Коли у нашу домівку прийшла війна, це стало національним шоком. Більшість не готувалися і навіть не уявляли, що у 21 столітті, в епоху штучного інтелекту, на Європейському континенті можлива війна. Та була і інша частина населення — ті, хто відчув внутрішній поклик йти і захищати своє. Без досвіду служби, не маючи жодного стосунку до армії, ці чоловіки і жінки стали до лав Збройних Сил України і до сьогодні боронять Батьківщину.
Олександр Шкляревський, 52 роки, родом із Переяслава, до війни працював на деревообробному підприємстві, за освітою будівельник. У армії не служив і ніколи не хотів. А зараз працює в екіпажі розвідувальних дронів.
– Над будинком пролетів ворожий винищувач. Дружина була в істериці, а я нервово курив. Так для мене почалася війна. На щастя, ворог до Переяслава так і не дійшов. Я одразу вирішив, що піду в армію. У сім’ї моє рішення підтримали.
– Як потрапили до війська?
– По блату. Мав поруч сусіда військкома, подзвонив йому, ми з ним на «ти», і він сказав топати у військкомат. Там я пройшов без черги, бо охочих на той момент було море. Сказали: “В ТрО служити підеш?”. Мені тоді байдуже було куди, головне — щоб зброю дали. Але потрапив я не в ТрО, а в Дівички, де формували 87-й протитанковий дивізіон, який пізніше стане частиною 45 окремої артилерійської бригади. В армію мене взяли, бо я мав хороші водійські права, а водії тоді були дуже потрібні.
– Що відбувалося в Дівичках?
– Там нас навчали з 26 лютого по 2 березня, насамперед роботі з протитанковими установками типу "Стугна". Людей без досвіду готували в прискореному темпі. А вже 3 березня ми виїхали на позиції, прикривали Житомирську трасу, стояли у резерві. На жаль, до нас тоді ворог так і не дійшов, інакше ми б їм показали!
– Ви дуже швидко доєдналися до війська під час вторгнення. А в АТО не хотіли потрапити?
– Хотів, дуже хотів. Але тоді сім'я благала, щоб я не йшов, і я дослухався. До 2022 року дуже про це шкодував. Тому щойно випала можливість долучитися до оборони країни, я вже навіть не сумнівався. Анітрохи не шкодую, що так вчинив.
– Що було після Житомирської траси?
– Першого квітня нас перекинули до міста Лозова Харківської області. І от тут почалося веселе. Мій перший бій і перший уражений танк. Вони тоді перли колонами нелякані, нестріляні. Мені ще хлопці потім писали: "Ти там що, в тирі?". Третього квітня я потушив свій перший танк разом зі своїм розрахунком протитанкового комплексу "Стугна". Ми нищили 6 танків за 5 днів. Одного разу до нас на позицію навіть приїхав командир дивізіону — молодий і запальний хлопчина. Сів біля мене і говорив: “Як ще один виїде, покажеш, як зі "Стугни" шмаляти, я його підстрелю”. Начальство побачило, що я ніби толковий, і відправило мене в Київ на експрес-навчання роботи із протитанковими ракетними комплексами. Показали 20 хвилин відеоуроку, потім ще дві години розказували про різні нюанси. Я повернувся з навчання і давай решту вчити самотужки.
– Що було після Харківщини?
– Після Харківщини нас кинули в Очеретине Донецької області. Ми там трохи пробули, і нас відвели на відновлення. З усього дивізіону зібрали людей п'ять і навчили працювати на "Джавеліні". З ним я вже приїхав під Краматорськ. А далі пішла веселуха, де я тільки не побував у Донецькій області. Найважче, звичайно, це Бахмут і Соледар. Там ми підбили пару танків, а потім від вищого командування прийшла команда: "Танки закінчились, гасіть усе, що бачите". То я вже стріляв по вантажівках, по легковушках, їх я навіть не рахую…
– Який був подальший шлях?
– Дивізіон наш протитанковий розформували, людей розкидали по іншим підрозділам, а я потрапив у 2 артилерійський дивізіон на гармату FH70. У складі її розрахунку я провоював три місяці, з грудня 2023 до березня 2024. Неймовірні відчуття, пам'ятаю свій перший постріл. Грудень місяць, під ногами болото, гармата провалюється у землю, а від пострілу ще й підстрибує. Добре, що гумаки були, інакше там би і втопився. Я стежив за порохами, щоб вони не намокли. Відповідальна робота, але я таке люблю. Згодом потрапив у реактивну батарею. Нові навчання, спочатку на навідника, а потім на командира машини. Дали нам "Ураган". Дуже я хотів з нього шмальнути, один раз навіть була команда розгортатись, але потім дали відбій. Прикро, але так і не довелося з нього постріляти.
– І після цього, нарешті, ви потрапили до екіпажу БпЛА?
– Саме так. Навчання було дуже складне для мене, бо я вже не молодий, в усіх цих технологіях не розбираюся. Найважче було навчитися працювати з "Кропивою". Раніше ми завжди працювали під кимось, і там розумні люди на "Кропиві" працювали, я до неї стосунку не мав. А тут вже довелося, і мушу сказати, що далося мені важко. Але далося. У колектив я потрапив дуже хороший, хлопці молоді, запальні, всьому навчили, все розказали. Відтоді я у нашому екіпажі відповідаю за зв'язок і координацію.
– Як відбувається ваш робочий виїзд?
– Нам скидають план робіт, ми готуємо обладнання і виїжджаємо на нашу спостережну позицію. Нашу любу, нами ж розвідану і збудовану, звісно ж, не без допомоги дивізіону. Командування у нас в дивізіоні дуже класне, усе організовує, з усім допомагає. Отже, приїжджаємо на позицію, готуємо обладнання, робимо тестовий політ, і понеслася. Робота неспішна, часто доволі монотонна. Але коли вдається щось виявити — вмикається адреналін!
– Є якась ціль, якою пишаєтеся особливо?
– Знайшли ми якось одну машину, я не знаю, як вона називається, щось типу шляхоукладальника. Я потім дізнався, що на початку війни їх у ворога було лише 12 штук. І от, знайшли ми його, а піхота противника прямо на корпусі сидить, машина застрягла. Ми заходились коригувати нашу артилерію. Наші влучання гатили дуже близько, посікло їх машину добряче. А останній штрих зробили суміжники: скинули в район двигуна бомбу і спалили машину вщент. Але першими знайшли то її все одно ми. А так у нас багато різних цілей було. Спалені гармати, танки, переправи, піхота. Я всіма ураженими цілями пишаюся, бо кожен знищений ворог — це наближення перемоги і миру.
– Як ви почуваєтеся на п’ятий рік війни?
– Втомився, якщо чесно. А ще більше втомилася мене чекати рідна сім’я. П’ять років — це все-таки чимало. Проте, краще хай вони втомлюються мене чекати, аніж житимуть в окупації. Робимо свою роботу день за днем, щоб наші рідні могли спокійніше спати і жити!
