полум’яно-червоні, золоті — вони здіймаються над розквітлою кривавою квіткою ніби живі коштовності, доповнюючи створену мною картину фінальними мазками.
На цей раз він виходить сам, не чекаючи на поліцію. Сам несе розгорнутий на потрібній сторінці альбом. Його руки тремтять, коли він демонструє сторінку начальнику загона, ймовірно, він не може дочекатися, яка ж з його робіт оживе наступною. У будинок він повертається вже з охороною. Дивно. Хоча, хто їх — людей — розбере?
Моя наступна ідея не знає собі рівних. Зізнаюся, створення попередніх скульптур було захопливим, але не приносило повного задоволення роботою. Просто тому, що із часом мої творіння обов’язково зіпсуються. І я створюю третій подарунок. Цей вже напевне буде ідеальним.
Силове поле утримує їх непорушними. Три пари рук у кожної, і всі корилися б їх волі, якби вони могли поворухнутися — я не приймаю півміри. І — крила: гостро-кістяні у одної та вкриті білим пір’ям — у другої; здійняті в очікуванні польоту. Гадаю, вони б плакали, якби поле давало таку можливість. Та насправді вони не здатні навіть кліпнути — і стоять там, захищені від шкідливого впливу сонць, та не від холода, віддаючи шану генію мого коханого, в очікуванні, коли брудні руки людей зруйнують мій дар.
Коли поліцейські усвідомлюють відмінність — вони впадають у паніку й розстрілюють дівчат упритул. Поспішне рішення, хоча й не неочікуване. Я передбачив подібне і залишив записку. Для нього. З обіцянкою відвідати особисто.
Тиждень. Тиждень поспіль я перебуваю поряд, але не можу наблизитися. Поліція — в його будинку, поліція — поряд із ним, поліція — всюди, куди він ходить: на виставках, у магазинах, просто на вулиці… Це нестерпно. У чому, в чому я помилився? Мої подарунки були прекрасні, вони подобалися йому, я певен! Подобалися всі, крім… останнього?
Я… розгублений. Тому що не знаю, чим можна порадувати його, як догодити. Обійти поліцію не проблема — кінець-кінцем вони лише люди. Але все моє починання буде марним, якщо я не здобуду його прихильності.
Напевне, мені слід загладити провину. Третій дар був неповним — його знищили. Отже, я маю подарувати щось просте і зрозуміле. Щось звичне для їхнього виду. Таке, що інші не схочуть нищити.
І наступного дня я творю неймовірне: приношу йому квіти, заради збереженості вкривши їх золотом. Витончене карбування химерними завитками розписує їх, перетворюючи і до цього довершені творіння природи у витвір мистецтва. Гостро обточені діаманти прикрашають грані, додаючи світло та колір моїм шедеврам. Тонка емаль, вплавлена у золоте покриття, зберігає ніжно-рожевий колір оригінала, але, на відміну від нього, зберігатиме цей відтінок століттями та тисячоліттями. Скільки буде потрібно.
Залишивши свій дар в одній із кімнат його будинка, я займаю уже звичний спостережний пост. Звідси я гарантовано зможу побачити та роздивитися вираз його обличчя, коли він, нарешті, виявить мій кошик із подарунками. Ідентичні та довершені у формі своїй, вони лежать, притиснуті одне до одного, ніби вигріваючись у променях вранішнього сонця. Їх троє — щасливе число для людей. Було неймовірно складно добути їх, але що не зробиш заради коханого?
Скоро. Скоро прочиняться двері і він увійде. І побачить. Сподіваюся, на цей раз я догодив. Адже ці істоти нищо не цінують так, як «квіти життя».
