Авторка: Ізабель Хуршудян для The Washington Post
Київ, Україна - Кадровий військовий, генерал Валерій Залужний давно поставив перед собою три питання: Чи готовий я померти? Чи готовий я вбивати? Чи готовий я посилати людей вмирати і вбивати?
Зараз, у війні з російськими військами, які переважають за чисельністю та озброєнням, він ставить перед собою нове питання - Як я можу зменшити втрати? Щоранку він починає з того, що дізнається, скільки солдатів було вбито або поранено, виконуючи його накази напередодні. Іноді він натрапляє на контакти у своєму мобільному телефоні, які вже мертві. Він відмовляється їх видаляти.
Залужний каже, що відкладає скорботу на потім. Траур зараз відволікав би його від важливої роботи - людини, якій українці довіряють свою безпеку, а західні партнери - допомогу на мільярди у сфері безпеки. І ті, і інші очікують, що він відновить попередній успіх України-андердога на полі бою.
Але якби це залежало лише від Залужного, він не зміг би виконати свою роботу таким чином. Він би воював з повітряною перевагою. Він би випускав у відповідь щонайменше стільки ж снарядів, скільки росіяни випускають по його військах. І у нього були б крилаті ракети, які не поступалися б московським. Натомість сучасні винищувачі, такі як F-16 американського виробництва, не очікуються на полі бою до наступного року. Постачання боєприпасів в Україну обмежене, а росіяни часто вистрілюють втричі більше за день.
А західні союзники, посилаючись на побоювання ескалації війни з росією, поставили умову на ракети великої дальності та інші матеріальні засоби, які вони досі надавали: Вони не можуть бути використані для нанесення ударів по російській землі.
Тому, за словами Залужного, він використовує зброю українського виробництва для частих ударів через кордон, які Київ ніколи офіційно не визнає.
«Щоб врятувати своїх людей, чому я повинен питати у когось дозволу на те, що робити на ворожій території?» - сказав Залужний в рідкісному інтерв'ю The Washington Post. «Чомусь я повинен думати, що мені нічого не дозволено там робити. Чому? Тому що [президент росії Владімір] Путін ... застосує ядерну зброю? Дітей, які вмирають, це не хвилює».
«Це наша проблема, і нам вирішувати, як вбивати цього ворога. На війні можна і потрібно вбивати на його території. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми будемо вбивати його своєю. Але тільки стільки, скільки буде потрібно».
Виклики, які стоять перед Залужним та його силами, значні. Навіть після того, як він організував серію військових подвигів - оборону, яка змусила росіян відступити з-під Києва, і контрнаступ, який витіснив війська окупантів з північно-східної частини Харківської області та південного обласного центру Херсона минулого року, - значна частина сходу і півдня України, близько п'ятої частини території країни, залишаються окупованими.
Проведення контрнаступу з метою відвоювання цих територій, перемоги над росією і мінімізації втрат України потребує ресурсів, яких, за словами Залужного, йому все ще бракує. Західні офіційні особи заявили, що Україна має достатньо ресурсів для досягнення успіху, але Залужний різко розкритикував колег, які стверджували, що Києву не потрібні F-16. Їхні власні армії ніколи не будуть воювати таким чином, сказав він в інтерв'ю.
Попри критику за повільний прогрес у контрнаступі, Залужний залишається популярною, хоча і дещо парадоксальною фігурою в Україні. Він прагне бути рушієм змін у збройних силах, усуваючи спадщину радянської епохи і перетворюючи їх на більш західні сили, подібні до НАТО. Поза полем бою усміхнене обличчя 50-річного чоловіка намальоване на стінах по всій країні, разом з його рукою у знаку миру. На його бронежилеті - нашивка з Бебі-Йодою, а на потилиці - нашивка з мультяшними котиками, які тримають зброю.
Але за лаштунками його обтяжують турботи та відповідальність.
«Одне з питань, яке мені ставлять: «Як ти це витримуєш?» - говорить Залужний.
«Мені доводиться з цим жити», - відподає він. «Кожен день - це ті, кого вбили. Щодня - покалічені, зниклі безвісти. Це сльози».
Це вже не радянська армія
За сім місяців до того, як колони російських танків перетнули північні, південні та східні кордони України, Залужний думав про перехід до цивільного життя.
Але військова справа - це все, що він коли-небудь знав; він народився, коли його батько служив у гарнізоні на півночі країни, а згодом навчався у військовій академії. Коли президент Володимир Зеленський зателефонував і запропонував Залужному найвищу посаду в Збройних силах України, Залужний швидко відмовився від думки про відставку.
Перше, що він зробив, - відремонтував свій новий кабінет. Залужний завжди боявся відвідувати там попередніх командирів. Кожна зустріч нагадувала йому про те, що він найбільше зневажав у спадщині радянської армії - «що будь-який командир, який обіймав його посаду, фактично був феодалом над своїми підлеглими», - каже він. Це саме те, що він хотів змінити в українській армії.
«Ці стіни були просякнуті цим, - каже Залужний. «Коли ти заходиш сюди, то одразу розумієш, що помилково народився, помилково прийшов сюди».
У будівлі Генерального штабу, збудованій у 19 столітті, кабінет Залужного тепер стоїть окремо - простий і сучасний, з великою книжковою полицею, де Залужний зберігає свою колекцію, в тому числі «Управління Китаєм» очільника Китаю Сі Цзіньпіна.
Зміни відбулися не заради естетики, а радше для того, щоб місце і людина в ньому відчували себе більш доступними. За словами Залужного, замість того, щоб керувати залізною рукою, він часто просить про допомогу - і не лише у свого кола генералів. Навіть зараз солдати на передовій часто можуть безпосередньо звернутися до Залужного через соціальні мережі.
Спроби Залужного змінити культуру можна побачити і на полі бою. Роки тренувань і поглиблення зв'язків з силами НАТО зробили українські війська більш спритними, ніж російські в цій війні. Командири нижчої ланки на місцях часто відчувають себе уповноваженими приймати рішення швидко, а не бігати за кожним викликом вгору по ланцюгу командування - радянський спосіб мислення.
«Припущення, що це буде війна між великою радянською армією і маленькою радянською армією, було помилковим у багатьох країнах, - говорить міністр оборони Олексій Рєзніков. «Тому нам говорили, що Київ впаде за три дні, а Україна - за три тижні. Але це вже не радянська армія».
Після того, як Рєзніков дізнався, що росія розпочала повномасштабний наступ 24 лютого 2022 року, він приїхав до кабінету Залужного і побачив генерала, який стояв над великими мапами і відповідав на численні дзвінки. За словами Рєзнікова, Залужний отримував інформацію з поля бою, а потім відповідав короткими наказами. Але Залужний також щоразу додавав невеличку ласку, називаючи свого підлеглого «красенем» або кажучи йому «молодець».
«Це людяність, - каже Рєзніков. «Хлопець носить генеральську форму, але його людяність - це те, що робить його особливим».
За словами Залужного, військові все ще вимагають суворого порядку і дисципліни. Він може бути суворим і вимогливим, але «я не знущаюся над людьми, не пригнічую їх, не принижую».
Відхід ЗСУ від радянської спадщини ще далекий від завершення. За словами Залужного, потрібно змінити ще багато кабінетів. І ще більше змін прийде з новим поколінням - солдатів, яких Залужний з гордістю описує як таких, що знають англійську мову і начитані. «Шкода, що ми їх втрачаємо», - говорить він.
Після боротьби з внутрішнім радянським ідеологічним ворогом він зіткнувся із зовнішнім, який вихваляє ту саму спадщину, яку Залужний хотів викорінити. Але він все ще поважає доктрину свого супротивника. Він жадібно читає все, що коли-небудь писав генерал Валєрій Гєрасімов, російський воєначальник, називаючи це «дуже, дуже цікавим» і нарікаючи на те, що він нічого не публікував останнім часом.
«Це ворог - ворог, який дуже розумний, - говорить Залужний. «Розумний і тому підступний. Він все ще сильний. Тому його треба поважати як такого і шукати способи його вбити. Тому що це єдиний спосіб перемогти».
Поза межами перемоги
За кілька років до того, як Залужний зміг почати формувати українську армію відповідно до свого бачення, кілька годин у тюремній камері спонукали його дізнатися більше про світовий порядок.
Це був 2019 рік, і Залужний, як один з найголовніших українських командирів, який керував силами Києва проти російських маріонеток на сході України, поїхав до Брюсселя на зустріч з колегами з НАТО.
За його словами, як тільки він зійшов з літака, його оточили правоохоронці. Наставивши на нього зброю, йому наказали лягти на підлогу обличчям вниз і одягли кайданки. За словами Залужного, йому вистачило хвилин роумінгу на телефоні, щоб зателефонувати послу України в НАТО, який в кінцевому підсумку допоміг забезпечити його звільнення.
Російська влада внесла ім'я Залужного до списку розшуку Інтерполу без його відома - регулярна практика, яка призвела до короткочасного ув'язнення інших українських командирів. Він був злий на себе за те, що не знав своїх законних прав у такій ситуації.
«У мене був поганий настрій, але потім я зрозумів, що гіпотетично я був воєнним злочинцем і, швидше за все, ним і залишуся, - розповідає Залужний. «І я вирішив, що повинен вивчати міжнародні відносини та міжнародне право».
Цей епізод надихнув його на здобуття ступеня магістра, який він отримав у грудні 2020 року. Він застосовує його на своїй нинішній роботі, яка вимагає від нього не лише бути військовим стратегом, а й регулярно стикатися з геополітичними міркуваннями, такими як страх союзників перетнути російські червоні лінії, надаючи зброю, таку як ракети більшої дальності або сучасні винищувачі.
Залужний, однак, не соромиться свого наміру повернути Крим, півострів, незаконно анексований росією в 2014 році, навіть попри те, що деякі західні чиновники в приватному порядку турбуються про те, якою буде реакція Путіна, якщо українські війська коли-небудь досягнуть території півострова. «Як тільки у мене з'являться засоби, я щось зроблю. Мені все одно - ніхто мене не зупинить», - сказав Залужний.
Образні західні кайданки на його військових операціях спонукали Залужного більше думати про майбутнє України - за межами цього контрнаступу і цієї війни - і про те, як зробити країну настільки сильною, щоб ніхто не наважився напасти на неї знову. Досягти цього - означає виробляти зброю для оборони, а не залежати від інших у її постачанні.
Він нарікає на те, що Україна залежить від інших країн щодо боєприпасів, оскільки партнери намагаються задовольнити попит. За словами Залужного, чим більше Україна зможе стріляти, притискаючи російські війська, тим менших втрат вона зазнає. Але що станеться, якщо дорогоцінного ресурсу буде ставати все менше, чим довше триватиме війна?
«Я запитую себе про це з березня минулого року - і не тільки себе, я запитую про це скрізь, де тільки можу», - говорить Залужний.
Його бачення грізної України є причиною того, що він намагається обдумати своє майбутнє після війни. Можливо, він візьме відпустку. «Але як каже моя дружина: «Гаразд, три дні. А що далі?», - сміється він. Можливо, він напише книгу. Він хотів би подорожувати, хоча його досвід перебування в аеропорту Брюсселя залишив його настороженим.
Але Залужний очікує, що навіть після війни він буде зайнятий. Його концепція перемоги - це більше, ніж просто відновлення повної територіальної цілісності України.
«Перемога буде тоді, коли ми матимемо армію, можливо, навіть чималу, яка гарантуватиме безпеку дітей, які зараз їдуть у дитячих візочках, щоб вони росли, знаючи, що це більше не повториться», - каже Залужний. «І це величезна робота. Її треба починати вже зараз».
Костянтин Худов, Сергій Моргунов та Каміла Грабчук зробили внесок у підготовку цього звіту.
