Дівчата пішли рано вранці на потяг до Парижу. Я провів обох до автобусу, а сам повернувся додому. На столі - залишки сніданку, ніж у маслі, хлібні крихти.
Сіро та свіжо на вулиці, мрячить дощ.
Прибираючи зі столу мене не покидало це відчуття бентежності, спробуй його описать. Я люблю ЇЇ: ЇЇ всю, те, чим вона займається, яку музику слухає, як малює, що читає, як виглядає, і все більш особисте. Це - залізне відчуття нашої єдності, впевненість, що станемо спина до спини і будемо захищати один одного до кінця.
І крізь цю завісу Я-Вона проблискує тонкий промінчик чогось по-дитячому дурного, зігріваючого, того, що змушує серце битись трошки швидше, як думка про перший поцілунок.
Чи можу я сказати, що люблю одну, а закохався в іншу? По-дитячому, як в перший раз, наче зустрів давно загублену та забуту мрію.
Від однієї думки про це по тілу пробіг заряд тепла, від серця до голови, до кінця пальців. Якщо клацнути пальцями, то на кінчику запалає полумʼя. Давно забуте відчуття.
Я прибрав зі столу все окрім її, іншої її, чашки чаю. Зробив декілька ковтків. Чай ще був теплим, зберігаючи залишки її присутності.
Протуберанець по всьому тілу.
