Вже кілька днів ідуть дощі,
Це небо плаче за країну.
Бо гинуть дочки і сини,
Війна все нищить на руїни.
Де парки й квітники були,
Тепер лиш вирви від снарядів.
Не чути більше сміх дітей,
Що на майданчиках стрибали.
Сирени виють мов вовки,
Замість птахів одні шахеди.
Лелек немає на стовпі,
І без життя стоять оселі.
Все сіре,темне і німе,
Як чорно білі кінофільми.
А небо плаче, й грім гримить,
То так кричить воно невпинно.
А на порогах із дощем,
Ридають матері й дружини.
І дивляться у далечінь,
Коли повернуться їх милі.
Верещако Сергій.
