Життя це складна штука. Життя під час війни також. Може то так тільки в мене, а може так у всіх навкруги, але з настанням такого складного часу дійсно захотілося жити.
І я почала. Після року життя в окупації. Кинула університет який ніколи не подобався (треба було зробити це ще давно), закохалася в хлопця і вийшла за нього через два тижні після знайомства. Ця історія звісно просто вимагає щоб її розповіли, але не тут. Не в цьому тексті. Можливо вона ляже в основу якоїсь з моїх книг і люди будуть сміючись називати її "не вигаданою історією про яку неможливо мовчати". З іронією, звісно.
Скоріше за все не всі мої рішення приведуть до щасливого фіналу. Тепер я занадто поспішаю жити. Це не вплине гарно на моє майбутнє. Але й майбутнього може не бути. То про що жаліти? От і я так думаю.
Жахливо те, що я вже не пам'ятаю як жити без війни. Та і війна вже сприймається як щось повсякденне. Вибухи не викликають страху, новини про смерті не турбують серця. Це розум жахається. А серце вже мовчить. І це найстрашніше.
