"Ми живемо у світі, який скасовує статус нормальності" – сказала знайома лекторка, коли ми обговорювали ідею мого нового проєкту. Ця думка дещо збила мене з пантелику, і я не знала що відповісти. Не те, щоб не розуміла, що вона мала на увазі. Але невже “скасовує”? І як взагалі її можна скасувати?
Ця фраза ніяк не йшла в мене з голови. І я подумала, що зараз таке питання актуальне як ніколи.
Останні три роки - це виклик всьому звичайному. Бігти в бомбосховища під виття сирен, працювати онлайн, виходити в zoom з підвалу? Хіба це звичайні речі? Але коли знайома волонтерка, що вдруге за тиждень іде на фронт, каже: “Знаєш, я вже не уявляю свого життя без цього”, я розумію, що для неї це норма.
Гнучкі межі нормальності
Якщо подумати, коли ми кажемо «нормально»,то побачимо, якою різною є його інтерпретація:
«Все нормально» - часто означає: «Все погано, але я не хочу про це говорити»;
«Ну, це нормально!» - для виправдання чогось дивного і незрозумілого;
«Не зовсім нормально» - може означати як геніальність, так і божевілля.
Наприклад, моє дитинство (та й не тільки моє) проходило під цими, вже легендарними, фразами: "Поводься нормально" і "Це не нормально".
Пригадую, як моя баба марно намагалася відірвати мене від чергової книжки. “Це вже ненормально, краще йди погуляй", – казала вона. І обурливо доводила, що я "дуже серйозна як для свого віку" і що "нормальні діти так не поводяться". Тоді я вперше подумала, що певно кожен це поняття розуміє по-своєму.
Коли я розпитувала людей, що для них означає нормальність, то відповіді були дуже різні.
Для одних це означає:
керуватися власним розумом
мати високі моральні цінності
дотримуватися законів
підпорядковуватися суспільним стандартам
Інші кажуть про здатність відрізняти добро від зла, розуміти себе і свою мету, обирати свій шлях, вільно жити і працювати, любити і захищати своє.
Тож це поняття не є чимось універсальним і чітко визначеним. Кожен визначає його сам, своїм світоглядом.
Нормальне в просторі і часі
Кожна епоха та культура відрізняється своїми нормами. І те, що є прийнятним для одного покоління, інше покоління часто не сприймає.
“Що ж це за мода на подерте”, “Як можна фарбувати волосся в такий колір”, “Та всі тепер за цими комп'ютерами, але хіба це робота” - погодьтеся, кожен у свій час чув подібні зауваження.
Частина старшого покоління, яке зростало в інших умовах, шанує традиційні цінності та звичні соціальні ролі. Водночас, молодь вважає звичним онлайн-спілкування, позитивно сприймає різні гендерні ролі та використовує зовнішність для самовираження.
Відмінності є не лише між поколіннями, але й між різними країнами та культурами – що вважається нормальним в Україні, буде шоком для Японії, і навпаки. Свого часу мене вразила інформація про те, що в Токіо не можна голосно сміятися на вулиці.
Динаміку норм найкраще показує історія. Нам іноді здається, що виборче право для жінок існує віками, а його вибороли лише сто років тому.
Зміну суспільних норм відображають певні соціально-історичні умови. То чи можуть норми бути непорушними, якщо самі люди продовжують розвиватися?
Крізь філософські окуляри
Філософи різних часів по-різному пояснювали нормальність. Для Аристотеля – це "золота середина" між крайнощами, для стоїків — життя у гармонії з природою і розумом, для Фрейда — гармонія між несвідомими бажаннями та соціальними обмеженнями.
Але нам не треба звертатись до складних філософських концепцій, щоб зрозуміти одну просту річ: це поняття не стосується країни чи світу. І точно не визначається статистикою чи соціальними стандартами. Йдеться про особистість та її взаємодію з собою та всім навколо. По суті, це просто баланс, якого треба дотримуватися.
Що я маю на увазі? Це здатність зберігати внутрішню рівновагу, коли зовнішні обставини змінюються. Це вміння діяти відповідно до власних принципів. Це прийняття змін, але збереження своєї цілісності. Такий баланс проявляється у щоденних рішеннях: продовжувати працювати, підтримувати військових та знаходити сили для творчості.
За час повномасштабної війни в Україні, мільйони людей були змушені покинути свій дім, рідних, роботу і тікати, щоб вижити. Люди залишилися без нічого, але не втратили себе. Переселенці адаптуються до життя в нових містах, медики рятують життя попри обстріли.
Мені доводилося бути свідком сили й стійкості цих людей, і чути їхні історії. Але в тих історіях я відчувала не лише біль втрати, а й внутрішній спокій.
Вже згадана тут волонтерка (забула сказати, що її звати Ірина), жартуючи сказала: “щоб не втратити нормальність, носи з собою”. Тепер я розумію, що це був не жарт. Ми справді можемо зберігати її незалежно від того, що відбувається навколо. Бо попри війну, страх і невизначеність, люди будують життя. Вони відновлюють або створюють нові бізнеси, волонтерять, засновують соціальні та культурні ініціативи. Вчителі проводять уроки, письменники пишуть книги, художники малюють картини. І як ніхто вміють утримувати баланс між прийняттям нової реальності та баченням майбутнього.
Магія балансу
Тож чи може світ скасувати нормальність? Все залежить від того, наскільки людина підтримує цей баланс. Чимось це нагадує ходіння по канату. Світ може сильно розхитати канат нашого життя. Але він не може скасувати наше вміння балансувати. Ми самі вирішуємо, як тримати рівновагу – які цінності допоможуть встояти і куди дивитися, щоб не втратити фокус.
Я бачила чимало людей, яких жодні обставини не змогли скинути з їхнього життєвого канату. Знаю тих, які падали, але віднайшли рівновагу та продовжили свій шлях. Але є й ті, хто має всі умови та можливості спокійно пройти по канату, проте не роблять нічого і просто марнують власне життя.
Нормальність — це мистецтво крок за кроком знаходити рівновагу, пристосовуватись до хитань і продовжувати йти далі. І доки ми знаходимо баланс у хаосі та нестабільності, доти в світі буде те, що зветься нормою.
