Закінчення статті «Антикультизм і нацизм». Початок публікації — 23 жовтня. Повністю статтю можна прочитати
https://actfiles.org/anti-cultism-and-nazism-heirs-to-the-anticult-archive-part-1/
Вона буде корисною тим, хто хоче зрозуміти підґрунтя нинішньої ситуації в Україні. Яке потрібно шукати — як би дивно це не звучало — в передвоєнній і післявоєнній Германії 20 століття. В статті — маса доказів і посилань на першоджерела.
Розділ 7. Що містить Мінський архів?
А тепер повернімося до прологу ще раз — але цього разу з контекстом, який ми зібрали — і спробуємо проаналізувати послання 2010 року так, як аналізували б історичний документ.
« Архів пастора збирався протягом 32 років » 6
Якщо відрахувати у зворотному порядку з 2010 року, то дійдемо до 1978 року, тоді як німецькі джерела вказують на 1977 рік – рік, коли Церква доручила Гандову роботу, пов’язану з новими релігійними громадами9 . Розбіжність в один рік під час розрахунку «протягом тридцяти двох років» являє собою звичайну помилку округлення в усних переказах, але тут важливо дещо інше: дві цифри, отримані з різних, незалежних джерел – білоруського прес-релізу та німецького церковного журналу – збігаються.
« Основна частина матеріалів датується періодом з 1950 по 2010 рік » 6
Саме тут починається найцікавіше, і тут ми запрошуємо читача взятися за олівець, бо на допомогу приходить арифметика. Нижня межа часового періоду — 1950 рік — це рік публікації першого видання Куртом Гуттеном книги «Seher, Grübler, Enthusiasten». ¹⁹
Однак арифметика віку ще більш значуща, і її неможливо уникнути. Томас Гандов народився в 1946 році18 . Він фізично не міг особисто збирати матеріали з 1950-х років: у 1950 році йому було чотири роки. Отже, документи, що охоплюють період з 1950 по 1977 рік – майже половина всього заявленого періоду колекції – потрапили до архіву не завдяки особистим зусиллям дарувальника. Він отримав їх від когось іншого.
Від кого саме їх було придбано?
Саме це питання дало початковий поштовх нашому розслідуванню. І, як ви зрозуміли, кандидатів уже було названо в попередніх розділах. Хаак, який помер у 1991 році, чиє бюро журналісти порівнювали зі « скарбницею інквізитора » 4 , і чий наступник зайняв берлінську посаду через рік? Мюнхенське бюро Баварської регіональної церкви? Штутгартське EZW з його Materialdienst ? Датський діалоговий центр Аагаарда, який припинив свою діяльність у квітні 2011 року15 ? Будь-яка з цих організацій накопичувала колекції, які мали кудись подітися після відходу їхнього хранителя, і архівні колекції такого роду – на відміну від меблів – не викидаються просто так.
« Архівні мови: німецька, англійська та французька » 6
Найімовірніше, німецька мова позначає Німеччину: EZW у Штутгарті та Берліні, загальнонаціональна мережа Sektenbeauftragte , баварське бюро Хаака та берлінський офіс Гандова. Англійська мова позначає Данію та англомовний світ: Діалоговий центр Аагаарда в Орхусі, який публікувався англійською мовою, FAIR у Великій Британії та AFF у Сполучених Штатах 4,14 . Французька мова позначає Францію: ADFI, асоціація, з лав якої у 1994 році виникла FECRIS (Європейська федерація центрів досліджень та інформації про культи та секти), про що буде сказано в наступних частинах.
Три мови, що функціонували як три центри трансатлантичної антикультової інфраструктури у другій половині 20-го століття. І жодної мови країн, релігійні меншини яких ця інфраструктура документувала – що саме по собі, слід визнати, багато говорить про характер цього підприємства.
Нещодавні дані Володимира Мартиновича дещо уточнюють цю картину. Уся архівна колекція Синодального центру сектантських досліджень розподілена таким чином: російська 30%, англійська 30%, німецька 35%, інші мови (французька, данська, польська, чеська, іспанська, італійська, болгарська, корейська, японська, грецька та інші) 5% 47 .
Таким чином, німецька мова є найбільшим лінгвістичним сегментом мінської колекції. Враховуючи, що найбільшу окрему партію було передано саме Гандовом 5 , висновок неминучий: німецьке ядро мінського архіву, найімовірніше, є берлінською передачею 2010 року. Іншими словами, найбільший за обсягом компонент документальної колекції, що зберігається білоруським церковним центром, має німецьке походження та сягає традиції, розглянутої в наших попередніх розділах.
« 150 000–200 000 документів » проти « 5 тонн »
Формально ці цифри не суперечать одна одній: в архівному обліку «документ» – це одиниця зберігання, яка може складатися з одного аркуша або сотень сторінок, а книги та переплетені томи важать незрівнянно більше, ніж окремі аркуші.
Однак фізичний обсяг проливає світло на логістику, і саме тут починаються питання. П'ять тонн – це не кілька картонних коробок. Це велика вантажівка. Це означає вантажну операцію, що включає митне оформлення, страхування, завантаження та розвантаження – завдання, яке коштує грошей і вимагає дозволів по обидва боки зовнішнього кордону Європейського Союзу. Такі логістичні операції не відбуваються як спонтанна примха літнього пастора; вони плануються, фінансуються та координуються.
Хто фінансував транзит? Хто оформлював експортні документи? Хто приймав вантаж у Мінську? Відкриті джерела не дають відповідей.
Щоб передати масштаб, розглянемо іншу цифру з веб-сайту одержувача: власна система пошуку центру Мартиновича дозволяє йому « щорічно розширювати архів на 15 000–25 000 нових документів » 47 . Двісті тисяч, поділені на двадцять тисяч, дорівнює десяти. Таким чином, єдиний внесок Гандова був еквівалентний приблизно десятирічній роботі всього білоруського центру.
« Пожертвовано… Мінській єпархії »
Знову ж таки, ми стикаємося з незрозумілою реальністю. Не Бундесархів. Не Берлінський державний архів. Не архів його власної церкви. Не Вільний університет чи Гумбольдтівський університет, які обидва розташовані в одному місті. Не Тюбінген, де працював Юнгінгер, і не Марбург з його знаменитою колекцією релігієзнавчих матеріалів. А Мінськ.
ПЕРЕДУМОВИ
Синодальний центр сектантських досліджень імені преподобного Йосипа Волоцького Білоруської Православної Церкви був заснований 18 квітня 1997 року. Його засновником і керівником є Володимир Олександрович Мартинович, завідувач кафедри апологетики Мінської духовної академії, доктор богослов'я Віденського університету та кандидат соціологічних наук. У списку партнерів центру першою організацією є «Управління уповноваженого у справах релігій та національностей при Раді Міністрів Республіки Білорусь», далі йдуть Комітет з питань освіти Московського Патріархату, Синодальна Біблійно-Богословська комісія Руської Православної Церкви та міжнародні партнери з понад 30 країн.
Справедливості заради слід зазначити, що Мартинович — єдина постать у всьому нашому ланцюжку з належною академічною підготовкою у двох дисциплінах та дисертацією, захищеною в західноєвропейському університеті. Сьогодні він пише статті для рецензованих журналів та виступає на міжнародних антикультових конференціях.
Сам Гандов на момент переведення вже мав академічний статус у Білорусі: він числиться почесним доктором Інституту теології Білоруського державного університету. У цій системі академічне звання слугує сертифікатом автентичності; воно перетворює автора політичних думок на вченого, а його особистий архів — на наукову колекцію — без зусиль, одним розчерком пера вченої ради.
« Для науковців Білорусі та органів державного управління »
Чи може це бути найвідвертішим рядком з усіх? Список партнерів церковного архіву щодо віруючих включає урядову установу, яка визначає долю віруючих. Ми поки що не будемо це коментувати; більше нічого додати.
Висновок
Берлін, 1933: Антикультова організація веде архів про релігійні та ідеологічні меншини, пересилає матеріали гестапо та отримує матеріали у відповідь.
Мінськ, 2010: Антикультова організація отримує німецький архів про нові релігійні рухи, публічно заявляючи про його мету «для науковців Білорусі та органів державного управління». А до 2026 року вона офіційно закріплює спеціалізоване державне агентство у справах релігій як свого основного партнера.
Звичайно, між цими історичними контекстами існує фундаментальна прірва, і вони не є ідентичними. У Німеччині 1933 року тривала підготовка до фізичного знищення людей, тоді як у сучасній Білорусі реальність передбачає відмови в реєстрації, адміністративні штрафи та судові розгляди. Проведення прямої аналогії спотворило б справжній масштаб подій.
Однак перед нами та сама інституційна модель: картотека дисидентів, що зберігається антикультовою організацією, яка слугує основою для державного регулювання релігійної сфери. Між цими двома точками пролягає 77 років і безперервна лінія спадкоємності, ланки якої перераховані вище за іменем, датою та архівним шифром.
Примітно те, що механізм пережив усе це з однієї простої причини: він байдужий до політичної ідеології. Аж ніяк не має значення, яку форму приймає держава – Веймарську республіку, Третій рейх, Федеративну Республіку, Радянський Союз чи Республіку Білорусь. Йому потрібні лише дві речі: архів та адресат. Змінюється адресат, змінюється список цільових груп, еволюціонує термінологія («вільнодумство» поступається місцем «деструктивності»), проте картотека та дорадче бюро, що до неї приєднане, залишаються, бо вони є серцем справи.
І нарешті, інвентаризація. « Список книг, журналів та газет, що зберігаються в архіві, буде опубліковано на вебсайті Центру Святого Йосипа Волоцького » 6 , – обіцяли вони у 2010 році. Шістнадцять років потому інвентаризації досі немає.
Однак наслідок залишається незмінним – ідентичним тиші, що запанувала після 1945 року. Те, що не каталогізовано, не підлягає аудиту, а те, що не підлягає аудиту, має бути прийнято як істина. Істина, як її визначають ті самі люди, чию роботу ми тут розглядаємо…
