Над Дніпром, де кручі вмиті небом,
Де туман лягає на степи,
Він ішов, ведений власним щемом,
Крізь терни, крізь мури і снопи.
Не в шовках рождався — у неволі,
Де кріпацька доля, як полин,
Він писав про волю на роздоллі,
України вірний, грішний син.
Його слово — то не просто рима,
То вогонь, що палить кайдани,
То молитва щира і незрима,
Що вела народ крізь чорні сни.
В казематах, в оренбурзькім краї,
Де пісок і вітер-суховій,
Він малював вербичку, що зростає,
Як символ віри в край далекий свій.
Чи чуєш, брате, як гуде Ревучий?
То не вода — то голос Кобзаря!
Він споглядає нас із тої кручі,
Де вже зійшла замучена зоря.
Він бачить біль, і бачить нашу силу,
Як ми стоїмо в заграві пожеж,
Він не пішов назавжди у могилу —
Він в кожнім серці, що не має меж.
О Боже мій, яка ж то мука жити,
Коли душа у вирій так летить,
А мусиш тільки "панщину робити"
І в "захалявних книжечках" мовчить...
Та він не змовк. Лишилися пророцтва,
Які сьогодні б’ють, немов набат,
Проти брехні, проти чужого потства,
Проти кайданів і залізних ґрат.
Покладемо ж на сповідь "Кобзареві"
Свої надії, втому і жалі.
Він — корінь наш у віковому древі,
Він — найсвітліший геній на землі.
Нехай Дніпро несе його вітання,
Нехай сади вишневі знов цвітуть,
Бо з нами він — від рання до смеркання,
Вказуючи чесну й вільну путь.
