Цю моторошну легенду й досі переповідають екскурсоводи та краєзнавці у Білгород-Дністровському. Відлуння цієї таємниці легко знайти й у регіональних медіа, де збереглися перші публікації дев'яностих років...
(Бессарабська хроніка 1947 року)
У вересні в Аккермані пахне трьома речами: сухим тютюновим листом, димом від спаленого виноградного бадилля і вечірнім туманом, що наповзає із Дністровського лиману. Ну, і ще трохи печеними перцями-гогошарами, які кожна поважна господиня смажила просто на чавунних плитах у подвір’ї, аби запхати їх у банки під оцет із часником.
Білгород-Дністровським це місто писали ще тільки на офіційних бланках у міськвиконкомі та на новенькій, ще пахучій олійній фарбою вивісці залізничного вокзалу. Для всіх місцевих — природніх бесарабців,болгар із Шабо, євреїв з фарштату, греків з-під Лиманської брами ну і для гагаузів — місто залишалося Аккерманом. Тут ще пам'ятали румунські леї, королівських жандармів у смушкових шапках та смак справжнього паленого цукру до кави.
У ту неділю на базарі біля бринзарні говорили не про ціни на олію і не про грошову реформу, про яку шепотілися на кожному роздоріжжі. Обговорювали — «рогатих».
— Я вам кажу як перед Богом, пані Стефо! — розмахував рукою з в’яленою скумбрією Микола, шофер хлібного фургона «ГАЗ-AA».
— Воно вилізло прямо з-під стіни! Голова у нього — як кавун-сорокаденка. З верху ріжки стирчать, як у молодого цапа. І тхне так, ніби у погребі здохла ціла отара овець разом із пастухом!
Микола був людиною в місті унікальною. Він був абсолютно, принципово непитущим — після того, як у сорок третьому, на фронті, його контузило вибухом гранати. І ще він возив хліб із міської пекарні. А людина, яка везе хліб і не п’є навіть сухої «заї», у Бессарабії мала статус майже святого пророка.
— І що воно, Миколо, хліб відняло? — жахалася пані Стефа, притискаючи до грудей сирну серветку.
— Яке відняло! Воно просунуло свою руку — чорну, в мулі, кігті як у ворона — схопило дві гарячі буханці житнього і втекло назад у провалля під Дівочою вежею! Я тільки встиг монтажкою по підніжці торохнути. А воно як зашипить — і скрізь землю провалилося!
У натовпі зашуміли. Хтось казав, що це точно оті турецькі яничари, яких кутузовські солдати колись замурували в підземеллях. І ось тепер вони вилізли спитати за своє тютюнове мито. Дехто згадував давніх єгиптян, які нібито припливли в Дністер ще до Різдва Христового і залишили тут своїх рогатих жреців захищати скарби.
Але найстрашнішу історію розповів дідо Панас із Салганів. За його словами, тиждень тому «рогаті люди» зробили взагалі нечуване, потягли з молочно-товарної ферми залізну цистерну з молоком.
— Цистерна, чуєте, на трьох колесах! Вони її вдвох утягли у катакомби, видули всі двісті літрів сирого молока за один присіст, а порожній бочонок утопили у лимані біля скелі! Рибалки зранку сіті кидають — аж гульк, витягають залізну діжку, а на ній сажою рогата пика відтиснута!
Містом поповзли холодні мурашки. Офіційне начальство з райкому партії тільки чухало потилиці та стукало кулаками по столах. Бородатий майор міліції з одеського розшуку, випивши у заготконторі чашку грапи, пошептом висував версію одну страшнішу за іншу, а після третьої, до «взагалі якась невідома науці бессарабська аномалія!»...
Бо фортеця в Аккермані — це вам не якийсь льох для картоплі. Це двадцять гектарів дикого каміння, три вали, глибокі рови й такі підземні галереї, де й за турецьких часів цілі гарнізони пропадали безвісти.
Костянтин Дмитрович — або просто дядя Костіке, як його кликали всі від малого до старого — сидів у своїй сторожці біля Головної брами фортеці. Він поволі нарізав опецькуватим ножем тверду, як кость, витриману баранячу каварму.
Дяді Костіке було за п’ятдесят. Людина він був глибоко прагматична і трохи кульгава на ліву ногу після давньої травми на пристані. Він володів рідкісним даром, вмів домовитися з будь-якою владою. З молоду він носив мішки з зерном, потім доглядав за продовольчими складами на лимані. Ну а тепер, у сорок сьомому, рахувався офіційним сторожем і завгоспом пам'ятки архітектури «Аккерманська фортеця» в одній особі.
Науковці з Одеського археологічного музею приїжджали сюди тільки влітку на місяць-другий, тож решту року дядя Костіке царював у фортеці сам.
Його побут був влаштований ідеально. У сторожці стояв чавунний «камін». І з димаря приємно пахло фруктовими дровами. У кутку лежав свіжий тормозок - каварма, шмат солоної бринзи, загорнутий у вологу ганчірку, і три свіжих помідори. На столі глечик із “заєю” — рожевим бессарабським вином (з винограду сорту Зайбер) , яке ще грало на язиці бульбашками.
А найголовніше — дядя Костіке мав таємницю.
У віддаленій галереї під Цивільним двором, за завалом із турецької цегли, у нього стола власна п'ятдесятилітрова дубова бочка з виноградним перваком. Міцним, як козацька шабля, і прозорим, як сльоза бессарабської дівчини. Цей первак був його страховим капіталом на випадок будь-якої реформи, голоду чи чергової зміни прапорів на міськвиконкомі.
Але перед обідом спокій дяді Костіке було брутально порушено.
По-перше, зранку до сторожки завітав сам дільничний — лейтенант Глущенко, хлопець із Сумщини, який у місцевих бессарабських тонкощах не тямив нічого, але дуже хотів вислужитися.
— Значить так, Костянтине Дмитровичу, — суворо сказав Глущенко, розправляючи планшетку та здуваючи порошинку з кашкета. — З області прийшов сигнал. Про оцих ваших «підземних чертей». У райкомі вирішили припинити паніку серед трудящих. У суботу приїжджає комісія з одеської міліції та санітарної служби. Будемо проводити суцільний огляд усіх фортечних підвалів та порохових погребів — від Головної брами до самого лиману! З ліхтарями, пробами повітря та службово-розшуковими вівчарками!
У дяді Костіке всередині все похололо.
«Службові вівчарки та санітарна служба! — промайнуло в голові завгоспа. — Та ці пси першим ділом винюхають не міфічних чертей, а мою п'ятдесятилітрову дубову бочку з перваком! Вони ж її розпечатають, проби візьмуть, а мене за виготовлення й збереження спиртних напоїв без акцизу запротоколюють і вишлють кудись під Магадан!»
У дяді Костіке всередині все похолонуло…
А по-друге, лихо сталося буквально годину тому. Дядя Костіке відлучився на п'ятнадцять хвилин до лиману — глянути на рибальські сіті. Повертається у сторожку, дивиться на стіл — а каварми немає! І глечик із «заєю» зник. А поруч, на кам'яній підлозі, — грязний, смердючий відбиток великого сліду із залишками лиманського мулу.
— Ах ви ж підземні пацюки... — сипів дядя Костіке, стискаючи кулаки так, що затріщали суглоби. — Легенди вони мені тут розказують! Миколу вони на хліб виставили, бочку молока в Лимані втопили. А тепер до моєї особистої закусі добралися?! Та через вас до мене в суботу собаки прийдуть!
Рішення було прийнято миттєво. Чекати суботи й міліції з собаками означало добровільно віддати свій скарб на позорище. Треба було проводити власний розшук. Негайно. Цієї ж ночі!
Десь у порту тривожно і густо гукнув буксир на лимані, який відходив о одинадцятій. Дядя Костіке, налаштований дуже сер’йозно, вийшов зі сторожки.
Одягнений він був для бою: старий румунський кожух, хутряна шапка. В одній руці — важкий залізний засув від Брами Султана, у другій — гасова лампа «Летюча миша». Для зручності затінена з одного боку шматком цупкого картонного паперу, аби не світити собі в обличчя.
У фортеці панувала тиша. Лиман шурхотів об каміння, десь на вишці вагався вітер. Дядя Костіке пройшов крізь темне подвір'я Цивільного двору, обійшов напівзруйновану мечеть і наблизився до входу в підземні галереї біля Вежі Овідія.
Цей вхід зазвичай був прикритий трухлявими дерев’яними щитами й закиданий камінням. Але зараз один щит був відсунутий, а в темряві провалля чітко тхнуло чимось пліснявим, сирим і... знайомим. Густим, їдким тютюновим духом, який чомусь нагадував старий добрий румунський «Mărășești». Запахом, якого дядя Костіке не відчував тут із самого сорок четвертого року. А також мулом з лиману і прілим листям.
— Ага... — тихо мовив дядя Костіке. — Єгиптяни, кажете? Яничари? Ну-ну.
Він спритно прослизнув у щілину й почав спускатися кам'яними сходами вниз, у темряву.
Підземелля Аккермана під курганними валами були довгими й плутаними. Склепіння тут були низькими, зі стелі капала вода. Дядя Костіке йшов впевнено, наосліп знаючи кожні сходинку й поворот. Він пройшов повз галерею, що вела до його секретної бочки (слава Богу, цегляний завал був недоторканим!), і повернув убік древніх порохових погребів.
Раптом у глибині коридору щось зашелестіло. Дядя Костіке зупинився і пригасив ґніт у лампі. Швидко накрив її полою й притиснувся до холодної стіни.
У глибині коридору мерехтів слабкий, бруднувато-жовтий вогник. Хтось ішов назустріч, важко човгаючи ногами по вологому камінню.
І тут дядя Костіке побачив ЙОГО.
З темряви вималювалася висока, згорблена фігура. Вона була обмотана якимось рогожаним шматтям, масна від сажі й грязюки. Але найстрашнішим була голова. Над головою істоти виразно і чітко стирчали два довгих, гострих роги. Роги згиналися назад, ніби в справжнього чорта з церковної фрески!
Істота тримала в руках якусь тусклу плошку і... глечик дяді Костіке. Вона тихо буркотіла щось собі під ніс.
Будь-яка інша людина на місці завгоспа вже бігла б назад до виходу, ламаючи ноги на слизькому камінні. Але дядя Костіке згадав зниклу каварму. Згадав суботніх собак лейтенанта Глущенка. Лють бессарабського ґазди пересилила будь-який суєвірний жах.
— А ну стояти, рогата вонючка! — ревнув дядя Костіке на все підземелля, різко виставив уперед лампу. Від цого ґніт усередині спалахнув ширше. Дядя Костіке відчайдушно ступив назустріч примарі, замахнувшись залізним засувом. — Віддай глечик, падло!
«Демон» від несподіванки скрикнув, заточився, випустив глечик з рук і рвонув назад убік порохового погреба.
— Не втечеш! — гримнув завгосп і, попри свою кульгаву ногу, яструбом кинувся навздогін.
Вони пробігли метрів десять. «Рогатий» заплутався у власному рогожаному плащі, перечепився через щось і з гучним гуркотом гримнувся на долівку. Дядя Костіке миттю опинився зверху, притиснув істоту коліном до землі й підніс лампу вприткл до обличчя «чудовиська».
— А ну, покажися, египетський жрець!
«Чудовисько» закрило обличчя брудними руками й несподівано тонким, тремтячим голосом заверещало на колоритному бессарабському суржику: — Не бийте, бадю! Заради Святої Параскеви, не бийте! Валей, ми більше не будемо! Ми бочку з молоком назад віддамо!
Дядя Костіке закляк. Німа сцена… Лише качалися по стінах довгі, викривлені тіні від лампи. В заціпенілому повітрі повільно осідав пил…
З-під сажі й грязі на нього дивилися абсолютно людські, перелякані до смерті сірі очі. Обличчя належало хлопцю років двадцяти п'яти — худому, виснаженому, з повапленими щоками.
А «роги»...
Дядя Костіке простягнув руку й шарпнув чудовисько за «ріг». Натиснув — і «ріг» зім'явся у нього в пальцях…
Це була звичайна румунська військова пилотка-кашкет (сâпке) з характерними витягнутими, загостреними кутами-відворотами! Від тривалого носіння, сирості й солі ці відвороти затверділи, витягнулися вгору і в темряві справді створювали повну ілюзію класичних чортячих рогів.
— Тьху ти, бий тебе заєць! — лайнувся дядя Костіке, сідаючи на якусь порожню ящикову тару. — Так ти що, румун?!
З-за темного кутка погреба повільно виліз другий «демон» — такий же худий, засмальцьований, у такій самій «рогатій» пилотці, з дерев’яною кочергою в руках.
— Ми не румуни, бадю... — тихо мовив перший, витираючи носа брудним рукавом. — Я — Вано з Петрівки. А це — Петре з Шабо. Ми ж ваші, бессарабські...
Дядя Костіке придивився уважніше і справді впізнав хлопців! Вано, сина коваля з Петрівки, і Петре, племінника старого виноградаря з Шабо.
— Ах ви ж голодранці! — сплеснув руками завгосп. — Та вас же родичі ще сорок четвертого року відспівали ! Хтось сказав, що ви під Яссами безвісти пропали! А ви тут у фортеці роги ростите?! Як ви взагалі сюди потрапили?!
Перелякані хлопці так і лишилися стояти біля стіни, притиснувшись плечами один до одного. Перебиваючи, почали плутано викладати свою дурнувату й сумну історію.
У сорок четвертому, коли румунська армія тікала з Бессарабії, їх — двох вісімнадцятирічних пацанів — мобілізували до минометної батареї. На фронт вони потрапити не встигли. А коли війська Малиновського зімкнули кільце - просто кинули зброю і втекли в степ.
Перші три роки — з сорок четвертого по сорок шостий — вони ховалися по віддалених хуторах та лиманських плавнях у родичів. Додому повертатися було смертельно боязно через погони та трибунал за службу в румунів. Місцеві їх прикривали, їжі вистачало. Але в сорок шостому почався голод. А на хуторах все частіше почали з'являтися суворі нові дільничні які могли перевірити кожен сіновал шукаючи дезертирів та хлібні заначки. Ховатися стало небезпечно — зрадить хтось за буханку хліба.
І тоді хлопці згадали про фортецю. Вони знали її підземелля ще з дитинства. Перебралися сюди з місяць тому.
— А чому до людей не вийшли? Повинку б склали! — здивувався дядя Костіке.
— Та ви що, дядечку! — витріщився Вано. — Нам люди в селі казали: хто румунську форму одяг — того одразу під трибунал і до Сибіру! До білих ведмедів! І ми боялися... А скоро взагалі живіт притиснув. Їсти нічого. От ми й почали по ночах виходити.
— А навіщо хлібний фургон налякали?
— Та ми не хотіли! — захлипав Петре. — Ми просто з підвалу вилізли, бо хлібом пахло. А там водій в кабіні спить. Ми тільки за хліб простягли руки, а він як закричить: «Рогаті! Чорти!» Ми самі з переляку трохи в лиман не пострибали! А потім зрозуміли, якщо нас бояться, то й чепати не будуть. Ми пілотки догори розправили, сажею намазалися...
— А бочку з молоком ми не топили! — напівпошепки, виправдовуючись, докинув другий дезертир, Петре, визираючи з-за плеча товариша. — Ми трохи відлили у відро, а сама бочка на косогорі зірвалася й у лиман покотилася!
Дядя Костіке слухав це й не знав: чи радіти, чи плакати. Двоє дурнів навели жаху на весь Аккерман, який уже встиг вигадати легенду про єгипетських жреців і незрозумілу нечисть. І все це — через звичайнісінькі зім'яті румунські пілотки.
Дядя Костіке дістав із кишені потертий кисет із самосадом, насипав трішки на шматочок газети, звернув міцну «козячу ніжку» і запалив. Густий, солодкуватий дим потягнувся під сирими склепіннями погреба.
— Значить так, «жреці єгипетські», — сказав він суворо. — Слухайте сюди уважно. У суботу сюди приїжджає міліція з Одеси. З вівчарками. З гранатами. Вони ваші «роги» вистрижуть разом із головами, а мене за компанию вишлють, бо подумають, що я вас тут салом годував.
Хлопці зблідли під сажею й впали завгоспу в ноги:
— Врятуйте, дядечку Костіке! Робіть що хочете, тільки не здавайте!
Дядя Костіке покрутив вус. Мозок бессарабського прагматика працював швидко й чітко.
Видати хлопців? Лейтенант Глущенко отримає зірочку, а дядя Костіке втратить свою бочку з перваком.
Залишити їх тут? Собаки їх усе одно знайдуть.
Отже, треба діяти по-аккерманськи…
— Значить так, — мовив завгосп, випустивши струмінь диму. — Зараз берете віники й вимітаєте весь цей смітник під склепінням. Потім — до колодязя у дворі: нагрієте води у казані й вимиєтеся так, щоб сажа з вух повилазила. А оці «рогаті» пілотки — в пічку, негайно! Щоб ніяка душа їх більше не бачила.
— А далі що?
— А далі... — дядя Костіке затягнувся самосадом, примружив око й повчально підняв палець. — Далі слухайте сюди й не перебивайте. Зараз якраз реформу грошову готують, по районах списки переписують, паспортизацію проводять — хаос такий, що сам чорт ногу зламає. На цьому й виїдемо.
Він зробив паузу, випустивши дим під склепіння:
— У мене під Татарбунарами, на віддаленому хуторі, кум головою виноградарської артілі робить. Після голоду в селах людей — півтора чоловіка, робити нікому. А кумові якраз треба хлопці, які біля лози ходити тямлять та бочки вміють латати. Складемо вам довідки, ніби ви — біженці з Полісся, контужені на фронті, глухонімі. Бо як рота відкриєте зі своїм «валей» та «бадю» — одразу під трибунал підете! Слово мовите — кум вас сам у лиман спустить! А мовчатимете — прикриє, шматком хліба поділиться й до роботи пристроїть. Зрозуміли? Кажіть, зрозуміли?!
— Так, дядечку! Дякуємо, дядечку!
...У суботу вранці до Аккерманської фортеці справді приїхав лейтенант Глущенко з бійцями, двома кудлатими вівчарками і санітарною комісією. Вони три години лазили по катакомбах, кричали «Виходь по одному!», кидали у порожні провалля димові шашки й вимазалися в мулі по самі вуха.
Дядя Костіке весь цей час спокійно сидів на призьбі сторожки, гриз соняшникове насіння й співчутливо хитав головою:
— Та кажу ж вам, товаришу лейтенант, немає тут нікого! То все Микола з переляку видумав. Йому під Яссами міна біля вуха розірвалася, от йому рогаті й ввижаються. А бочка з молоком... та хіба мало у нас у лимані бочок утопилося?
Вівчарки, до речі, секретний завал із перваком так і не знайшли — дядя Костіке напередодні ввечері щедро посипав підлогу біля входу меленим червоним перцем.
З того самого часу чутки про «рогатих людинок» у Аккерманській фортеці не припиняються…
Куди вони зникли — місцеві краєзнавці сперечаються й досі. Хтось пише дисертації про те, що це були останні представники давньогрецьких культів, які пішли крізь підземні ходи під лиманом аж у саму Грецію. Хтось вірить у румунських мінометників-фантомів або єгипетських жреців…
Але якщо б ви в п’ятидесятих роках заїжджали на віддалений хутір під Татарбунарами, то могли побачити двох кремезних, мовчазних виноградарів. Вони робили найкраще вино у районі і ніколи не носили кашкетів (віддавали перевагу бессарабським сололом'яним капелюхам). А щоосені надсилали до Білгорода-Дністровського старенькому дяді Костіке величезний кошик із найкращим свіжим “заєю” і шматом соковитої, витриманої каварми…
Дядя Костіке сидів на високому фортечному мурі, примружено дивився на тиху гладь Дністровського лиману й попивав з бляшаного кухля сухе бессарабське вино. Внизу, біля самих веж, чергова група студентів-істориків з острахом зазирала в темні мовчазні входи до аккерманських підземель. Тоді старий лише тихо посміхався у вус, слухаючи їхні поважні вигадки про таємничих рогатих істот…
Одеса, жовтень 2026 року.
