18 серпня 2026 року інформаційний простір розривало від чергового цунамі. Стрічка тріщала по швах: мережа вибухала через чергові гучні заяви Федорова, країну струшували нові подробиці «Міндічгейту», а в коментарях палали суперечки про чергові меми з «Форест Гампом», відключення світла та ціни в супермаркетах.
Ми всі дивилися цю стрічку — втомлені, роздратовані, зайняті.
І саме в цей день, під шумовою завісою великих скандалів і без прямих ефірів чи гучних дебатів, у сесійній залі Верховної Ради тихо сталося те, що докорінно змінило правила гри нашого майбутнього.
Вони змінили модель фінансування вищої освіти.
Закон №10399, підписаний у серпні 2026 року, звучит нейтрально — «вдосконалення», «диверсифікація», «ефективність». Але за цими сухими канцелярськими словами ховається кінець цілої епохи. Кінець того самого соціального ліфта, який ще вчора дозволяв талановитій дитині з села чи маленького містечка стати інженером, лікарем або вченим завдяки власним мізкам, а не батьківському гаманцю.
Що насправді написано в законі
Розберімося без паніки — але й без анестезії.
Класичне державне замовлення, тобто гарантовані бюджетні місця, відтепер повністю збережено лише для сектору безпеки та оборони: військові виші, поліцейські академії, заклади, де державі потрібні «свої» кадри з гарантованим працевлаштуванням.
Для цивільних спеціальностей — медицини, педагогіки, інженерії, агрономії — запроваджується система «державних грантів». Вступник проходить конкурс на контрактну форму навчання, після чого держава «може» повністю або частково компенсувати вартість — залежно від балів і вартості контракту в конкретному виші.
Зверніть увагу на слово «може». Не «зобов'язана». Може.
Нові правила набирають чинності з 1 січня 2027 року. Нинішні студенти-бюджетники закінчать на старих умовах. А от наступні покоління — вже за новими.
Це порушення Конституції?
Так, і це не риторика.
Стаття 53 Конституції України прямо закріплює: «Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі». Не «за грантом». Не «за умови». Безоплатно — на конкурсній основі.
Різниця між «бюджетним місцем» і «державним грантом» може здаватися технічною. Але юридично вона принципова. Бюджетне місце — це право, гарантоване Конституцією. Грант — це інструмент підтримки, який держава може надати, а може й переглянути наступного бюджетного року, скоротити, заморозити. Сьогодні — 25 тисяч студентів охоплено пілотним проектом. А завтра?
Підписання такого закону під час воєнного стану — окрема правова колізія. Конституція не забороняє реформувати освітнє законодавство під час війни. Але вона й не дозволяє звужувати конституційно гарантовані права. Тонка межа — і закон, схоже, її перейшов. Під час війни…
«В Європі теж платять» — правда чи маніпуляція?
Цей один з основних аргументів уже звучить у коментарях під кожним матеріалом про реформу. Відповімо чесно.
У Франції навчання в державних університетах коштує близько 170 євро на рік для громадян ЄС — це адміністративний збір, а не плата за освіту. Держава фінансує університети безпосередньо, і вища освіта залишається фактично безкоштовною. У Німеччині більшість федеральних земель скасували плату за навчання після експерименту на початку 2000-х: міністр Нижньої Саксонії сформулював це просто: «Ми не хочемо, щоб вища освіта наших громадян залежала від товщини батьківського гаманця». Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія — безкоштовно для своїх громадян. Чехія — безкоштовно чеською мовою.
Тобто Європа не відмовляється від безкоштовної освіти для власних громадян. Навпаки — країни, що свого часу намагалися ввести плату, здебільшого від неї відмовилися. Бо виявилося: коли освіта стає привілеєм, а не правом, суспільство програє більше, ніж заощаджує бюджет.
Нам пропонують орієнтуватися на Велику Британію чи США — де плата за навчання справді висока. Але там існують десятиліттями відпрацьовані системи студентських кредитів, грантових програм, університетських стипендій. Нічого цього в Україні немає. Ми вирізаємо частину конструкції — і говоримо, що будуємо Захід.
Маринка з-під Умані
Є така дівчина. Назвімо її Маринка. Живе під Уманню. Батько загинув на фронті, мати — вчителька в сільській школі. Маринка розв'язує задачі з фізики, які не під силу вчителям. Раніше у неї був шлях: НМТ, бюджет, гуртожиток, стипендія. Шанс вирватися.
Тепер їй кажуть: у тебе є шанс отримати грант. Якщо балів вистачить. Якщо виш дасть грант саме на твою спеціальність. Якщо бюджет наступного року не скоротять.
Умовний спосіб замість права.
Це не абстракція. Це конкретний вибір — між країною, де держава вкладає в людський капітал, і країною, де вкладати мають змогу лише ті, у кого є з чого вкласти.
Поки ми сперечаємося про гранти й бюджетні місця, є ще одне проблема, яку ніхто не ставить вголос. Станом на початок 2026 року в Європі перебуває близько 5,3 мільйона українських біженців. Серед них — понад мільйон дітей. Більшість з них уже два-три роки вчаться в польських, німецьких, чеських школах. Вивчили мови. Звикли.
Опитування Центру економічної стратегії показують невтішне: лише 43 відсотки українських біженців взагалі планують повернутися. І це до реформи. Після — питання стає ще гострішим. Якщо дитина, що виросла в Берліні чи Варшаві, знатиме, що вдома їй доведеться платити за університет або змагатися за грант у непрозорій системі — навіщо їй повертатися?
Демографи давно попереджають: Україна програє не лише тих, хто виїхав сьогодні. Вона програє їхніх дітей. А тепер — ще й тих, хто залишився вдома, але не матиме можливості вчитися.
Я зараз готую дослівдження про людей Дніпро-Донецької культури. Про те, як вони тисячі років тому передавали знання через кістку, звук і ритуал. Вони розуміли одну просту річ: якщо перервати передачу знань — рід зникає. Не в битві. Тихо.
Освіта і є тим самим резонансом. Частотою, на якій минуле говорить із майбутнім. Ми передаємо не просто диплом — ми передаємо здатність думати, будувати, лікувати, захищати.
Закон №10399 не скасував освіту. Він змістив її з категорії права в категорію послуги. Це тихіше, ніж заборона. І набагато небезпечніше.
Замість висновку
Я іду вулицями і примічаю як стало мало дітей. Згадую себе у сімнадцять. І питаю: а що б сталося з нами, якби цей ліфт зупинився ще вчора?
Реформа ще не запрацювала повністю. Закон набирає чинності з 2027-го. Є час поставити незручні питання: хто і як визначатиме кількість грантів? Чи буде вона залежати від поточного бюджету? Хто контролюватиме, щоб «академічні гранти» не перетворилися на інструмент для тих, у кого є зв'язки?
І головне — чи готова держава, яка просить своїх людей триматися, запропонувати їхнім дітям щось більше, ніж умовний спосіб?
Одеса, жовтень 2026 року
