Працювати дуже важко. Так каже Оленка коли розповідає про свої справи. Мама завжди повертається вечером завжди зла, втомлена і голодна. Деколи навіть немає сили зі мною гратися. Навіщо тоді люди ходять на роботу, якщо це так складно. Чому б не валятися цілий день чухати мене за вушком? Це ж набагато приємніше, не розумію.
Щоб підняти настрій Оленці, яка працює всі вихідні, я вирішив зробити їй невеличкий сюрприз. Ми з мамою швидко зібралися, приготували багато смаколиків, сіли в машину і вирушили у дорогу. Коли ми їхали, вже знав як Оленка буде рада мене бачити. Вона завжди сміється і обнімає мене при зустрічі.
Щойно я зайшов до місця, де працює Оленка, вона стояла біля холодильника. Побачивши мене, вона спочатку здивувалась, а потім побігла до мене і підняла на руки. Сюрприз вдався!
Пощастило, що мені сюди можна. Деколи мені доводиться чекати на вулиці, бо мене не пускають в середину. Це дуже не приємно. Я ж чемний, не гавкаю, нічого не псую. А люди сваряться і виганяють мене зі словами: “ З собаками не можна”. Через це ми з Оленкою не можемо гуляти в багатьох місцях.
Одного разу мама сказала, що я не зможу покататися на потязі, бо там нема для мене нормального місця. Звісно мені не дуже хочеться до нього підходти, але трошки сумно, що мені знову кудись не можна.
Деколи нам доводиться йти з парку, тому що до мене підбігають діти. Дорослі кажуть, що я покусаю. Але це зовсім не правда! Я люблю дітей, вони завжди граються зі мною і гладаять. Між іншим, діти більші за мене, це вони можуть вкусити.
Але все не так погано. В багатьох місцях радіють коли я заходжу, спеціально для мене приносять крісло і дяють мисочку. А ще роблять компліменти. У такі місця ми завжди приходимо ще раз і всі мене добре знають.
Я дуже радий, що можу прийти до Оленки на роботу. Обов’язково зайду знову і замовлю ще кави!
