Зараз буде зрада. Як завжди. Бо я ж:
Російський шпигун
Агент Кремля
Провокатор
Дезертир
Порохобот (чи може ще якийсь бот)
Іпсошник
Можете просто зараз гортати вниз і ставити хейтерський комент і переконувати мене, що я неправий. Я навіть буду радий помилитись, чесно. Але.
Давайте подивимось на все тверезо.
За що ми воюємо? Де наші стратегічні цілі, які у нас засоби їх досягти? Де комунікація із союзниками? Де взагалі розуміння, які ми ставимо задачі перед собою на 20 місяць війни.
Кордони 91 року? А скільки це коштує?
І так, було доволі ефективно – кричати, що ми платимо людськими життями, а світ платить просто грошима. Але скільки коштують кордони 91 року?
Сто, двісті, триста танків? Тисяча?
Скільки літаків? Скільки гармат, снарядів, турнікетів?
Складно порахувати, да. Я теж не військовий експерт. Але трохи математик і часом вмикаю мозок.
Не будемо рахувати, скільки сотень-тисяч-мільйонів людей треба покласти, щоб вийти на кордони. Це ніхто не знає, а для мене кожне життя українського воїна цінне. Бо це – чийсь брат, чийсь син, чийсь онук, чийсь тато, чоловік. І це герой. І обмінний курс навіть 1 до 10 мене особисто не влаштує. Тому я не розумію, коли люди тішаться сотні піджарених орків. Ця сотня піджарених орків – це не серіал чи відос у тікток. Це десяток наших бійців, якщо не більше. Тих, хто не повернеться ніколи додому. І це за курсом обміну 1 до 10…
Кордони 91 року – це скільки золотих куполів? Чи законсервованих мозаїк в моєму рідному Чернігові.
344 мільйони гривень на фортифікаційні споруди на Чернігівщині.
А куполи за 80 мільйонів. І мозаїка за 30. Сюр.
Не буде куполів і мозаїк – будуть лавки за мільйон і кущі барбарису.
І всі про це знають. І всім це не подобається. І всі мовчать. Бо завтра перемога, треба все оздобити.
Тверезо.
Усе йде в дупу, країну заводять у глухий кут, вмикаються дитячі образи “ти не дав мені достатньо грошей і зброї, тому я програв”.
А самі тим часом вбиваємо свій же ВПК. Бо “прибуток компаній ВПК – це збитки для держави”
Ага!
Це ж не ми розбазарили країну за 30 років, да. Спиляли танки, ракети, літаки на металолом. А потім плачемо, що нема армії.
І медицину не ми зруйнували.
І освіту.
І взагалі це все не ми.
І гірше не буде, да?
Але не всі, хто кричав в 2019 “гірше не буде” дожили до 2023.
І не всі, хто кричить, що завтра будемо в Криму, кричить це з окопу.
Зате всі ми, як би не голосували, як би не розривали на собі сорочку з криками “я патріот” будемо оплакувати українську державу, коли її не стане.
Бо це стара українська традиція – стріляти собі в ногу, взяти бандуру, заграти сумну пісню і плакати про “пропащу силу”.
Курок ми поки не натиснули. Але поспішаємо. Наче в останній раз.
І якщо історія повториться, то це дійсно буде останній раз. Нас з вами не залишиться.
Я буду радий помилятись. Але все до того йде. І мені це болить.
