Дванадцятий поверх. Ліфт здох ще у вівторок, довелось йти пішки. Крок, пляшка під підбором. Ще крок: Іра, напис синьою фарбою. Все те саме вже три роки, щодня.
Шостий поверх. Клац, світла немає. Телефон, ліхтарик, спалах і бетон. П'ять сантиметрів до носа, я завмираю та повільно обертаюсь. Бетон, та сама сіра панель. Ліворуч бетон, праворуч — бетон. Роблю крок убік, моя долоня впирається в холодну стіну. Ще крок і знову бетон. Сходів немає, дверей немає. Я стою всередині куба, ні швів, ні щілин, ні пояснення.
Серце б'ється швидше, здригається мій телефон.
На екрані висвічується: новий параметр. Не номер, не контакт, а параметр. Тисну на кнопку прийняти.
Світло не гасне повністю, починає миготіти, а потім крок. Пляшка під підбором. Крок, мій під'їзд. Мої кроки звучать глухим відлунням.
— Не вимикай ліхтарик.
Мій захеканий голос десь дуже близько. Стискаю телефон сильніше, промінь тремтить і тут я помічаю одну незвичну деталь. На бетоні переді мною синьою фарбою надряпано: Іра, але напис наче свіжий, крапля густої речовини повільно сповзає вниз. Відчуття, що напис закінчили секунду тому.
