Страхи для мене в житті завжди були чимось з чого я сміялась та пропускали повз, бо на питання “Чого ти боїшся?” я не мала такої конкретної відповіді типу води, висоти чи темряви. Я нервую на висоті, коли невпевнено тримаюся, чи можу з огидою відноситися до комах, але мені не страшно, як зазвичай страшно людям.
Ця моя особливість завжди радувала мене, бо ну блін класно, коли тобі не страшно й ти живеш таким повним й простим життям. Але все ж таки я маю той довбаний страх. Мабуть, за увесь наступний текст я так і не сформую конкретну назву для нього, проте спробую розповісти про нього.
Відчуття цього страху напевно з’явилось не так давно роки 1,5 тому. Бахнула війна, ми були два місяці у Румунії, там мені дуже погано й ми повернулись. Вдома в мене є мої вже довговічні друзі, є знайомі, є бажання поїхати до бабусі в іншу область. Але так сталося, що мені випала вдача поїхати в Фінляндія за програмою академічної мобільності. Й чесно, там все було добре, в мене були й українські друзі, й друзі з інших країн й я, на диво, не відчувала себе самотньо. Мені було класно. Я вперше за три роки відчула хоч якесь “те саме” студентське життя. Я дуже вдячна за це життю. Попри студенства, мені вдалося показати мамі різдвяну Прагу. Хоч я й взагалі не маю успішний успіх як деякі у 19, проте з накопичень зняла квартиру й вклала свою “лепту” у подарунок різдва мамі, яка останні місяці сиділа без світла.
Все було добре до усвідомлення, що колись це закінчиться. Контракт триває лише рік й ось цей рік закінчуються. Україна досі залишається в огні з величезними відкритими ранами, найближча подруга не розглядає своє життя в Україні й шукає роботу в Хельсінкі, а я…
А шо я? А ось і мій страх, мій страх загубленості. Я досі не розумію, де мені буде краще, де я буду себе відчувати собою. Я почала шукати роботу, але ось закінчуються вже другий місяць й я кожного разу з надією чекаю листа, де буде “Ви нам підходите, чекаємо вас в нашу команду!”. Я не працювала ні з 14, ні з 16 й навіть у 18 втекла з ресторана, де мене майже взяли як офіціантку. Чого втекла? Я обрала літо. Це було ще мирне літо й в мене було в планах дві подорожі в Карпати й навідати бабусю. Якщо б я обрала шлях у принесенні їжі людям цих поїздок б не сталося.
Щось схоже відбувається й зараз. Хоча ці місяці я вже не шукаю роботу “аби щось знайти”, я шукаю, те, в чому я хочу розвиватися. Але життя мене знов повертає у цю ситуацію (я що не винесла якийсь урок?). Я знову хочу поїхати до бабусі, хочу поїхати з мамою і братом на море та просто хочу жити літнім життям. Я не можу собі пояснити, яка риса робить мені такий тиск у моїй голові. Це моя лінь, моє бажання не витрачати своє життя на те, що не любиш чи безмежна любов до літа й щорічним ритуалам, які я не можу просто так забути. Ця річ, що ритуали закінчяться розриває мене з глибини душі. Мені дуже важко відпускати те, що я щиро люблю. Це може стосуватися як і людей, так як ми вже з вами вияснили і ритуалів. Робота на початку кар’єри завжди заводить тебе у кайдани. Ти маєш приділяти їй багато уваги, дарувати свій вільний час й надихатися ею.
Насправді, я дуже хочу вірити, що люди іноді слухають своє серце й йдуть туди, куди воно кличе. Я намагалася завжди так робити, проте зараз я відчуваю, що я перестала чути своє серце. Я подорослішала, моє серце поколола війна, моє серце притиснули суспільні рамки, моє серце постійно колупає мій мозок, який бачить довкола успішних й щасливих людей, яким так само 20 й які вже щасливо сепарувалися від батьків й знають, що вони роблять.
Моє серце дуже болить. Слухайте своє серце, відчувайте себе маленького, бо ви і є - ваше серце.
