Розділ 5, в якому тіні та темрява виходять на прогулянку та знаходиться ґудзик
Тіло Джона Робертса, більш відомого як Джекі Джонс, знайшли у калюжі власної крові на Вайтчепел-роуд, неподалік генделика «Коров’ячий ріг», у якому він був частим гостем. Без очей та з перерізаним горлом. Він лежав на брудній бруківці, скалячи свої гнилі жовті зуби у передсмертній гримасі. Руки стиснуті у кулаки, здерта шкіра на кісточках пальців.
Мабуть, у цілому місті не знайшлось би людини, яка б засмутилася його смерті. Покидьок, що не гребував будь-якою здобиччю та засобами до її отримання. Місцеві мешканці його однаково боялись і зневажали.
І напевно при інших обставинах, інспектор Мілтон Гоббс сам би подякував сміливцю, що пришив цю мерзоту. Без сумніву, без нього вулиці міста стали чистішими.
Але ж…
Йшов зворотний відлік. Між першим і другим вбивством минуло десять днів, а між другим і третім — шість. І от зараз всього три. Маніяк відчув свою безкарність і вбивства почастішали. А поліція не наблизилась до нього ні на крок.
Треба було підійти й оглянути тіло. Але підходити не хотілось. Наче на трупі була якась смертельна проказа. Відчуття загострились і в один голос кричали, що варто розвернутись і тікати світ за очі.
— Де, в біса, Вілкінс? Хіба він не мав бути тут?
Гоббс марно намагався зігрітися у вогкому від дощу плащі. Клятий дощ йшов усю ніч. Лише під ранок він стишився та перетворився на холодну мжичку.
— Не знаю, сер, — стукаючи зубами від холоду, відповів Бінс. — Я від вчора його ще не бачив.
Він виглядав ще більш схвильованим і збентеженим, ніж зазвичай. Але його сила була в порядку. Гоббс навіть дивувався з якою легкістю хлопець опановує науку.
— Ви теж це відчуваєте, Бінсе?
Він швидко закивав, навіть не уточнивши, що саме Гоббс мав на увазі. Відчуття, що тебе затягує до власної могили.
— А ви теж? — обережно спитав він. — Я думав, що це зі мною щось не гаразд. Що мені просто ввижається… різне.
Гоббс втомлено прикрив очі. Якби ж то.
— І на місці першого вбивства теж?
— Т-так.
Інспектор зусиллям волі змусив себе пройти вперед, ближче до мертвого тіла. Поглянути у його пусті, понівечені очниці, у яких ще донедавна жила пітьма. Він знав цього покидька особисто. І приблизно уявляв силу його темряви. Тож міг з впевненістю заявити, що вбити його було не легкою справою. І не кожному до снаги. Хто б зміг підібратись до нього настільки близько?
Пітьма Джонса пахла кров’ю. Він був небезпечним суперником. Якби мова йшла про постріл з-за рогу або отруту у склянці з випивкою — версій було б безліч. А так, віч-на-віч, здолати його міг тільки сильніший. Хтось, хто зміг наблизитись до нього впритул, осліпити й перерізати горло. Саме в такому порядку. Бо знущатись з трупа їхньому маніяку не цікаво.
Можливо, хтось знайомий. Хтось, кого б Джонс без остраху підпустив би до себе. Або хтось, чия пітьма достатньо сильна, щоб зламати опір Джонса і взяти його під контроль.
Таке зробити набагато важче, ніж напасти на одиноку беззахисну жінку.
Інспектор незграбно зігнувся над тілом. Коліна крутило і поперек нив з самого рання. Мабуть, застарий він вже для оперативної роботи.
Одяг на вбитому геть мокрий від дощу і крові. Гоббс оглянув тіло та обшукав кишені, швидше механічно, ніж справді сподіваючись знайти щось корисне. Але знахідка була. Він обережно витягнув із затисненого кулака Джонса мідний ґудзик.
Четверте вбивство і перша зачіпка.
На його долоні лежав потертий мідний ґудзик середнього розміру. Звичайнісінький ґудзик від поліційної форми. З викарбуваною, напівстертою, емблемою їхнього відділку.
Гоббс затиснув знахідку в кулаку та випростався. Здавалось, що з кожним днем чужа пітьма все сильніше обплітає його своїм павутинням.
— Щось знайшли, сер? — запитав Бінс, який так і не спромігся підійти ближче до трупа.
Інспектор вагався всього декілька митей.
— Ні, Бінсе, нічого. — Відповів він та недбалим рухом поклав ґудзика собі в кишеню.
Вулиця виглядала порожньою. Воно й не дивно: година рання, а погода паршива. Невже і тут не буде свідків? Невже ніхто не бачив бійки та не чув криків Джонса? Напевне чули, але навряд чи поділяться своїми спостереженнями з поліцією. І якби спосіб убивства був іншим, то інспектор не заперечував би, щоб воно так і залишилось не розкритим. Але не зараз.
— Ходімо, Бінсе, — пробурчав інспектор. — Нас чекає багато марудної роботи. Але, якщо пощастить, вона не буде марною.
Вони рушили вздовж вулиці. Повільно, заглядаючи у всі шпарини. Пітьма підштовхувала Гоббса вперед, нетерпляче смикаючи за пальці. Він зупинився так різко і неочікувано, що Бінс мало не врізався йому в спину. Він роззирнувся навкруги, щоб переконатись, що тут дійсно немає випадкових перехожих.
— А зараз, синку, — тихо промовив інспектор, обертаючись та вдивляючись в карі очі констебля, — ти маєш зробити рівно дві речі. По-перше: контролюй свої тіні. Щоб не трапилось — не дозволяй їм вирватись, допоки я не скажу. Ну і друге: уважно спостерігай.
— А що ви?.. — пошепки почав Бінс, але Гоббс його більше не слухав, знову обернувшись до нього спиною.
«Шукай», — наказав він чорному гончакові, що матеріалізувався біля його ніг. Пес принюхувався так, ніби й справді міг відчути запах. Закрутив головою та чкурнув за ріг вулиці. Примарна свобода за мить виявилась ілюзією. Гоббс не відпустив повідець, лиш ненадовго послабив його.
П’яниця, що заснув прямісінько під сходами генделика різко прокинувся. Виставив перед собою брудні, тремтячі руки, намагаючись відбитись від загрози. Загрози, якої він не бачив, але відчув своїм напівсонним мозком. Навколо нього клубочилась чужа темрява, яка і прикликала гончака сюди.
Гоббс вийшов з-за рогу повільно, важко карбуючи кроки. Зупинився перед п’яницею, примушуючи того поглянути вгору. Гончак біля його ніг загарчав, бризкаючи слиною. Чолов’яга ще хвилину крутив головою, проте врешті-решт підкорився мовчазному наказу та звів погляд. Інспектор торкнувся пітьми, що осіла на голові п’яниці химерною шапкою. Ця пітьма підозріло смерділа Джонсом. Наче він жбурнув у чолов’ягу згустком темряви перед смертю. А отже…
— Ти бачив.
Не питання, а ствердження.
— Що саме ти бачив?
Чолов’яга збліднув та знову закрутив головою. Його наляканий погляд метався між інспектором і Бінсом, що стояв за декілька кроків від них.
Гончак підійшов впритул, але без наказу він не нападе. Найважчим було стримуватись і цей наказ не віддавати.
— Я… Нічого, — п’яниця склав руки у благальному жесті. — Клянусь! Я нічого не бачив!
«Говори!» — промовив Гоббс одними губами і пітьма загарчала.
Сльози бризнули з очей волоцюги. А судячи з запаху, у нього текли не тільки сльози. Та він щось знав. Щось бачив. Тому важливо було дотиснути. Лиш би він не відкинувся раніше, ніж встигне все розказати.
Інспектор смикнув за повідець, заганяючи гончака у клітку. Темрява пручалась і не хотіла відпускати легку здобич.
— Бінсе, випускай свою тінь, — промовив Гоббс, витираючи хустинкою спітніле чоло.
— Сер?
Голос Бінса здавався ще більш наляканим, ніж голос п’янички.
— Ти зможеш. Ми вже з тобою це практикували. Накажи йому побачити ще раз те вбивство і нехай розкаже, що бачить.
Примарний птах стрімко вилетів на волю, ніби тільки чекав нагоди. Зробивши коло, незграбно приземлився чолов’язі на голову та вмостився там.
Очі п’яниці закотились, а з кутика рота потекла цівка слини.
— Нехай говорить. Накажи йому, — повторив інспектор.
Він зусиль, обличчя Бінса почервоніло і Гоббсу здалося, що він чує як скрегочуть його зуби. Нічого, згодом навчиться.
— Він не мусить мене побачити! — Заскімлив чоловік, обіймаючи себе руками. — Скажіть, що він мене не бачить!
— Хто? — Гоббс говорив спокійно, намагаючись не порушити ілюзію, навіяну Бінсом.
— Коп… Поліцай, — швидко виправся він. — Він був там. Біля трупа. Я не хотів, щоб він мене побачив, бо інакше він скаже, що то я вбив Джекі Джонса. А це не я! Клянусь, що не я!
— Звісно, не ти, — інспектор спробував додати лагідності у свій голос, але це йому вдавалось погано. — Ти бачив як він його вбивав?
— Ні, — чоловік говорив, нечітко вимовляючи слова. — Бачив вже потім, коли він вставав. Я не бачив його обличчя, клянусь! Я нікому нічого не розкажу! Не вбивайте мене, будь ласка, не вбивайте…
— Опиши його. Те, що пам’ятаєш.
Гоббс намагався бути терплячим.
— Я нічого не пам’ятаю, — плакав він. — Я не дивився. Страшний чоловік. Боявся на нього дивитись.
— Високий? Низький? Товстий? Худий? — Не здавався інспектор.
— Не знаю! — голос чолов’яги зірвався на ридання. — Я втік, щоб він не вбив мене. Знав, що якщо він мене побачить — то вб’є. Сховався під сходами. Намагався не рухатися. Не знаю скільки часу минуло. Було холодно, але не міг звідси піти. Потім заснув. А тоді… Тоді… Ви ж не розповісте йому, правда? Він же не прийде по мене?
— Він вас не бачив, — інспектор з подивом почув голос Бінса.
Констебль був спокійний і зібраний. Навіть птах на голові п’янички більше не метушився.
— Вам нічого не загрожує, — продовжив він. — Він не бачив вас, можете не хвилюватися. Тільки… Тільки не пийте більше, добре?
— В теперішньому стані він зрозуміє тільки накази, — підказав Гоббс. — Не впевнений, що тобі зараз достане переконливості, але можеш спробувати наказати.
— Ви не будете більше пити, — чітко і твердо промовив Персі. — Вам більше ніколи не захочеться напитись.
А тоді без нагадування і без особливих зусиль, примусив тіні розвіятися.
Вони відійшли за ріг, дочекавшись поки чолов’яга зникне, розчиниться у лабіринті вулиць.
— Навіщо ти це зробив? — запитав Гоббс, розкурюючи сигару. — Всіх не врятуєш, а дозволяти людям зберігати спогади про зустріч з твоєю силою — часом буває небезпечно. Інквізиції вже немає, але тіні не захистять тебе від кулі тих, кого налякають твої здібності.
Бінс мовчав. Але дивився твердо. А коли заговорив, то його голос здавався сухим і чужим.
— Мій батько пив. Багато. Пропивав майже всі гроші, що вдавалось заробити. А тоді помер. Точніше, його вбили у п’яній бійці. Мені тоді було дванадцять. Крім мене, у матері було ще троє. Старша сестра разом з матір’ю працювала на фабриці. Молодші, брат з сестрою, були занадто маленькі, щоб працювати. Тому довелось мені. Не тільки працювати, а ще й красти. Цим я не пишаюсь, але завжди думаю, що моя доля могла б скластись інакше. Якби не один випадок. Одного разу я попався на крадіжці яблук. Поліціянт, який мене схопив, міг мене заарештувати. Але натомість, просто поговорив зі мною, а тоді відпустив. Декілька разів він приходив до нас та приносив їжу. Він мені чимось нагадує вас, сер.
Інспектор ледь не закашлявся від такого порівняння.
— Все одно, синку, будь обережнішим, — промовив він схвильованим голосом. І додав, щоб перевести незручну тему на більш важливе: — То що скажеш про почуте?
— Це не може бути правдою, — голос Бінса був сповнений сумнівів. — Не в тому сенсі, що він брехав, а… Ну ви ж розумієте?
— Поясни, — попросив Гоббс, затягуючись сигарою.
— Він був впевнений, що Джонса вбив поліціянт. Хіба таке можливо? Він же не бачив самого вбивства. І був п’яний, тож міг щось наплутати.
Погляд констебля нагадував погляд дитини, яку несправедливо покарали за чужу провину.
— Той поліцай міг просто натрапити на труп під час чергування, — його тон пожвавішав, коли почав озвучувати свою версію подій. — Так, він побачив тіло і схилився над ним. А тоді почув шум, підняв голову і почав роззиратися. Не помітивши нікого, схопився і вирушив на пошуки вбивці. А наш свідок витлумачив побачене по-своєму.
Бінс дивився благально, ніби просячи не руйнувати його віру у порядність тих, хто носить мундир.
— Тоді чому він не доповів про знайдене тіло? Про труп повідомили зранку, а вбивство сталося вночі. Чому ж тоді він нікому про це не сказав?
Наївність хлопця дратувала. Невже можна бути на стільки сліпим? Гоббс важко зітхнув і дістав з кишені ґудзика.
— Наш підозрюваний не просто поліціянт, — промовив він, демонструючи знахідку. — Це поліціянт з нашого відділку.
Гоббс повільно приклав ґудзика спочатку до свого плаща, а тоді — до Бінсового.
Мідний ґудзик, потемнілий та потертий від часу, був схожий на такі ж самі, що були на плащі інспектора — темні й потерті. Проте різко контрастував із блискучими та новенькими на формі констебля.
— Знайшов у Джонса під час огляду тіла, — відповів на мовчазне запитання Гоббс. — Потрібно перевірити, хто чергував вночі на цій ділянці. І оглянути його форму.
— Ви думаєте, що той патрульний і є вбивцею?
Інспектор замислився.
— Сумніваюсь. Але все одно, перевірити необхідно.
Увагу Гоббса привернув легкий порух штори у вікні навпроти. Так, ніби за нею хтось ховався. Підглядав за ними. Може здалось?
Ні. Рух у вікні повторився. Він примружився, щоб прочитати вивіску над дверима будинку. «Салон мадам Софії. Ворожіння на картах Таро».
Кинув оком на Бінса, проте констебль дивився в іншу сторону. Воно й на краще.
Зараз їх чекає більш нагальна справа.
А сюди він повернеться пізніше. Сам.
