Оповідіння
Ніколи не думав що дружба може перерости у щось більше ......
У мене уже було перше кохання, юнацьке ідеалістичне...але з часом воно зникло... наче це було марево і настає пустота.
З часом я закрився, бо розумів у мене попереду може не бути майбутнього.
Попереду війна і фінальна сутичка.... Але в якийсь момент я помітив що єдина людина яка бачить в мені просто Гаррі це вона....
З нею я відчуваю спокій, щастя, і ніжність.
Це дружба яка здавалась дивною... переросла у щось більше... і я до кінця боявся сам собі признатись хто у моєму серці.
Я не міг зрозуміти, чому поруч із нею світ перестає бути таким не справедливим, жорстким.
Вона з’явилася в моєму житті тоді, коли я відчував себе найбільш самотнім, навіть серед натовпу друзів. Пам’ятаю, як ми йшли територією замку після чергової безсонної ночі, сповненої видінь про Волдеморта. Я був виснажений, натягнутий, як струна, а вона просто йшла поруч, розглядаючи повітря навколо, наче там танцювали якісь невидимі створіння.
— Ти знаєш, Гаррі, — промовила вона своїм мрійливим голосом, — наргли зазвичай заводяться там, де надто багато тривоги. Тобі варто просто дозволити собі бути.
Тоді я лише посміхнувся, списавши це на її чергову дивакуватість. Але з часом я зрозумів: вона — єдина, кому я не мусив нічого доводити.
З нею мені не треба було бути «Обраним». Я міг бути втомленим Гаррі, похмурим Гаррі, або навіть Гаррі, який боїться. Луна не жаліла мене — вона просто приймала мене. В її очах не було того очікування подвигу, яке я бачив від друзів чи в очах усієї магічної спільноти.
Якось ми сиділи у вітальні Рейвенклов. Вона малювала наші портрети на стелі — друзів, яких вона так цінувала. Я дивився на своє обличчя, виведене її пензлем, і вперше побачив себе не як героя війни, а як людину, яку люблять просто за те, що вона є.
— Гарний портрет — констатував я тоді тихо.
Вона відклала пензель, підійшла і подивилася на мене так, ніби зазирнула в саму душу. Без сорому, без зайвого кокетства.
— Бо ти тут справжній, навіть коли намагаєшся сховатися за своїми окулярами, — відповіла вона .
В той момент я відчув, як крига всередині мене остаточно скресла. Моє перше кохання до Чо було як шторм — яскраво, боляче і швидко. З Джині могло все бути зрозумілим: вона була яскравим полум’ям, частиною гамірної родини Візлі, і всі навколо наче чекали, що ми станемо ідеальною парою з плаката. Але я відчував, що в цьому «плакаті» мені немає чим дихати. Це була правильна картинка, але неправильна історія. Насправді стосунки з Джині могли стати спробою втекти в нормальність, якої у мене ніколи не було.
Але Луна… вона стала моїм домом. Тим самим спокоєм, який я шукав усе життя, навіть не знаючи про це.
Я довго боявся признатися собі, що ця дивна дівчина з сережками-редисками і неземним поглядом стала для мене цілим світом. Боявся, що зламаю її своєю війною. Але дивлячись на те, як вона крокує поруч я зрозумів: вона та хто буде поруч завжди.
Тепер я знаю точно: кохання — це не коли на тебе дивляться з захватом. Це коли на тебе дивляться і бачать тебе справжнього. І саме в серці Луни я нарешті знайшов своє місце. Місце, де мені не треба воювати. Де я можу просто любити.
